БУДИНОК, ЯКИЙ ЗАЛИВ ЖEК

(Найпопулярніший для епіграфів рядок з М. Лермонтова)

Давненько я не звертався до жанру фейлетону, такого улюбленого письменником Зощенком. Не те, щоб мене все влаштовувало в навколишньому житті. Скоріше — навпаки. Ось саме тому я всю історичну правду про Езопа і Гая Юлія Цезаря витягував. Але від реалій, зрозуміло, нікуди не підеш. А якщо й підеш на півкорпусa, вони тебе все одно наздоженуть.

Тепер — по порядку.

У той час, коли вже готувалися до відкриття пам’ятника новому архангелові Михаїлу, який покликаний був захищати киян від різних напастей, в будинку №5 на вулиці Шолом Алейхема сталася одна прикрість (старого архангела вже подарували Донецьку, а нового ще не поставили, тому тимчасово місто залишилося без заступника. Крім, звичайно, мера) — трубу на горищі прорвало. Та ще й з гарячою водою! І залило кип’ятком три квартири. Одну — на дев’ятому поверсі, дві — на восьмому. І, що особливо прикро, — одна з них була моєю.

Деякі з мешканців цих жител були на роботі (я — наприклад!) Але ось 3 грудня о 20.00 пролунав у редакції дзвінок. Мама нерадісним голосом повідомила, що в нас потоп.

«Я, — говорить, — чую шурхіт. Злякалася, що миші (жах!). Заходжу в спальню, а там — вода тече зі стелі стіною (трохи менш страшно!) Шпалери відстали в деяких місцях. Ганчіркою два відра води назбирала. Аварійка вже приїжджала...»

«Замість підготовки до Нового року, — думаю, — сталася генеральна репетиція Дня Нептуна...»

Картинка над моїм ліжком була в дусі сюрреалістичної школи. У сусіда згори (дев’ятий поверх) і такої не було. Там шпалери змило. І навіть підвіконня перекосилося. Мабуть, його й раніше заливало. Але до восьмого не дотікало.

У моєї сусідки через стіну — половина стіни булa зi шпалерами — половина — ні (назбирала чотири відра води).

Почався роман iз жеком. Але що він затягнеться на півроку (і ще — не закінчений!) — не передрік би навіть Нострадамус. Хоча...

За заявою з’явилася для складання актa комісія з двох жінок: майстра та інженера. В інженера були великі сумні очі, а в майстра, навпаки, вираз обличчя був надто бадьорим.

Подивившись на розводи, що здулися на стінці та стелі, вона енергійно сказала: «Нічого, ми вам малярів пришлемо».

Слово «маляри» в мене відразу викликало давню асоціацію: радянську бригаду «малярів», які приходили до нас років зо двадцять тому для якогось ремонту. І вже зранку були в «ударному настрої». Галас і запах від них я пам’ятаю чудово, а ось робота їхня не залишила сліду в моїй свідомості. Гадаю, ця публіка швидко втомила батька, і він їх позбувся.

— Не треба малярів, — кажу, — ми самі знайдемо майстра. (До речі, декілька років тому цей ремонт робив чудовий хлопець. Він закінчив радіоелектронний технікум і все життя займався приватними ремонтами. Я думав, ще років з десять повинно протриматися. Не судилося...)

— Вони зроблять нормально, — урезонювала мене майстер.

— Я хочу добре, а не нормально. І потім ви бачите, що це імпортні шпалери. І на стелі з них художній малюнок... був зроблений. А у вас є такі фахівці й матеріали?

— Немає.

— Ну ось. Ви оціните матеріальні збитки.

— Але в нас грошей немає.

— Можна цю суму в такому разі внести замість квартплати. У моїх знайомих так і було зроблено.

— У нас у районі цього не дозволяють, — сумно відповіла інженер.

— Хто?

— Начальник жеку.

— Знаєте, — говорю, — я в газеті працюю. І можу у фейлетоні його зобразити яскравими барвами.

— Може, поки що не треба? — спитала інженер.

