Боротьба за місце в історії. Гаряча фаза

Перефразуючи знамениту думку Льва Толстого, «всі тоталітарні режими схожі один на одного, кожен демократичний уряд впроваджує свої плани по-своєму». А тоталітарні режими схожі, між іншим, ще й тим, що всі вони дуже хочуть «спустити згори» суспільству єдино правильну, політично вивірену модель історії — і щоб без жодних ухилів, «крок ліворуч» або «крок праворуч» карається вогнем на ураження. А що ж являє собою та політична правильна модель? Імперську агресію, незграбно оформлену як «історична концепція» величі.

Сьогоденна путінська Росія аж ніяк не є винятком — радше підтверджує це правило. Навіть попри те, що з високих академічних та політичних трибун там постійно лунають запевнення у повазі до «вільної думки» вчених та викладачів історії. Звісно, це не має нікого вводити в оману. Це — фіговий листок, що прикриває реальний, дуже жорсткий наступ на цю вільну думку. Яскравий приклад — ІІІ Всеросійський з’їзд викладачів історії та суспільствознавства, що відбувся 5 квітня у Москві. Там виступали досить відомі й знакові для сучасного російського політичного й наукового істеблішменту постаті, як-от голова Держдуми РФ Сергій Наришкін (це той, хто днями заявив, що війна між Росією та Україною, якби «справді розпочалася», «тривала б два-три, максимум чотири дні»; тут якраз доречно згадати слова того ж Льва Толстого, адресовані Леоніду Андреєву: «Він лякає, а мені нестрашно!») або ж співголова Російського історичного товариства академік Олександр Чубар’ян. Перший став кидати «громи та блискавки» на голови українців та наших політиків, мовляв, «политики на (!) Украине выискивают выгодные для них примеры раскола (очевидно, зі «старшим братом», який зараз заливає Україну кров’ю. — І. С.), извращают и замалчивают факты единения Украины и России. Там воюют с собственным прошлым, даже в географических названиях, а народ Украины заставляют (?! — І. С.) полюбить предателей и палачей». Ось так. А академік Чубар’ян зробив екскурс у давню, як вважають у путінській Росії, «спільну» з Україною історію. Він сказав таке: «Сейчас неожиданно стала очень острой дискуссия вокруг происхождения Древнерусского государства. Это связано не только с тем, что происходит в Киеве, а там выпущены недавно книги, где Киевская Русь не называется древнерусским государством, а называется только украинским государством (чи не «Сила м’якого знака» та «Повернення в Царгород» маються на увазі? Схоже на це! — І. С.)». І це, на думку російського історика, «является совершенно явным, я бы сказал, насилием над историей». Адже єдино правильна дефініція держави Володимира Святого й Ярослава Мудрого — це вже навіть не «Київська Русь», як раніше, а «Древнерусское государство». Чому — неважко зрозуміти. Як неважко зрозуміти й те, що викладачі історії сприймають подібні виступи як директивні. Але, пане академіку, просимо зауважити: коректним буде визначення «Давньоруська держава», з м’яким знаком, від слова «Русь», а не «Росія».

Добре, з цим усе ясно (нові, «вивірені» підручники з історії в РФ вже впроваджені). А що чинити в такій ситуації українцям-науковцям, вчителям історії, небайдужим громадянам? Варто згадати рядки Павла Тичини: «Нам — своє робить!» І пам’ятати при цьому деякі дуже важливі речі. По-перше, якщо поставити собі запитання: «чи мають українські історики та викладачі цієї дисципліни стояти на державницьких позиціях?» — то відповідь очевидна: «не лише мають — це їхній обов’язок!». Адже, як ми багато разів писали у «Дні», в сучасному світі боротьба точиться не тільки й не стільки за ресурси та території, як за місце в історії: національну ідентичність, збереження «духовного коду» народу, за вибір історичної стратегії розвитку. Концепція «русского мира» — це головна складова інформаційної війни Кремля проти України. І якщо талановиті історики і вчителі зможуть переконливо пояснити це — ми станемо суттєво сильнішими. І про роль держави не можна не згадати. Ми, здається, забули, часом бездумно повторюючи ультраліберальні заклики: «якомога менше держави», що демократична, правова держава (саме така!) — це велике надбання людської цивілізації. І шлях українців до такої держави, наш шлях до державної незалежності торований багатьма століттями й оплачений великою кров’ю та жертвами. Все це необхідно гранично чітко, ні на йоту не поступаючись історичною правдою, хай би якою жорстокою вона була, окреслити в наших шкільних підручниках. Так, щоб запам’ятовувалося на все життя. При тому, що нам геть не потрібен офіційно схвалений «єдино правильний» підручник. І, по-друге: очевидно, такі підручники мають стати результатом спільних, дружних, гармонійних зусиль науковців, вчителів, громадськості, і, звісно, держави. Газета «День» і далі робитиме для цього все необхідне.

Як українській громадськості, педагогам і вченим реагувати на підвищення «градусу імперськості» в російських підручниках? Про це «День» поговорив із експертами-практиками.

