«Червона рута» від Маріо Андреотті
Завдяки своєму італійському чоловікові лучанка створила в Неаполі своєрідний український клуб
Цього літа Наталія Тарасюк (після одруження вона змінила прізвище) і Маріо Андреотті знову побували в Луцьку. У місті, з якого багато років тому вона виїхала на заробітки в Італію. В останні роки неодмінно заходять у магазин «Волинський сувенір», з натхненницею якого і власницею Ілоною Млинарською стали добрими друзями. Познайомилися, коли замовляли у неї сценічні костюми для співочого гурту «Розмай», який Наталія створила в Неаполі. Іншої назви, ніж «Розмай», для свого гурту вона і не мала, бо під час навчання у Луцькому педінституті виступала у колективі з такою ж назвою.
Нині Наталія придбала розкішно вишиту Ілоною на її замовлення сукню, а Маріо традиційно купує багато сувенірів для своїх друзів в Італії. Ляльки в українських строях, дерев’яні намиста, вироби із соломи, кераміку... Там усе це буде поціновано. Коли Ілона (а вона ще й голова Волинського відділення товариства «Світ» по зв’язках з українцями за межами України) розказала мені про це подружжя, про створену ними в Неаполі італо-українську асоціацію «Розмай», співочий гурт, концерти, думалося: ну чим вони подивують? Які такі концерти? З нашими заробітчанами, у яких доволі непросте життя?.. Та ось Маріо ввімкнув на телефоні кілька записів із концертів... Величезний зал неапольського театру Сан-Фердінандо. Заповнений вщерть, на балконах люди стоять, бо вже нема де ставити додаткові крісла. Сучасне озвучення, відповідна сцена, Наталка, яка натхненно виконує «Чардаш» Монті. Вигуки «Бравіссімо!» із залу, від італійців, яких серед публіки на концертах «Розмаю» вже більше, ніж наших українців. «Червона рута» та гімн України, які співає увесь зал...
Атмосфера вражала. Українська пісня, українська музика, українська мова — в такому пошануванні в далекій Італії! На кожен організований ними концерт Наталка та Маріо обов’язково запрошували і творчий колектив з України. Тож у Неаполі виступили танцюристи з Теребовлі, що на Тернопільщині, учасники ансамблів «Волинянка» та «Юність» із Луцька, вокальне тріо «Джерело» учнів Луцької гімназії № 4 імені Модеста Левицького, студенти Інституту мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки... Під час концертів завжди збирали пожертви для Будинку маляти, що у Луцьку, по 400—500 євро передавали потім на потреби цього закладу. «Ми робили все на високому професійному рівні, то не мало бути аматорське дійство, — розказує зараз Наталія. — Тому для концертів обирали зали відомих неапольських театрів: Сан-Фердінандо, Тото, Августео (у якому виступають зірки)... Я готувала концертну програму, розписувала партії, а Маріо взяв на себе найскладніший сегмент: він вирішував питання з орендою залу, його оплатою, озвученням, світлом, музичною апаратурою, різними дозволами, за все це платили власні кошти, мої і його, і могли лише сподіватися, що кількістю глядачів покриємо ці витрати. Скільки людей придбає квитки — від цього залежав фінансовий успіх концерту».
Це ж як треба було зацікавити італійську публіку мистецтвом чужої країни, аби спочатку прийшли українці-заробітчани, українські жінки привели своїх італійських чоловіків, італійські чоловіки покликали своїх друзів, а врешті італійців у залі на концертах «Розмаю» стало більше, ніж українців. А вільних місць — не було. Та все одно подружжя Андреотті не тільки нічого на цьому не заробляє, ще й викладають власні кошти. Усі творчі колективи з України вони селять на віллі «Бруно», оплачують проживання і харчують. «Уявіть, що Маріо готує їсти на кілька десятків людей, — пригадує Ілона Млинарська, яка також побувала на одному з концертів «Розмаю» у Неаполі. — І не просто готує, він з такою радістю пропонує якісь особливі італійські страви!» Після виступів на самодіяльних українських артистів чекають ще й екскурсії, які також організовують Наталія і Маріо. До речі, Маріо також готує обіди для українців, які збираються в них удома на вихідних.
«Маріо бачить процес ізсередини. Бачить, якими важливими для українців є наші зустрічі, спілкування, люди тяжко працюють весь тиждень, а у вихідний відводять душу. Співають душею, співають зі сльозами. Він бачить, скільки і я часу мушу приділити підготовці концерту. Розкроюю сценічні костюми, шию їх, оздоблюю, розписую партії, складаю програму», — каже Наталія. А ще ж суто сімейні клопоти, та й роботи вона не залишила.
***
З вікна їхньої квартири в Неаполі вдалині видно вулкан Везувій. От дійсно, ніколи не кажи «ніколи», бо не знаєш, як повернеться твоє життя, куди потрапиш. Наталія за фахом скрипалька. А обставини змусили (як десятки тисяч українських жінок) займатися буденною заробітчанською працею в Італії. Без скрипки почувалася самотньою: скрипаль, каже, повинен грати щодня по кілька годин. І якось її, заслухану звуками скрипки із сусіднього костелу, застала за цим господиня. Була здивована, коли дізналася, що її робітниця — сама музикант, поспівчувала такому повороту в житті. А коли Наталія сказала, що вона також грає твір «Аве, Марія», яким дуже захоплюються італійці і який лунав із костелу, господиня тут же вирішила, що Наталія має зіграти цю мелодію на одному з весіль у їхній родині. То було престижно: виступ скрипаля з «Аве, Марія» на весіллі. «Маріо мене провів на виступ, я ж дуже нервувала, мала грати після довгої перерви, не мала багато часу на репетиції. А зіграла, дивлюся, він з-за колони у костелі виглядає, і такі почуття в нього на обличчі! Не сподівався на такі мої таланти», — сміється зараз Наталія. Той перший її публічний виступ викликав фурор в італійців. А їй дав змогу займатися тим, на що, як кажуть, вчилася: грати на скрипці, виступати, а вже концерти «Розмаю» стали закономірним звітом цілорічного спілкування української діаспори. Обов’язково запрошують на концерт представників українського консульства. Кожним концертом, кожним виступом стверджуючи, що є українцями. «З Україною в серці» — таку назву мав і один з концертів. Два рази «Розмай» їздив на фестиваль української культури у польському місті Щецін, які організовує місцеве товариство українців на чолі з Іваном Сирником. І якщо першого року було знайомство з глядачем, то наступного учасники фесту вже дуже чекали на виступ колективу. До речі, за ці роки італійський чоловік Наталки вже прекрасно вивчив українською мовою «Червону руту».
І ця історія загалом не тільки про те, як важливо зберегти свою українську душу на чужині. Вона найперше про любов. Бо якщо чоловік любить жінку, він любить і підтримує те, що їй дороге.
