Борзнянщина (не)туристична

Борзна випадала з поля моїх зацікавлень. Точніше, я не розуміла, в який з наших туристичних маршрутів втиснути один музей, заради якого треба намотувати додаткові кілометри. Музей, відгуків про який майже не чула і уявлення не мала. Олександр Саєнко — глухонімий художник, що працював із соломкою, похресник Ганни Барвінок. Оце і всі знання. Не густо. За великим рахунком, подібним анонсом зацікавити туристів шансів мало.

І хтозна, як довго я б ще не доїхала до Борзни, якби не спокуса побачити місцину, що колись була власністю родини Русових — хутір Робінзона, чи Русов окоп.

Мої польові дослідження і відкриття відбулися в супроводі й завдяки небайдужій до справи Аллі Кривець, науковому працівнику Музею О.Саєнка, і Вадиму Юрійовичу Шибіці, людині, що любить і досліджує рідну Борзнянщину. Експедиція вийшла знана.

Русов окоп, що помахом руки безпомилково окреслив Вадим Юрійович: «Отам, де виступає лісок, 12 десятин, що належали Русовим. Тільки ніякого лісу не було. Було поле. І Русов постійно конфліктував із шаповалівськими селянами, що звикли випасати у тій місцевості худобу. І тоді Русов обкопав свою ділянку. Звідси й окіп». Полем, через непроглядні хмари куряви, потім — лісовими стежками, що поросли кропивою, наш провідник впевнено повів до мети. Приємно здивована: серед лісу саморобний інформаційний щит, облаштоване місце для відпочинку. Ми на латочці землі, на відомому колись хуторі, що придбали Русови з метою «практикувати» народництво. Тут відома педагог, громадська діячка власноруч доїла корову, місила діжу, прагнучи не відрізнятися від селян. Практика давалася кепсько. І хоч подружжя, протримавшись рік, переїхало до Києва, проте Софія з дітьми сюди приїжджала влітку. Між Високим і Шаповалівкою, біля станції Доч. Місце було обране не випадково.

У БУДИНКУ-МУЗЕЇ ХУДОЖНИКА ОЛЕКСАНДРА САЄНКА ВІДСУТНІЙ ПАФОС, АЛЕ Є НАЙЦІННІШЕ — ЖИВЕ ДУША

Історичну місцину — Русов окоп, до якої охороні культурної спадщини традиційно по-українськи нема справи, з власної ініціативи взяв під опіку колектив Шаповалівської школи. Традиційним учнівсько-учительським веломандрам на ділянку Русових задля наведення порядку і відпочинку цьогоріч завадив карантин. Невелика школа з великими традиціями втілення педагогічних ідей Софії Русових, проєкт, що засновано ще з початку 2000-х. Тоді ж колектив перебрався до нового приміщення, а до того займали будівлю колишньої земської школи. Саме зусиллями «лівих» земців — Русова, Ліндфорса, Петрункевича, Вовк-Карачевських — Чернігівщина вкривалася мережею світських (земських) шкіл. Русови свідомо шукають ділянку землі поблизу Борзни, адже поруч маєтки їхніх приятелів-однодумців.

Їдемо в Плиски, де на нас чекають завідувач відділу культури ОТГ Валентина Вернигор і директор школи. Я не вірю власним очам — на фасаді школи встановлена пам’ятна дошка Івану Петрункевичу, голові Чернігівського земства. І школа також — ще земська, правда, збудована на початку ХХ ст. Жоден туристичний путівник Чернігівщиною не згадує справжніх культурних пам’яток — земських шкіл, яких, як з’ясувалося, є ще чимало, але всі вони вимагають негайного обліку й охоронного статусу. Не згадують, на жаль, ні путівники, ні малочисленні краєзнавчі дослідження й імен видатних земців. Як же не подякувати Плисківській ОТГ за вшанування пам’яті Івана Петрункевича, за збережену школу (шкода лише, що ніхто з архітекторів не зауважив на вартості збереження автентики фасадів).

ІСТОРИЧНУ МІСЦИНУ — РУСОВ ОКОП — З ВЛАСНОЇ ІНІЦІАТИВИ ВЗЯВ ПІД ОПІКУ КОЛЕКТИВ ШАПОВАЛІВСЬКОЇ ШКОЛИ

Один-в-один — так було колись, але не зараз, — земська школа в селі Дуболугівка (Британи), де колись знаходився маєток Вовк-Карачевських, активних старогромадівців і земців. Закинуті, занедбані приміщення школи, що пусткою стоїть серед села, в якому й людей не так багато залишилося. І це — буквально за 30 кілометрів від Ніжина, де й донині кують освітні кадри.

Навряд чи в нинішніх економічних реаліях відбудеться відродження села. Але школу, як пам’ятку історії, варто врятувати. Врятовані земські школи Чернігівської губернії стануть новою туристичною і культурною принадою сіл і міст, відтворюючи історію освіти регіону й сподвижників просвіти — чернігівських земців, народних вчителів. Так тішать око і серце збережені старовинні будівлі шкіл і гімназій Борзни, міста не останнього в нашій історії, проте мало відомого на туристичних маршрутах. А даремно. Події Чорної ради, місто полковника Семена Палія, хутір Забілівщина, родина Білозерських і Ганна Барвінок, Христя Алчевська. Перелік видатних імен можна продовжувати. Як, власне, і милуватися чудовими архітектурними знахідками, що збереглися в місті.

ВАРТО ПОДЯКУВАТИ ПЛИСКІВСЬКІЙ ОТГ ЗА ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ІВАНА ПЕТРУНКЕВИЧА, ЗА ЗБЕРЕЖЕНУ ШКОЛУ

В Борзну варто їхати вже бодай заради дивовижної садиби-музею Олександра Саєнка.

Музей, яких в Україні не так багато. Музей, який вартий активної промоції і потоку відвідувачів. І це не гучні слова. Чимало музеїв по світу й Україні бачила, то ж знаю, про що говорю. В будинку-музеї Олександра Саєнка відсутній пафос, але — є найцінніше — живе душа. Гармонія в кожній деталі. Тут не місце творчій стихії, безладу, що, здавалося б, такі характерні для помешкання художника. Кожна річ відсвічує внутрішнім світлом, наповнена присутністю власника. Вибійки, картини, замальовки, предмети інтер’єру, фото. Багатство і багатогранність світу митця заворожує. Справжня магія сили творчості художника і творців-зберігачів садиби.

Великий затишний двір дбайливо доглянутий. Звідси не хочеться йти. Чар Саєнка полонить взір і настрій, чіпляє струни серця і наповнює його красою. Тією красою, яка тримає на собі світ. Музей митця, про якого варто розказати співвітчизникам і світові.

Україна багата талантами й воістину видатними людьми. Та, на жаль, ми не тільки не вміємо розказати про це світові, ми й самі не усвідомлюємо своїх скарбів і не знаємо їм ціни.