— Подивимося на його подальшу поведінку, — відгукнувся я. — Але що зараз робити? — повторив я відоме запитання Чернишевського.

Майстер:

— Ми малярів пришлемо...

Загалом (я взнав заздалегідь), шпалери «тягнуть» на 50 доларів (один рулон імпортних шпалер коштує на ринку «Юність» 25–30 гривень. А рулонів на стіни треба штук із десять. І на стелю — п’ять. Разом гривень триста- чотириста) і 50 доларів — робота. Це — мінімум. Сусідка з дев’ятого нещодавно ремонт двокімнатного помешкання за $500 зробила. Вона прямо перед затопленням до церкви ходила. І те, що до її євроремонту вода не добралася, вона прямо пов’язує з цим богоугодним фактом.

За тиждень я зателефонував, щоб узнати, на яку суму оформлено компенсацію. (Весь цей час у моїй кімнаті повітря було, як у лазні. Спав я ночами у вологій атмосфері тропічного лісу. Лише з домішкою не властивого джунглям запаху штукатурки. І наснився одного разу у цій нездоровій обстановці сон, що телефонують із жеку і млосним жіночим голосом говорять: «Ваше питання вирішене. Сума — 600 гривень. Вони підуть у рахунок квартплати. Не хвилюйтеся і не нервуйте». Сон, природно, був у тему, але не в руку.)

Ірина Анатоліївна Шевченко (симпатичний інженер із сумними зеленими очима) повідомила, що акт складено на суму... триста гривень.

— Як це триста?! — очманів я. — Шпалери ж імпортні!

— А начальник наказав оформити як вітчизняні.

— Але вони ж від його наказу такими не стануть...

— Наш начальник і проти взаємозаліку.

— Слухайте, він просто, як Баба-Яга — весь час проти. То проти реальної суми збитків, то проти того, щоб її відшкодувати.

— Ну я ж тут ні при чому, — резонно зазначила Ірина Анатоліївна. — Прийдіть, розберіться.

Ось, думаю, тільки-но розібрався у «Волі до влади» Ніцше, виявив цікавий поворот у долі Цезаря, відкрив закон розвитку музики в двадцятому сторіччі й зрозумів, що таке мейєрхольдівська біомеханіка, як іди — розбирайся з жеком. Просто якийсь ЖЕК-потрошитель!

На чолі цієї установи №302, як з’ясувалося, стоїть Іван Іванович на прізвище Рог. Червонощокий презентабельний чоловік із сивим їжачком.

Увірвавшись, нарешті, в його ділові апартаменти, я говорю йому докірливим тоном:

— Що ж це ви, Іване Івановичу, мої імпортні шпалери на вітчизняні перетворюєте? Недобре! Матеріальні збитки занижуєте з п’ятисот-шестисот до трьохсот гривень.

— Зараз я викличу Ірину Анатоліївну! — суворим голосом промовляє він і натискає кнопку селектора.

Заходить інженер.

— Як це, — напосідається Рог, — ви говорите, що я занижую вартість збитків до трьохсот.

Інженер дістає папір і, показуючи його чомусь мені, а не Івану Івановичу, відповідає:

— У нас тут кошторис на 520 гривень.

Іван Іванович переможно дивиться.

Я кажу:

— Це, звичайно, краще. Ближче до ста доларів.

— Тільки це не вся сума, яку ви отримаєте. Треба ще врахувати податок на додану вартість, — зазначає інженер. — А з врахуванням ПДВ — виходить 430.

— Та ви що! — щиро дивуюся я. — Держава, виплачуючи компенсацію за заподіяні збитки, оподатковує її! Чудовий бюрократичний парадокс! Ні, друзі, не менше ста доларів щоб вийшло. У мене і на стелі імпортні шпалери.

— Давайте, я перерахую вам з урахуванням стелі, — говорить Ірина Анатоліївна, — я рахувала лише стіни. І вийде необхідна сума.

— Та вже, будь ласка — погодився я. — Тепер йдеться про те, як ці гроші отримати. Щоб врахували їх хоч би як квартплату. Говорять, що ви, Іване Івановичу, проти.

