Честь як регулятор повсякдення

Одна з найцінніших переваг, яку дає вивчення історії повсякдення — це можливість пізнати не лише зафіксовані, а й неписані правила, які відігравали важливу роль у функціонуванні суспільства. Якими ж вони були в Речі Посполитій? Це стало ще однією темою розмови з докторкою історичних наук Наталею СТАРЧЕНКО. Довідайтеся з інтерв’ю, в який спосіб становище шляхтича було дуже залежним від спільноти, як тоді здобували символічний капітал для протекції чи допомоги та чому Річ Посполита стала прихистком для вигнанців з багатьох куточків тодішньої Європи.

САМОВРЯДНІ СПІЛЬНОТИ, ЯКІ ЗАХИЩАЛИ СВОЇ ПРАВА

— Пані Наталю, існує теза, що правова культура Речі Посполитої анархічна, сповнена беззаконня. Ви ж кажете, що в Речі Посполитій було загалом правове суспільство, а право відігравало дуже важливу роль у житті тогочасної людини. Поясніть, будь ласка, що ви маєте на увазі?

— Теза про повне беззаконня в Речі Посполитій значною мірою родом із початку становлення польської, російської та української історіографій. Історики не рефлексували над тим, як вони пояснюють минуле і де в цьому поясненні перебувають вони самі з їхніми сучасними уявленнями про державу і порядок. Тож минуле шилося за лекалами ХІХ ст., де слабкість короля означала всевладдя шляхти, читай — беззаконня, бо ролі в підтриманні порядку самих самоврядних спільнот вони не зауважували, власне, як і значення самих цих спільнот у функціонуванні держави.

Натомість саме шляхетські сеймики відігравали велику роль у формуванні законодавчої бази Речі Посполитої, виступаючи з ініціативою прийняття окремих правових норм виключно для свого воєводства чи дебатуючи через своє представництво на сеймі конституції (ухвали), які мали загальнодержавне значення. Нагадаю, що за привілеями, отриманими на Люблінському сеймі, ініціатива внесення змін до ІІ Литовського статуту, яким судилися Київське, Волинське та Брацлавське воєводства, належала виключно цим воєводствам, а на сеймі вони мали лише затверджуватися.

Шляхетські спільноти відігравали й величезне значення в забезпеченні порядку на місцях, виробивши зокрема позасудові механізми розв’язання конфліктів та утримання своїх членів у певних межах. Підтвердженням цьому — періоди безкоролів’їв, коли суди, що діяли від імені короля, припиняли існування. От у цьому вакуумі влади шляхта формувала самоврядне судочинство (каптурове), прописувала для цих судів окремі правила, але найголовніше — стежила за порядком, зокрема обіцяючи порушникам спокою позбавлення їх маєтків і «горла».

Люди того часу добре знали свої права, які окреслювали їхнє місце в тому світі. Я раптом зрозуміла, що й шляхетська честь, якою так переймався кожен шляхтич — це сукупність його прав, тому будь-яка шкода, заподіяна майну, сприймалася в категоріях образи честі, а за чотири відібрані вівці можна було їздити до Любліна на Трибунал. Бо йшлося не просто про вівцю чи гуску, а про засадниче право на власність. І тому будь-яке ув’язнення, навіть якщо йшлося про кілька годин утримання в маєтку твого недоброзичливця, теж сприймалося як ураза для честі, бо зачіпало право на особисту недоторканність. Власне, така сама ситуація не лише зі шляхтою, а й з автономними міськими громадами на магдебурзькому праві, а чи з єврейськими чи вірменськими громадами.

«СТАНОВИЩЕ ШЛЯХТИЧА БУЛО ДУЖЕ ЗАЛЕЖНЕ ВІД СПІЛЬНОТИ»

— У судовій системі Речі Посполитої була відсутня виконавча влада, яка могла забезпечити реалізацію судового вироку. Передбачалося, що шляхтич має його виконати з власної волі. Чи працював цей механізм і яку роль у його забезпеченні відігравала спільнота з розвиненими самоврядними традиціями?