«У РОСІЯН — «ДРЕВНЕРУССКОЕ ГОСУДАРСТВО», А В НАС РУСЬ-УКРАЇНА ЧИ КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА»

Андрій МЕЛЬНИК, учитель історії Луцької гімназії №21 імені Михайла Кравчука:

— Що тут може сказати український учитель історії? Змінено назву «спільної» колиски трьох братніх народів на Давньоруську державу в російських підручниках? Так це їхні проблеми. Від 2015 року в нас теж є певні, щоправда, на мій погляд, більш косметичні зміни у змісті підручників з історії. Наприклад, у підручнику з історії України для 7 класу Н.М. Гупана, 2015 року видання, відсутня назва Київська Русь, натомість є поняття Русь-Україна та Київська держава. Отже, в росіян — Давньоруська держава, а в нас Русь-Україна чи Київська держава. Зазначу, що сьогодні у цьому напрямі вже чимало зроблено, але цього, очевидно, не достатньо. І не йдеться про якесь перекручування історії, мова йде про те, що в нас була і є власна питомо українська історія, яку ми значною мірою продовжуємо вивчати, спираючись ще на радянські кліше.

Давно говорив (й інколи за це отримував «на горіхи»), що не було в нас ніякої Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, що воїни УПА — це наші герої, яких забуто й принижено. Лише тепер, після подій на сході нашої держави, розуміння минулого починає потрохи змінюватися. Що казати, коли мій власний дід, до речі, вчитель історії (перший випуск історичного факультету теперішнього СНУ імені Лесі Українки), який воював у складі Радянської Армії в 1944—1945 роках, був зовсім іншої думки про цю війну, яку не мав можливості озвучити своїм учням.

А що наш східний сусід скаже з цього приводу? Там все у стандарті: 5 квітня 2016 року у Великому кремлівському палаці відбулося 37-ме засідання Російського організаційного комітету «Перемога». Його роботу очолив Володимир Путін. Головним питанням порядку денного стала підготовка до проведення святкування 71-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років. Бог у поміч, сусіди, ми вже знаємо, що й без України цю війну виграла б Росія. Аякже. Але ми знаємо й про Конотопську битву 1659 року, де полягло 100 000 московського війська, знаємо міфи про Олександра Невського та Куликовську битву, знаємо тепер і правду про Голодомор 1932—1933 років, і про багато іншого ми тепер знаємо. І знають мої учні. Оцінюють так, як вважають за потрібне, але знають. І не забудуть. Після останніх подій на сході — точно не забудуть. Можливо, й простять. Але навряд чи забудуть. І міжнаціональна ворожнеча тут ні до чого. В них немає ненависті. Але є знання історичної правди. Ще не до кінця. Але вони вміють думати й аналізувати, робити власні висновки. Й український вчитель історії не нав’язує своїм дітям «єдиної правильної точки зору». Тому мене не дуже хвилює, що пишуть росіяни у своїх підручниках з історії.

«МИ І ДОСІ НЕДООЦІНЮЄМО ІСТОРІЮ ЯК БАЗИС...»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20—30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ:

— Я зараз якраз пишу статтю, де розповідаю про програму, яка затверджувалася Центральним комітетом Компартії України, а готувалася на підйомі перебудови і музейними працівниками, і науковцями Академії наук — усіма гуманітаріями. Це була «Програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР на 1991—2000 роки». Партія незабаром розпалася, але ця програма абсолютно спонтанно, без усякого примусу, виконувалася, і багато чого було виконано і до 2000 року, і зараз. Але я дивлюся на те, як зараз наші викладачі у ВНЗ неісторичного (підкреслюю!) профілю борються за те, щоб історія України залишалася у вишах, і як міністерство цьому опирається. Виходячи з того, що, мовляв, історію України викладають у середніх школах, навіщо повторювати. Насправді це не повтор, а узагальнення на більш широкому рівні, доступному розумінню студентів. Тобто ми і досі недооцінюємо історію не як науку чи навчальну дисципліну, ми недооцінюємо історію як той базис, на якому будується і держава, і наше уявлення про місце свого народу в плині часу і на тій території, де він народився і живе.

Щодо того, що «давньоруська історія — це спільна спадщина трьох народів». Тепер Путін повернувся до дореволюційних поглядів і почав заявляти, що є єдиний народ, а немає окремих росіян, українців і білорусів. Таким чином вони хочуть присвоїти нашу спадщину — і нашу територію, і нас самих, і головне — нашу свідомість. Але відродження дореволюційного імперіалізму вже не діє. Не так давно з газетою «День» спілкувалася Світлана Алексієвич. Хочу процитувати її інтерв’ю: «Жодна імперія не розпадалася без крові. І не важко здогадатися, що найголовніший противник Росії на пострадянському просторі — Київ. Уся історія Росії побудована на «її пагорбах». Якщо забрати Київську Русь у росіян, то залишиться одна лише Орда. А хто з цим погодиться з них?» Отже, тут справа не в Путіні, на жаль. Лікувати це можна, звичайно, але на це потрібні якщо не століття, то в усякому разі десятиліття. Це трагедія для українського народу. Я цілком погоджуюся з Любомиром Гузарем, який уже давно висловився, що це і благословення Боже — наша війна на сході. Попри те, що там щодня втрачаються людські життя, з іншого боку, ми цим самим відмежовуємо себе від Росії. Отже, нам треба не про російських вчителів турбуватися, а про наших.