Бруд

Днями представники МОЗ, начальники обласних управлінь охорони здоров’я та головлікарі лікарень обговорювали внутрішньолікарняні інфекції. Простіше кажучи, ті, на жаль, не поодинокі випадки, коли пацієнт, який лікував, приміром, серце, виходить із лікарні з кишковою інфекцією. Згідно з офіційною статистикою, такі інциденти відбуваються в Україні набагато рідше, ніж у багатьох розвинених європейських країнах. Скажімо, в Швеції на 1000 пацієнтів припадає 117 випадків внутрішньолікарняного захворювання, в Іспанії — 100, а в Україні — лише 2. Як зазначалося в офіційному повідомленні, розданому за результатами колегії, у МОЗ цей факт охарактеризували як огріхи статистики, а також недовиявлення. І справді, зі слів заступника головного санітарного лікаря Людмили Мухарської, часом відбуваються дуже дивні речі: одна область періодично признається в тому, що в її лікарнях трапляються прикрощі, а інша із завидною послідовністю рапортує лише про кількість успішно вилікуваних пацієнтів. До того ж в Україні, як і в усіх інших країнах, ще й не зовсім зрозуміло, що вважати внутрішньолікарняною інфекцією. З одного боку — це й так поняття відносне: може, пацієнт потрапив до лікарні вже будучи з «букетом» невиявлених раніше діагнозів. З іншого, наприклад, — одне з найпопулярніших постлікарняних захворювань — гепатит — внутрішньолікарняною інфекцією не вважається. До таких у нас сьогодні належать лише кишкові захворювання, гнійно-септичні в породілей і немовлят, післяопераційні ускладнення, а також захворювання сечовивідних шляхів.

У результаті минулого року МОЗ зареєстрував 3 тисячі випадків внутрішньолікарняних інфекцій (ВЛІ). Із 28 тисяч перевірених Держсанепідслужбою лікарень 1700 не відповідали санітарно-гігієнічним нормам. Порушення, звісно, були різними — від проблем із вентиляцією до непрацюючого водопроводу та грубих помилок під час приготування їжі. Але так чи інакше Державна санітарно-епідеміологічна служба наклала 13392 штрафи (а вони становлять від 1 до 25 неоподатковуваних мінімумів), 19 справ передали до суду, щодо 13 із них прийняли рішення про притягнення до відповідальності співробітників лікувального закладу. Крім того, 149 об’єктів закрили назавжди, 3940 — тимчасово та від роботи усунули 6440 осіб.

І хоча, як уже було сказано, ВЛІ не вдалося перемогти країнам навіть із найпередовішою медициною (за даними Центру контролю за захворюваністю США, в цій країні щорічно реєструють 2 млн. випадків, 80 тис. із яких закінчуються летально), в Україні — свої специфічні причини їх появи. Для початку — стан лікарень, особливо тих, які розташовані на периферії. Якщо, наприклад, бич Луганської області — це діряві водопроводи, то місцеві заклади охорони здоров’я особисто для себе їх не полагодять. А отже, в лікарнях будуть перебої з водою, і буде вона неналежної якості. А якщо більш-менш обладнана лікарня обслуговує кілька десятків районних центрів, то, зрозуміло, вона буде постійно переповнена. Звідси: про дотримання нормативу «три людини в палаті» можна благополучно забути. «Плюс до всього, — нарікає Л. Мухарська, — заклади охорони здоров’я знаходяться на балансі місцевих органів влади. А ми тільки можемо порекомендувати їм звернути увагу на умови, в яких перебувають пацієнти».

Крім того, є й бюджет охорони здоров’я, 90% якого йдуть на заробітну плату медпрацівників і комунальні послуги. На решту 10% лікують, а ще купують дезінфікуючі засоби. Якщо раніше мало не єдиним дезпрепаратом була хлорка, то тепер існує понад тисячу найменувань, розроблених під кожне мікробне середовище. Але здебільшого їх у нас не виробляють. А лікарні, зі слів Л. Мухарської, закуповують те, що дешевше, часом ігноруючи ефективність та безпеку.

Але справа навіть не в грошах. Результати різних анонімних опитувань лікарів показали, що лише трохи більше половини медиків дотримуються всіх правил гігієни, розроблених для медперсоналу. «Заплатила лікарня один раз штраф, покарав головлікар того, хто провинився, і що далі? Ніхто не контролює процес приготування розчину, ніхто не стежить за тим, щоб деззасіб у встановлений термін знищили, — говорить Л. Мухарська. До того ж, за її словами, не завжди лікар помиє руки, перейшовши від одного пацієнта до іншого, не завжди й продезінфікує інструмент багаторазового використання.

Словом, у МОЗ вважають, що в лікарях треба виховувати свідомість. Більш того, вводити в кожній лікарні посаду контролера — госпітального епідеміолога, який би орієнтувався в лікувальному процесі і міг робити висновки: звідки виникла та чи інша інфекція. Інше питання — чи втілиться це в життя, якщо епідеміологи в Україні вже в дефіциті, а медико-профілактичні факультети — під загрозою тотального скорочення. То ж у цьому випадку «слабкою ланкою» залишається пацієнт. Щоправда, гучних розглядів стосовно ВЛІ не пам’ятають ні в МОЗ, ні в Центрі із питань прав пацієнтів. Зі слів його директора Віктора Глуховського, випадків, коли у хворих нагноювалася рана чи вони хворіли в лікарні на ГРВІ, тисячі. Водночас про це згодом майже ніхто не говорить. «У пацієнтів безліч інших турбот — немає бинтів, медикаментів, треба платити за кожен зроблений у лікарні крок. Вони навіть не завжди звертають увагу на те, коли лікар за явного зараження пацієнта внутрішньолікарняною інфекцією видає її за звичайний перебіг захворювання», — каже В. Глуховський. Що-небудь довести проблематично. Будь-яка подібна справа потребує кваліфікованих експертних висновків, які виносять, як правило, фахівці з медичною освітою. Об’єктивність у цьому випадку малоймовірна, оскільки існує таке поняття як корпоративність. Обнадіювати, на думку В. Глуховського, може лише те, що в Україні вже з’явилася спеціальність «медичне право», і юристи зрозуміли, що для розгляду медичних справ недостатньо лише знання законів. У багатьох країнах, — розповідає В. Глуховський, — наприклад, у Великій Британії, щоб стати адвокатом у цій галузі, треба отримати відповідний сертифікат. Тому там із кількох тисяч юридичних фірм ліцензії на право захисту пацієнтів мають лише 138.

Щоправда, в багатьох країнах ще й інформують пацієнтів про «рейтинг» лікарні — скільки там допущено лікарських помилок, скільки було випадків ВЛІ. Щоб клієнт мав можливість вибирати. В українському МОЗ нині також вважають, що медзакладам треба дати більше свободи і разом із тим — більше відповідальності. Їх треба перестати утримувати, а оцінювати потреби залежно від обсягу та якості надаваних ними послуг. Утім, про це вже говорять щонайменше кілька років...