— Справді, ситуація для нашого з вами сучасника виглядає досить дивно, і саме на цьому пункті наголошували прибічники тези про анархію в Речі Посполитій. Суд функціонує, вироки ухвалюються, а от примусом до їх виконання мала виступати сама спільнота (т. зв. посполите рушення), і то лише в тому разі, якщо порушник після кількох нагадувань, зокрема й суддів, категорично відмовлявся відшкодовувати втрати скривдженого.

Тут потрібно наголосити, що порушення права розумілося в більшості випадків не як злочин проти держави, а як кривда потерпілого. Тож передусім важливо було не покарати порушника, а відшкодувати завдані потерпілому збитки. В ідеалі — потрібно було знайти компроміс, який би давав змогу обом сторонам, для яких важила їхня честь, надалі мирно співіснувати. І цим саме й переймалася спільнота через систему приятельських/третейських судів, де «єдначами» виступали приятелі з обох сторін.

МОНАХ, ШЛЯХТИЧ І СЕЛЯНИН. УОСОБЛЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ СТАНІВ. ФРАНЦУЗЬКА МІНІАТЮРА XIII СТ.

Саме спільнота оцінювала вчинки свого члена, трактуючи їх у разі порушення прийнятих норм як недостойні почтивої людини-шляхтича, метафорично — відбираючи в нього честь та плямуючи добру славу. Себто становище шляхтича було дуже залежне від спільноти, а честь була важливим регулятором повсякдення. Отож приятелі й родичі намагалися схилити порушника до замирення, до упокорення та перепрошення скривдженого через символічні жести, а скривдженого — погодитися на компроміс, прийняти вибачення, відступитися від частини претензій тощо. Це давало можливість зберігати рівновагу в досить конфліктній озброєній спільноті. Саме тому в судових книгах трапляються шляхетські мотивації на кшталт: іду до суду, щоб оборонити свою честь і добру славу роду; щоб показати свою правду перед Богом і людьми, адже «ніколи нічого неучтивого з предків своїх на домі своєму і на собі носити не звик».

Зауважте, що честь шляхтича мала й реальний вимір — наскільки велике було коло людей, готових стати на твій захист у складних ситуаціях: у суді свідками, в конфліктах — по твоєму боці. Як казав один із моїх героїв: «Я кращий від тебе, бо я маю з ким стати, а ти ні». Усі ці люди були пов’язані честю, відповідно — й обов’язком її підтримувати. Добра слава шляхтича залежала не лише від його оточення, а й від поведінки слуги чи підданого. На рівні аксіоми звучало: «який пан, такий і слуга», «пан твій лотр, і ти лотр, бо такому панові служиш». Тож суд був не лише місцем, де визначалася вина й покарання, а й майданчиком, де шляхтич міг виправдатися. Ось цього й не бачили історики XIX ст., та власне, часто не зауважують специфіки цієї правової культури й до сьогодні.

«У 1573 р. НА СЕЙМІ БУВ ПРИЙНЯТИЙ АКТ ВАРШАВСЬКОЇ КОНФЕДЕРАЦІЇ, ЯКИЙ ЗАБОРОНЯВ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЗА РЕЛІГІЙНОЮ ОЗНАКОЮ»

— У своїх дописах ви говорите, що на українських теренах у період між другою половиною XVI і першою половиною XVII ст. було дуже мало випадків поширених у Європі звинувачень євреїв у вбивстві християнських дітей з метою ритуального використання їхньої крові. Чим це можна пояснити?

— Мабуть, тут комплекс причин, але я зупинюся на правовому аспекті — забороні подібних звинувачень у Польському Королівстві та Великому князівстві Литовському. Найближчими до цього періоду були привілеї великого князя Сигизмунда-Августа 1564 і 1566 р., які, за наказом монарха, мали були вписані до судових книг і поширені по містах і містечках. Такий запис, скажімо, існує у володимирській ґродській книзі.

