Чого бояться багаті?
«ЖИТТЯ ВІДІГРАЄТЬСЯ НА ВАШИХ ДІТЯХ»
У принципі, мужика, котрий анекдот знає, зрозуміти можна. Ніщо так не радує, як невдачі удачливого сусіда. У кожному під’їзді є хоч одні броньовані двері, за якими живе колишній Вовочка з анекдоту. Аякже, тепер він «новий» і «всьо путьом»: син Колька, собака і дружина в каракулі. Але тітки на лавці радісно співчувають сусіду: «Мужик весь день робочий про грошики клопочеться, а дружина то до візажиста, то на шейпінг, то до перукаря «вавилони» на голові зводити — син без батьків. Не буде з Кольки пуття».
Коля ходить до престижної школи з англійським ухилом. Правда те, що Колючи лінивий і нетямущий, батьки й чути не хочуть: «А шо! Платимо справно, батьківському комітету відстібаємо, а подарунки вчителям на всі ці свята... Та за таке ставлення вони за Колькою, як за рідним повинні дивитися!» Загалом, люблять батьки Колю сильно і не жаліють для єдиної кровиноньки нічого. Дитина сита, взута, одягнута, задоволена собою і життям. Чим не «життя-балдійка»? А будуть гроші — виховання докладеться.
ВСЕ ЦЕ НЕПРАВДА
— ... Так, так. Все це неправда... — сказала молода і красива вчителька англійської мови, котра викладає в одній із престижних гімназій Києва.
— Неправда що? — запитую у неї.
Ірина Володимирівна підливає мені в чашку з електрочайника «Тефаль», ми сидимо за вчительським столом у її порожньому кабінеті. Зараз канікули. Школа, порожня й лунка, наповнена запахами та звуками традиційного ремонту.
— Неправда, — говорить Ірина Володимирівна, — що життя-лиходійка відіграється на дітях заможних батьків. Є приказка чи прикмета: «Природа відпочиває на дітях великих», але це ж зовсім інша пісня. Просто з’явився такий стереотип, нібито діти заможних батьків приречені на те, щоб у майбутньому залишитися в тіні своїх удачливих мам або тат. Це все класична похідна з вікових теревенів під девізом: «Мені б їхні можливості...» Ось і розглядають крізь свої окуляри, що і як робить удачливий сусід. Кожний вважає себе стратегом, бачачи бій зі сторони. А вже що стосується виховання дітей... Тут всі фахівці, особливо якщо це не їхні власні діти. Будь-яка невдача помітної людини обростає новими подробицями і «авторитетними» коментарями. Так що всі ці дурниці про злостиву матір-природу, яка відіграється на комусь за класовим принципом, цілком типові для нашого післясовкового суспільства. Простіше кажучи, все це просто дуже приємна казочка для людей заздрісних, хай комусь видається соціально несправедливим, але ці діти не просто мають майбутнє, вони самі є майбутнім.
НАШІ «НОВІ» — СУЦІЛЬНИЙ АНЕКДОТ
— А як же такий колоритний Коля, син Вовочки з анекдоту?
— Таких колоритних завжди було й буде. Це швидше питання педагогіки, а не соціології. Причому педагогіка тут відноситься не тільки до дітей, а швидше, до їхніх батьків. Їх би і треба виховувати, тільки пізно. Низька культура наших «крутих», які називають себе «новими», суцільний анекдот. Цей анекдот стосується і виховання цими персонажами своїх дітей. Що можна сказати батькам, які, цілком природно, люблять своє неповторне чадо, але сліпо! Таким батькам важко щось розтлумачити. У них взагалі дивне уявлення про виховання дитини. Все має бути вищого гатунку, або кращим аніж у інших. Вони намагаються відгородити дитину від негативного впливу, від «зайвих», на їхній погляд, труднощів, не розуміючи, що їхній успіх у цьому вже є поразкою. Виховання — це процес, в якому беруть участь сім’я, школа й суспільство в усіх його проявах. А ці батьки або усуваються від особистої участі, спихаючи все на школу, або намагаються захистити своє єдине чадо від всього, що, на їхню думку, може погано вплинути. Буває і те, й інше одночасно. Такі батьки не розуміють, що виключення з процесу виховання будь-якого з перерахованих аспектів якраз і є саме тим поганим впливом.
— Тобто, як це?
— Ну, звісно ж як, так само, як і в панських сім’ях було. Або як нещодавно у нас серед людей «особливого кола». Саме про таких кажуть, що життя на їхніх дітях відіграється. Хто там у нас на слуху? Галина Брежнєва? Та, звісно ж, будуть говорити!
