Чернігів: від «золотого» періоду до сьогодення

Дві нові великі книжки про Чернігів вийшли друком у 2012—2013 роках. Їх об’єднують одна тема та один автор, але вони не однакові за способом донесення інформації. «Чернігів. Історія міста» (видавництво «Темпора») — грунтовна праця про столицю Сіверщини від її виникнення до сьогодення. «Ілюстрована історія Чернігова» (видавництво «Стилос») — фактично, фотоальбом, щоправда він супроводжується досить значними для таблоїда історичними екскурсами, викладеними до того ж трьома мовами (українською, англійською, російською).

З огляду на таку спорідненість спостережливий читач безумовно помітить тотожність викладу матеріалу, однакові висновки, а подекуди — навіть ті самі світлини. І все ж таки це зовсім різні твори, зорієнтовані багато в чому на неоднакові аудиторії, яких єднає інтерес до минувшини України, але задовольняють вони його відповідно до власних уподобань.

Найближчий аналог «Чернігів. Історія міста» — це формат книжок Нормана Девіса «Європа. Історія», «Боже ігрище: історія Польщі». Тобто це синтетична науково-популярна праця, що підсумовує на певному етапі вузькоспеціалізовані дослідження істориків. Втім, із принциповим «але» — йдеться не про історію континенту чи окремої країни, а про історію міста.

Як узагальнююча робота, побудована на основі накопиченого за останні десятиріччя матеріалах, вона надає не лише нову інформацію, сконцентровану разом, а й формує інший погляд на відомі начебто факти. Як і згадані вище книжки, «Чернігів. Історія міста» — грубий однотомний фоліант із чудовою поліграфією та дизайном. Матеріали в ньому укладені за хронологічною ознакою від (і це перше здивування читача) часу, коли над майбутнім містом гасали хвилі стародавнього океану, скаменілі рештки мешканців якого знаходять в місті над Десною. А далі — безпосередньо про виникнення Чернігова.

Два розділи автор присвятив «золотому» періоду Чернігова — Київській Русі. На сторінках книжки Сергій Леп’явко спробував дати черніговоцентричний погляд на відомі політичні подій Х—ХІІІ стст., коли Чернігів відігравав одну з ключових ролей в нашій країні, та, дуже докладно, на здобутки у сфері культури.

Далі — складні перипетії від татарської навали до Хмельниччини у розділах «Під коронами кількох монархів» та «Доба козаччини і магдебурзьке право». До речі, основні аспекти останнього висвітлюються разом із подіями Гетьманщини, адже саме ця інституція залишалася ключовим чинником розвитку Чернігова від надання магдебурзького права польським королем Сигізмундом ІІІ до скасування його російською імператрицею Катериною ІІ.

«Велике» ХІХ ст. (тобто з кінця XVIII ст. до початку Першої світової війни) представлене трьома розділами, що дають картину міста від часів сонного «губернського хутора» до періоду першої промислової модернізації. Цікаво, що останню велику частину — «Радянське місто» — автор розпочинає не з 1917-го, а з 1914 р., і включає сюди також події Української революції 1917 — 1921 рр. Тобто так, як ведеться в європейській історіографії.

Соціалістичний період поділений навпіл Другою світовою війною. До речі, мабуть, йдеться про першу спробу показати не лише військові дії, але й життя городян у період німецької окупації. Впадає в око те, що попри тенденцію в сучасних узагальнюючих працях до домінування історії ХХ ст. автору вдалося уникнути спокуси геометричної прогресії накопичення інформації. Всі періоди, включно з нинішнім, представлені більш-менш пропорційно до загального розміру книжки.

В цілому текст «Чернігів. Історія міста» чимось схожий на неспішну розповідь людини, яка начебто пережила описані події. Від того велика монографія читається невимушено, начебто оповідання з дитинства, щоправда — з серйозним науковим підґрунтям. Розповідь про ключові події перемежовується замальовками з життя того чи іншого періоду. Наприклад, оповіданням про Коника-Горбоконика, що має чернігівське коріння, чи описом побуту спудеїв Чернігівського колегіуму — часом веселого, але переважно голодного, чи сумним описом «Чернігівських Помпей» — повністю знищеного в результаті німецьких бомбардувань адміністративного центру міста.

Мабуть, прискіпливий історик знайде в книжці речі, що окреслені надто загально, або ж потребують фактологічного уточнення. На це можна, на нашу думку, сказати лише одне: зробіть краще.

Власне, все сказане, але у візуальній формі, є в «Ілюстрованій історії Чернігова». Тим то вона й унікальна. Нині в українських містах виходять друком схожі видання, але вони, здебільше, охоплюють хоча й цікавий, але вузький період поширення фотографії. Тобто для українських терен — приблизно з другої половини 50-х років ХІХ ст. В даному разі витримана наскрізна хронологія. Події та факти, що передували появі фотографії, зображені у вигляді сучасних світлин об’єктів та знахідок, що збереглися, або ж копіями старовинних зображень. Разом вони поєднані схемою викладу матеріалу, що запропонована відповідно до концепції автора. Значна їх частина — фотографії людей минулого. При цьому до чималої кількості фотографій ХІХ та ХХ стст. можна застосувати усталений зворот — «вперше введені до наукового обігу».

Обидві книжки — результат приватної ініціативи автора, замовника не існувало. Тож як результат маємо професійно сформований та вільний від усвідомлених політичних впливів погляд на історію одного з сакральних міст України. І все ж одних зусиль автора було б замало. Щодо книжки «Чернігів. Історія міста» ризик на себе взяла директор видавництва «Темпора» Юлія Олійник, а підготовкою «Ілюстрованої історії Чернігова» зацікавився Чернігівський міський голова Олександр Соколов. Згодом — депутат міськради та підприємець Олександр Шкурат.

За радянської доби поява подібних книжок про регіональні центри в Україні була б неможлива. Надто багато речей доводилося б замовчувати або інтерпретувати у чудернацький спосіб. Тому, за винятком, можливо, столиці, вони й не з’являлися, обмежуючись невеликими книжечками або такими працями, що торкалися лише окремих питань. За доби Російської та Австро-Угорської імперій, попри можливе невдоволення влади, автор отримав би солідний гонорар та шану від земляків. Скажімо, відомий український історик Д. Багалій на гроші, що йому заплатила міська дума Харкова за двотомну працю «История г. Харькова за 250 лет его существования» купив чималий особняк у центрі міста, а в 1914 — 1917 рр. обіймав посаду міського голови Харкова (від так званої «університетської партії»). Між іншим, міське самоврядування розглядало зроблене фундаментальне дослідження як необхідну складову та передумову успішного соціально-економічного розвитку столиці Слобожанщини. Мабуть, таке розуміння відповідало б і сучасним підходам.

За останні двадцять два роки в Україні істориками напрацьовано чимало. Ймовірно, саме нині настав період на основі фактів, що стали вже відомими, писати нову регіональну історію. Власне, так і робиться. Щоправда, переважно ентузіастами. У найкращому разі — за підтримки місцевої влади та підприємців. Але цілісної роботи на основі універсальних підходів, як колись створювався багатотомник «Історія міст і сіл УРСР», немає й не передбачається. А шкода, бо села зникають. Фахівці, безумовно, писатимуть краєзнавчі студії й надалі, а от щодо іншого — то вже питання до держави та її зацікавленості. Причому відповідь знаходиться на найвищу рівному, надто це велика та складна робота, розрахована не на одне покоління читачів. Навіть в епоху поширення Інтернету та «Вікіпедії», що в жодному разі не зможуть замінити дослідницьку роботу істориків, хіба що — сприяти їй.