— Я не проти, — проникливо мовить начальник. — Нам не дозволяє райуправління.

— Хто конкретно?

— В. о. директора Кравчук Анатолій Іванович. Ми, жек, нижча ланка. У нас навіть немає розрахункового рахунку. Я йому сьогодні телефонуватиму. І ми, може вирішимо, це питання.

Я кажу:

— Дайте мені також його телефон.

Відчуваю, що бажання написати статейку все посилюється. Від аварій же ніхто не застрахований. Річ — у наслідках. Мені цікаво довідатися, які в нього можуть бути ЗАКОННІ ПІДСТАВИ НЕ ДОЗВОЛЯТИ ВІДШКОДУВАТИ ЗБИТКИ.

Спочатку я думав, проти — інженер. Потім з’ясувалося, що Ірина Анатоліївна дуже мила людина і двома руками за, але проти неї грізний начальник — Рог. Однак Іван Іванович, виявляється, також симпатична особа і не проти повернути моїм шпалерам статус закордонних, але не дає він торжествувати справедливості бо проти в.о. директора Деснянського КП «Житлорембудсервіс» — А.І. Кравчук. Страшенний ланцюжок!

За декілька днів телефоную «верховному божеству» комунального господарства району — Анатолієві Івановичу. Може, він також — за? А проти хтось згори?

Кажу, що я з приводу аварії на Шолом Алейхема, про яку вам повинні були доповісти ще тиждень тому. Збитки — на 600 гривень. Мені в жеку сказали, що це саме ви забороняєте цю суму зарахувати за квартплату.

Кравчук, надзвичайно суворим голосом:

— Мені потрібні документи.

— Дивно, що ви їх досі не бачили. Але ви відповідайте принципово: ви допускаєте таку форму компенсації мешканцям за збитки?

— Не допускаємо! — відрізав Кравчук.

— Чому?

— Якщо вас щось не влаштовує — подавайте до суду! — сказав Анатолій Іванович ще більш жорстким тоном.

— Тобто суди вас не лякають? Подумаєш!

— Навіщо ж так ставити питання?

— Але вас же дивує, що мене «щось не влаштовує» в ситуації, коли з вини комунальної служби сталася аварія, а збитки ви відшкодовувати відмовляєтеся. Що мене тут може влаштовувати?

— Ми можемо зробити ремонт.

— Сусідка через стінку погодилася на ремонт (я поцікавився, як у неї справи). Вона поїхала взяти з вашого складу шпалери. Вітчизняні, найдешевші! Так ось на складі не було навіть двох рулонів однакового забарвлення.

Настaла психологічна пауза.

— Знаєте, я взагалі — головний інженер, — зізнався Кравчук. — А ви пишіть заяву на ім’я директора Дмитра Володимировича Гуцала.

— А він зараз де? — спитав я.

— Хворіє!

Геніальний хід!

— Тобто спочатку я повинен дочекатися його одужання... А хто після Гуцала вирішуватиме це питання? Де закінчуються бюрократичні сходи? Може відразу звертатися до Олександра Олександровича Омельченка?

— Робіть як хочете, — індиферентно відреагував в.о. директора. (І, судячи з усього, виконувати ці самі обов’язки не поспішає.)

— Скільки у вас розглядатиметься мій лист із заявою?

— До трьох тижнів...

Знову я був у жеку (він мені тепер — як рідний дім!) Написав дві заяви: одну Рогу, другу — Кравчукові.

Повідомили мені ще одну цікаву деталь. ЯКЩО НАВІТЬ МЕНІ ДОЗВОЛЯТЬ (хоча сказали, що поки в Анатолія Івановича моя заява ентузіазму не викликала), то спочатку комісія з жеку повинна скласти акт про «РЕМОНТ СВОЇМИ СИЛАМИ» і лише потім необхідну суму перерахують за квартплату(!). Але я ж не просив мене заливати? І платять вони за завдані збитки, а не за те, що засукаю рукави!