У привілеї йшлося, що безпідставні звинувачення в ритуальних убивствах (детально описані в тексті) повторилися через те, що населення не було про них поінформоване. Тож надалі великий князь ці справи брав під свою юрисдикцію, однак висувати обвинувачення дозволялося лише в тому разі, якщо засвідчити факт могли сім свідків — четверо християн і троє юдеїв. Особі, що не могла довести свої обвинувачення, загрожувала сувора кара.

Отож, з одного боку, населення в деталях було поінформоване про існування звинувачень, а з другого — потенційні скаржники знали про наслідки подібних оскаржень ближнього. В двох відомих мені волинських випадках, де в деталях справи вчувається саме такий підтекст, адвокат оскарженого єврея одразу посилався на ці й раніші великокнязівські привілеї. Таким чином судовий процес зводився до тривіальних суперечок сторін у межах безпечного для сторін правового майданчика. Себто ситуацію можна окреслити відомим «я знаю, що ти знаєш, що я знаю», але заступати за червону лінію було зась. Закінчилися справи в обох випадках звільненням обвинуваченої сторони від оскаржень. Отож я можу тут солідаризуватися з Тімоті Снайдером, який наголошував: усі насильницькі епізоди за участі євреїв як жертв пов’язані не стільки з рівнем антисемітизму в суспільстві, скільки з відсутністю влади або з розпалюванням ненависті між різними групами населення.

Недаремно ж у Речі Посполитій, де найважливішим аргументом уважалося право, збиралися вигнанці з багатьох куточків тодішньої Європи, не лише євреї, а й релігійні «дисиденти», витіснені зі своїх країн унаслідок жорстоких релігійних воєн. Як не як, а в 1573 р. на сеймі був прийнятий акт Варшавської конфедерації, який забороняв переслідування за релігійною ознакою.

ВДЯЧНІСТЬ ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА ШЛЯХЕТСЬКА ЧЕСНОТА

— У одному з текстів ви згадуєте, що приватність тоді не цінувалася. Все мало бути максимально відкритим. Це був етичний імператив. Якими ще були імперативи того часу?

— Справді, почтивий шляхтич мав бути відкритим у своїх помислах і діях, а підступ уважався таким, що ганьбить шляхетську честь. Це виявлялося, зокрема, в тому, що перш ніж удатися до насильства, шляхтич мав повідомити свого ворога про наміри мститися за ранішу образу. Супротивник у цьому разі міг приготуватися до захисту життя та майна. Власне цей ритуал, який називався «одповіддю», був важливим елементом провадження конфлікту, який служив сигналом для спільноти про існування конфлікту, а приятелі могли втрутитися та спробувати його залагодити, чи принаймні не допустити до тяжких наслідків. Врешті, «одповідь» була уведена в правове поле: конституція 1588 р. окреслювала умови її використання для відновлення шляхетської чести та служила запобіжним засобом щодо помсти.

Такий відкритий шляхтич, який передусім дбає про «спокій посполитий», керується правом і звичаєм, а не особистими бажаннями («своволенством»), боїться Бога, в усіх випадках декларує свою відповідність ідеальному зразку. 

ПОЛЬСЬКИЙ ШЛЯХТИЧ. РЕМБРАНДТ, 1637 Р.

З відкритістю щільно пов’язана настанова радитися в усіх важливих для шляхтича справах — виборі шлюбного партнера, подружньому житті, залагодженні сімейних конфліктів, інших приватних справах, зокрема в стосунках з приятелями і слугами. Як заявляв один із моїх героїв: він пристойно радиться «в кожній пристойності своїй шляхетській».   