ДІТИ «КРУТИХ» БОЯТЬСЯ... ТРУДНОЩІВ
Що, наприклад, можна сказати, якщо діти вирушають класом до музею, сідають у тролейбус, а двоє з них, дванадцятирічні подружки, компостують талончики і вищачи від захоплення, повідомляють одна одній, що ніколи (!) не їздили в тролейбусі. Все на машині та на машині. Що можна говорити, якщо у мене в класі є хлопчик, який прийшов три роки тому в перший клас, а до цього у нього ніколи (!) не було труднощів. Батьки з ним панькалися, як з улюбленою іграшкою. Звик. А навчання якраз передбачає подолання труднощів. Тепер він пасує при будь-якій більш-менш складній ситуації. Та ці приклади можна продовжувати скільки завгодно, тільки все це не тому, що батьки багаті. Такі ж ситуації моделюються в будь-якій іншій сім’ї. Якщо намагатися ізолювати чадо від небезпек, то якраз і вийде не людина, а крем-брюле якесь.
— І що ж з такими людьми далі відбувається?
— І тут все зрозуміло. Людина дорослішає, і доводиться самій щось робити. Тут якраз і починається боротьба за пошук себе. Звичайно ж, цим кожний займається в молодості, а то й до старості, але якщо для одного це процес творчого вдосконалення свого «я», то для таких «тють-матють» все перетворюється на боротьбу з самим собою, зі своїми кривдниками і з опікаючими батьками. А, плюс, якщо людина звикла уникати труднощів, то тут їй на вибір весь диявольський арсенал, починаючи від алкоголю і закінчуючи наркотиками.
— Я дивлюся, картина зовсім похмура виходить. Тільки все ж незрозуміло, наскільки все це є масовим явищем.
— Наскільки це явище масове — я не знаю. Наприклад, у моєї подруги, також учительки, діти в класі в основному із заможних сімей. Вона говорить, що може здаватися, ніби вони до школи ходять тільки щоб повипендрюватися один перед одним «крутістю» своїх нових кросівок, колготок, сорочок абощо. Батьки бачать усе це, але таке враження, що їх це дуже радує: діти — всього лише ходяча вітрина дешевих батьківських амбіцій.
— А у вашій школі це є?
— Звичайно, є! І все-таки не це головне. Можна із захватом розповідати цікаві історії про те, які у наших багатих примхи. Але можна завести самих себе у глухий кут. Насамперед треба б визначитися, що ми хочемо з’ясувати. Якщо пересічний читач вашої газети хоче порадіти дурості окремих удачливих героїв, то я можу розповісти масу пікантних історій із серії «Їхні звичаї». А може, не принижуватися перед самим собою і відділити наносне від головного? До речі, хочу відзначити, що той, хто дійсно багатий, як правило, не упивається цим. У мене в класі вчаться діти дуже багатих батьків. Ну то й що? Нормальні, навіть чудові хлоп’ята. А батьки молодці! Діти ці мають все, починаючи від зідраних колін у дворі і закінчуючи поїздками в Ла Скала на концерт Паваротті. Мабуть, тут можна прослідити зв’язок між духовним багатством і матеріальним. І ці батьки знають, у що вкладати гроші — у дітей, у їхній розвиток, а не в те, щоб самому собі довести власну спроможність.
Є «КРУТІ». А Є БАГАТІ
Треба, напевно, розмежувати поняття «круті» і багаті. Тут, напевно, річ навіть не у кількості грошей, а в тому, як і ким людина себе відчуває. Де межа насичення? Скільки ідіотів прожили життя, щоб довести собі власну «крутість». І скільки розумній людині треба, щоб відчути себе багатою?
— Так. Таким суперлюдям і боятися нічого. А як же назва статті?
— А що там за назва? Я вже забула.
— «Чого бояться багаті?».
— Ах так! Ну, якщо вони люди нормальні, то і боятися вони повинні за те ж, що й решта — за дітей. Повинні переживати. Що ж тут такого пікантного? Всі під Богом живемо.
— А ви ніколи не заздрили? Напевно, буває почуття образи, що у самого до зарплатні півкопійки, а дитина на зміні бутерброд з чорною ікрою їсть.
— Ну, по-перше, я її не люблю. По-друге, якщо говорити про таке «приємне» почуття як заздрість, то можна окрему статтю написати. По-третє, я кращий випадок розкажу. Якось після літніх канікул до мене підійшла одна дівчинка і урочисто подарувала мені брелок зі словами: «Ірино Володимирівно, це вам на згадку про те, як я відпочивала на Багамських островах». Я так сміялася. Ну як тут заздрити? Адже від душі! Нічого. Буде з цих дітей толк. Вони вчаться і вчаться. Суспільство перебудується, й те, що когось заздрість зараз душить, перейде у щось інше, але не викликатиме нездорового ажіотажу. Я якось у старшокласників запитала: «Ну так, ви вчитеся, батьки допомагають, а що, коли у них не вийде далі?» «Нічого, — кажуть, — головне, потрапити в струмінь і в голові щось мати». Так що не переживайте за інфантильність окремих «героїв». Ці діти знатимуть, що їм робити.
Ну гаразд. Закінчимо чай пити, а то мені ще батареї фарбувати.
— ???
PS. З етичних міркувань прізвище Ірини Володимирівни і номер школи автор не вказує.