Зателефонував сусідці спитати, може, в неї справи успішніші? Не знайшовши на складі шпалер, їй також пообіцяли матеріальну компенсацію. Але — віз і нині там. Вона сказала: «Більше туди ходити здоров’я немає!»

Може, чиновники тільки-но й чекають, що ми остаточно знесилимося, плюнемо. І почнемо робити ремонт «своїми силами». Однак тут одне «але» — а раптом знову прорве (не дай Боже, звичайно, тьху, тьху, тьху)! І знов — у бюрократичний лабіринт!

І, головне, чиновники (за певним винятком) — люди приємні й симпатичні. Ось тільки пляма на всю стіну приємнішою не стала. А вже — десяте квітня!

Все-таки хочеться, щоб ця правдива історія дійшла до Найголовнішого Комунального Бога — мера Олексадра Олександровича Омельченка (тому я відправлю статтю за трьома адресами: жеку №302, КП «ЖИТЛОРЕМБУДСЕРВІС» Деснянського району і до Міськадміністрації)

Окрім усього іншого, хочеться довідатися, чому наші жеки (організації до ста осіб) такі безпорадні? Чому в них немає навіть розрахункового рахунку? Чому найменше питання треба узгоджувати з «вищестоящими товаришами»? Чому на складах немає навіть двох однакових рулонів шпалер, а в нашому під’їзді вже декілька років — ніякого ремонту? Це притому, що квартплата у Києві — ого-го яка! Куди йдуть наші грошики?

І одночасно з цим — глобальне перекроювання центру столиці! Архітектор Бабушкін викопав усю землю під фонтанами на Майдані. Непогано б, щоб він у цей підземний склад і поставив ряд не дуже вдалих нових тамтешніх скульптур. «Всередині» вони б були більше до речі, ніж «зовні». Може, на це йде квартплата?

АЛЕ, ОЛЕКСАНДРЕ ОЛЕКСАНДРОВИЧУ, СТОЛИЦЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ НЕ ЛИШЕ З МАЙДАНУ, АЛЕ І З ПІД’ЇЗДУ КОЖНОГО КИЯНИНА!

Становище залишається точно таким же, як у ситуації, описаній письменником-сатириком Михайлом Зощенком 1928 року. Тоді ми також споруджували величезні пам’ятники (героям революції!) і будували заводи-гіганти, але до жеків не добиралися (читай нижче).

P.S. Зателефонував, я знову до жеку. А там мене прийняли за підрядника і страшенно зраділи. Але зрозумівши свою помилку, розчаровано вигукнули: «А! Ви просто мешканець!» Саме так. Був би я «поскладнішим», подепутатистішим або, скажімо, побагатшим — процес, звичайно, прискорився б. Тому я так само мало вірю в позитивний результат цього фейлетону, як і герой Зощенка. Все, що я можу, — це повідомляти й надалі забавно-сумні подробиці серіалу «Будинок, який залив жек». Хоча більшість киян я ними навряд чи здивую.

Пічка у мене дуже погана. Вся моя родина завше чадіє через неї. А бісів жакт лагодити її відмовляється. Заощаджує. Для чергової розтрати.

Допіру оглядали цю мою пічку. Скрізь дивилися. Засовували туди всередину голову.

— Ні, — говорять. — Жити можна.

— Товариші, — говорю, — досить соромно такі слова вимовляти: жити можна. Ми завше чадіємо через нашу пічку. Допіру кішка навіть вчаділа. Її нудило оце біля відра. А ви говорите — жити можна.

Голова жакту говорить:

— Тоді, — говорить, — влаштуємо зараз дослід і подивимося, чи чадить ваша піч. Якщо ми зараз після пропалювання вчадіємо — ваше щастя — перекладемо. Якщо не вчадіємо — вибачаємося за опалювання.

Запалили ми пічку. Розташувалися навколо неї.

Сидимо. Нюхаємо.

Так, біля в‘юшки, сів голова, так — секретар Грибоєдов, а там, на моєму ліжку, — скарбник.

Незабаром став, звичайно, чад кімнатою проноситися.

Голова понюхав і говорить: