Будинок, у якому ти живеш

Будинок, в якому ти живеш - не просто стіни, що захищають від холоду й від злодія. Будинок - це душа того, хто його будував, і твоя душа. Це душа поколінь, з яких складається місто й історія. Будинки, в яких ми зараз живемо, часто знеособлені. Можливо, тому часто знеособлені й ми. Або навпаки.

Молода людина прийшла до кафе з аркушем ватману, згорненим в трубку, знайшла в черзі групу знайомих, взяла каву. І, вийшовши на вулицю, примудрялася одночасно надпивати зі своєї чашки і щось показувати на ватмані, бурхливо при цьому жестикулюючи... головою. Компанія таких же молодих людей коментувала розповідь, протестувала, підтримувала. Це цікаве місце - кафе на Пушкінській, точніше, на розі Пушкінської та Прорізної, у просторіччі - "Дитяче кафе". Тут протягом десятиріч народжувався і народжується Київ. Тому що поруч - інститут "Київпроект". А диваки, що одночасно утримують в руках чашки з відбитими ручками, сигарети і ватман - молоді архітектори, що вискочили в обідню перерву випити кави і помріяти про ті будинки і ті міста, які вони збудують.

У цьому інституті з давніх давен ходить приказка: "Ми працюємо тут не за гроші, а за право будувати". Дивна за наших часів приказка. А за столиками цього ж кафе часом можна зустріти тих, хто вже багато чого в своєму житті збудував; патріархів архітектури, які знають, чого це варто - збудувати Будинок.

Віктор Розенберг збудував за своє життя багато будинків. Найвідоміші, мабуть, ті три незвичайних квартали на Подолі, які знає кожний киянин. Незвичайні були це для свого часу будинки. З європейським затишком, з двориками, з дворівневими квартирами. Будинки ще будувалися, а в київській пресі почалася справжня травля Розенберга. Його звинувачували в тому, що він збудував на Подолі "маленький Тель-Авів", що він "поглумився над історією". До речі, один відомий київський історик заявив, що він Розенберга особисто розстріляв би біля стіни їм же збудованого будинку. Але подолянам нові квартали сподобалися відразу. Будинки ще будувалися, але вже почалася справжня бійка за право отримати в них квартиру.

На старих фотознімках - та сама молодь, яка будувала ці будинки. Непристойно молода молодь. Мрійлива і натхненна. Вони хотіли, щоб дитячі майданчики у дворах їхніх будинків розписали самі діти. Так і сталося, розписали майданчики діти з художньої школи. Але на фарбу не знайшлося грошей, розписували крейдою. І після першого ж дощу те, що могло б стати пам'ятником - зникло.

Напевно, кожне покоління архітекторів будує своє місто. І ці незліченні міста нашаровуються одно на одне, утворюючи Місто з великої букви - житло людей і Історії. Це Місто вкорінене у часі і в просторі, на ньому, як на деревному зрізі, видні турботи і мрії поколінь. У покоління Розенберга було багато турбот. Вирватися з полону метражних норм, хоч трохи розсунути стіни квартир, повернути дворам затишок і "соціальну функцію" - зближення людей, функцію добросусідства і зв'язку поколінь. Їм дуже хотілося піти від знеособленості, однотипності хрущовок та жаху панельних будинків, створених як стільники, швидше для бджіл, ніж для людей. Розенбергу і його групі це вдалося. Будинки затишні і до цього дня, у дворах грають діти. Шкода тільки, що до ремонту дитячих майданчиків ні у кого не дійдуть руки.

Дивно, але з початком "перебудови" у архітекторів стало менше роботи. І Розенберг пішов викладати у свій рідний Художній інститут, на факультет архітектури. Це особлива каста - архітектори. Щоб стати зодчим, треба мінімум років десять. Шість років навчання, що суміщає в собі вивчення наук вельми точних, таких, як математика або опір матеріалів. І наук художніх: малюнка, композиції. А ще, щоб стати архітектором, знадобиться декілька років жорсткої практики, учнівства у хорошого майстра. А ще треба буде дізнатися на власній шкурі, як проплисти між Сциллою Держбуду та Харибдою сотні інших інстанцій, які прагнуть перетворити ваше дитя, ваш проект на щось абсолютно інше.

Віктор Абрамович почав викладати. Студенти змінилися. "Вони не гірші і, напевно, не кращі за нас, вони просто інші" - каже він. "Коли ми були студентами, у нас не було такої гострої необхідності заробляти собі на життя. Зараз практично всі студенти працюють вже з першого курсу. А у нас було більше часу для, так би мовити, "колективного дозвілля". Всілякі капусники, вечори, диспути, вистави. На всю Москву славилися архітектурні сатиричні хори: чоловічий "Кохінор" і жіночий - "Рейсшинка". В Україні був хор "Гумка" - "гумористична капела архітекторів". Співали в чотири голоси вельми політично-гострі для того часу тексти, написані власноруч. Хоча, чому співали? Вони співають і зараз, але хористам вже по п'ятдесят - шістдесят років."

Була школа, був "цех" архітекторів. І єдине, що засмучує Розенберга, це те, що "цех" розпався, "урвався зв'язок часів". Але часи, як відомо, не обирають. Так і "цех", судячи з кафе на Пушкінській, все ж не розпався. Він просто змінюється.

Тим часом "архітектурна молодь" вже випила свою каву і ринулася назад, до "Києвпроекту", який іноді називають "галерами". Тому що труд тут нелегкий, "галерний", але цю галеру кожний з них обрав сам. Незабаром вони також збудують своє місто в нашому вічному Місті. У цьому місті відіб'ються мрії і турботи їх покоління. "У цьому місті життя буде кращим, ніж в тому, яке збудували ми. Є така надія. Так повинно бути" - посміхається Розенберг.