Больовий поріг

Гуляючи торованими стежками історично особливого чудового куточка Києва в районі Андріївського узвозу, про який майже все відомо, та все ж — якщо поставити завдання дізнатися більше стандартної туристичної скоромовки про місця, де не буває безлюдно, то вулиці охоче почнуть розповідати й навіть скаржитися. Десятинному провулку, наприклад, стало дуже незатишно, і це помітно, коли тут виросла тюремного вигляду коробка, незважаючи на бурхливе обурення всіх небайдужих. І стоїть це щось у драпірувальному лахмітті, яке моторошно розвивається на вітрі, а внизу, наче глузуючи, татуювальний салон вивісив своє оголошення «Робимо боляче». Начебто, мимоволі й смішно вийшло, та швидше сумно. Щоправда, останні дні не помітила там будівельної метушні. Може, все ж зріжуть хоча б «голову» цього стилістичного чужака й зменшать шкоду, звичайно, якщо це ще можливо.

На цьому маршруті по-своєму допомагали спогади письменника Нечуя-Левицького нескінченно закоханого у Київ, особливо у вулицю Володимирську в районі Андріївської церкви (де він жив), Поділ, Володимирську гірку. Спробували вловити загальні враження в його давніх спогадах з нашими, сьогоднішніми. Несподівано відразу допомогла мудра намальована бабця, портрет якої хтось прикріпив у прохідній арці на вулиці Володимирській, майже поряд із під’їздом, де жив Іван Семенович. Під портретом — категоричне «Поки все як завжди». Лейтмотив народився сам собою і вже активно почали шукати підтвердження.

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ЛЮБИВ ПОДІЛ І, ЗВИЧАЙНО, НЕ РАЗ МАНДРУВАВ КОНТРАКТОВОЮ ПЛОЩЕЮ, ВУЛИЦЯМИ МЕЖИГІРСЬКОЮ, ВЕРХНІЙ ВАЛ. ДЕЯКІ БУДИНКИ ТА АРХІТЕКТУРНЕ ОЗДОБЛЕННЯ ПИСЬМЕННИК УПІЗНАВ БИ Й СЬОГОДНІ

1910 року письменник насолоджувався: «Я був радий, що мені ввечері можна було піти за Міхайлівський монастир і посидіти на чистому повітрі цілий вечір на Владимирській горі, де я теперечки звичайно щовечора сиджу, одпочиваю й милуюся широким простором за Дніпром...».

Його улюблена альтанка дивовижний вид повністю все ж зберегти не змогла, але далечінь все одно прекрасна.

Живучи в цьому районі, мимоволі поступово запам’ятала багато професійних жебраків, кожен з яких щоранку займає своє сідало. Нечуй-Левицький свого часу також відзначав, наприклад, в оповіданні «Київські прохачі». Він писав Б. Грінченку: «Це колекція прохачів з інтелігентів-пролетарів та усяких ледарів, назбирана мною в Києві, вони трусять торбами та живляться коло Печери під монастирями в Києві».

КИЇВСЬКІ ТИПАЖІ, ЩО НАДИХАЛИ НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО ДО СТВОРЕННЯ КОЛОРИТНИХ ХУДОЖНІХ ОБРАЗІВ. ФОТО З КОЛЕКЦІЇ  СЕРГІЯ П'ЯТЕРИКОВА

Зараз дещо в цьому промислі змінилося, тепер, додам, жебраки біля Володимирської гірки озброєні мобільниками й неабияк поліпшили комфортність робочого процесу. Побачать, скажімо, весілля, захоплене своєю фотосесією, і відразу дають орієнтування напарникам — швидше до ялинки біля каменя. Вони там. Не впустіть. Так цілий день. Бувають весело базікають, відзначала, але тільки-но угледять платоспроможне тіло, так відразу згорбляться, а руку з фірмовим стаканчиком успіху, досвідченим рухом викинуть уперед.

Коли ми розглядали старі листівки з персонажами часів Нечуя-Левицького, відразу пригадалася його особлива ретельність в описі вулиць, урочищ, майданів, якими того дня і ми блукали. У «міщанській комедії», «На Кожум’яках» тонко і влучно висміяно ним подільський побут, так, власне, в переробці Михайла Старицького п’єса «За двома зайцями» знайома усім. Одному молодому авторові, який відразу взявся за написання складного тексту, Нечуй-Левицький порадив писати й писати, і зізнався: «Я написав уже чимало прозових речей, поки взявся за комедію «На Кожум’яках».

РЕАЛІЇ КИЇВСЬКОГО СЬОГОДЕННЯ

Сусіди письменника стверджували, що могли за ним звіряти годинник: щодня в будь-яку погоду рівно о третій він виходив після обіду зі свого помешкання, йшов на Фундуклеївську (Богдана Хмельницького), неквапливо піднімався до театрального майдану, повертав біля аптеки і також повільно рухався вперед, Володимирською, прямо до підйомника (фунікулера), повертав на Володимирську гірку. Там сидів, милувався Дніпром, думав про своє до шостої вечора, потім спускався до Хрещатика, а потім вже додому. Рівно о дев’ятій він лягав спати. Завжди.

«До речі, — раптом запитав мій супутник за київськими мандрами Сергій П’ятериков, — скільки, як гадаєш, вулиць виходить на Хрещатик?». Я почала відразу підраховувати, а він засміявся: «Ти що забула наш редакційний жарт. Жодна. З Хрещатика все тільки починається. Так здавна повелося». Гаразд, всезнайко, дивися — на Володимирській гірці нові скульптури, оновлені клумби. Приємно. Одна лежача композиція у формі нескінченності підказала очевидне — у нескінченності зовсім не безмежний больовий поріг, і сьогодні ми відповідаємо за свій відрізок цієї самої нескінченності. Не робімо боляче.

Ми ж зустрінемося за іншим поворотом, разом шукатимемо, не розгубивши цікавості.