Очевидно, важливою чеснотою вважалося широке поняття «служба». На найвищому рівні це була служба Речі Посполитій («щоб у службі милій Вітчизні не бути останнім») — шаблею на війні та участю в сеймиках і сеймах у публічному житті. Однак на своєму регіональному рівні шляхтич мав служити колу приятелів. Ось що написав небагатий волинський шляхтич Михайло Линевський перед смертю в заповіті, укладаючи підсумок своїх життєвих здобутків: усе, що зібрав зі своїх невеликих маєтків, те все витратив на речі учтиві. До цих речей він зараховує службу Речі Посполитій і виховання достойних синів, але на третій позиції стоїть служба приятелям у їх потребах, хоч, як зазначено, за це Линевський не мав жодної нагороди. Ця шляхетська безкорисливість насправді мала зворотний бік: на такий спосіб шляхта за свої послуги широкому колу осіб здобувала собі символічний капітал, який можна було в разі потреби обміняти на реальну протекцію або допомогу. Адже вдячність теж належала до обов’язкових шляхетських чеснот, а митрополит Інокентій Гізель у своєму трактаті «Мир з Богом чоловіку» згадує про невдячність як смертний гріх.

«ІСНУВАЛА НЕПИСАНА НАСТАНОВА ДЛЯ ПОЧТИВОГО ШЛЯХТИЧА — ДОБРЕ ПОВОДЖЕННЯ З ЗАЛЕЖНИМИ ЛЮДЬМИ»

— У документах того часу здебільшого йдеться про вищі стани суспільства. Але чи були захищені селяни?

— Якщо інші стани виділялися на підставі своїх особливих прав і привілеїв, то селяни справді їх не мали. Хоча в Статутах трапляються норми, які регулювали окремі аспекти їхніх стосунків із землевласниками. Скажімо, в ІІ Литовському статуті зауважувалося, що перебування панського підданого в місті впродовж десяти років перетворювало його на вільну людину, міщанина. Або припис, який передбачав звільнення невільної челяді в тому разі, якщо господар вижене її з дому під час голоду. Згідно з «Уставою на волоки» 1557 р. кожне селянське домогосподарство мало відробляти з наділу землі приблизно в 20 га два дні на тиждень у панському землеволодінні. Але йшлося про одну особу з домогосподарства, що налічувало зазвичай кількох дорослих осіб. З часом кількість таких відробітків збільшувалася і могла становити 3 — 4 дні на тиждень.

Однак існувала неписана настанова для почтивого шляхтича — добре поводження з залежними людьми. Врешті, на українських теренах бракувало не землі, а саме робочих рук. Тож часті втечі селян до іншого пана підштовхувалися не лише поганим ставленням, а й конкуренцією землевласників за підданих, де інший пан міг запропонувати для селянина кращі умови.

Хоч як дивно звучатиме для вуха сучасної людини, вихованої на підручнику, де яскраво описується кріпацтво в Речі Посполитій, насправді між шляхтичем і підданим у повсякденному житті могли існувати дуже тісні стосунки, основою яких була допомога й солідарність. Шляхетська честь врешті була тісно зав’язана на залежних особах, милосердно поводитися з якими було настановою доброго шляхтича. Втім, тут існувала, очевидно, велика варіативність стосунків, які залежали від особистостей.

БРАКУЄ ШЛЯХЕТСЬКОГО «ДЕРЖАВА — ЦЕ Я»

— Що, на вашу думку, треба зробити, щоб повернути українцям це мислення правовими категоріями?

— Як на мене, частина наших із вами співвітчизників саме ними і мислить. Зверніть увагу, як насправді тісно зрощені, як і в шляхетському світі, наші права і наша гідність. Пригадаймо, з чого починалися два останні Майдани. Чого бракує українцям, це, як на мене, отого шляхетського «держава — це я», себто відповідальності за те, що з нами відбувається, що відбувається в  твоїй країні. А відповідальність породжує внутрішню потребу «служити» як чин гідности — своїй країні, своїй спільноті. Але ми навчилися за останні два десятиліття, як мені видається, вибудовувати свої горизонтальні мережі, незалежні від владних осередків, свої «острівці свободи» людей, які готові з’явитися в тяжкій ситуації там, де потрібно, за закликом у Фейсбуці чи нічним телефонним дзвінком. Отож нам би не втратити цього вміння, натомість його розбудовувати, зміцнювати та множити.