Чому в Україні немає нобелівських лауреатів?
Щорічно тисячі й тисячі підготовлених на сучасному рівні українських фахівців закінчують навчання у вузах та в аспірантурах. Однак що чекає на них поза стінами навчальних закладів? На жаль, значна кількість випускників не може знайти роботу за фахом. Переривається, отже, логічна, природна життєва лінія їхнього справжнього професійного становлення. Вони змушені виконувати роботи, що не відповідають кваліфікаційному рівню, здобутому ними в роки навчання. Через два-три роки такої, з дозволу сказати, «школи життя» відбувається майже суцільна декваліфікація колишніх молодих спеціалістів, а інколи – люмпенізація та моральна деградація. На обраний колись шлях повернутися щастить тільки одиницям, але і їм часто доводиться починати все спочатку.
Фактично ми розбазарюємо найбільш вартісну частину людського капіталу нашої держави, пускаємо на вітер величезні кошти, витрачені на його створення. Інтелектуальний потенціал нації виснажується, зазнаючи дедалі відчутніших втрат. Украй сутужно нині більшості українських учених, працівників науково-дослідних та проектно-конструкторських установ. Відбувається інтенсивний «відтік мізків». Тільки за 1992 – 1995 рр. Україну покинули 265 докторів наук. Щорічно за кордон виїжджає майже тисяча співробітників установ НАН України, серед них є з докторськими та кандидатськими ступенями. Причому в лавах наукової еміграції переважають носії саме тих спеціальностей, що є визначальними в умовах сучасного етапу науково-технічного прогресу. Вони їдуть туди не тільки чи не стільки, щоб мати великі заробітки, а може, насамперед, тому, щоб мати можливість реалізувати себе, свої наукові ідеї: в нас часто-густо немає належних умов для здійснення досліджень. Цей процес поряд із безпосередніми негативними впливами на наше сьогодення матиме й відчутні далекосяжні наслідки. Відтік «сірої речовини» неминуче призводить до «посіріння» суспільства.
Ми не маємо права заплющувати очі й на те, що країни, які є технологічними та фінансовими лідерами сучасного світу, здійснюють політику активного залучення таких фахівців. Отже, виходить, що величезні національні ресурси, які спрямовуються державою та населенням на розвиток інтелектуального потенціалу України, значною мірою нищаться або слугують не нам, а іншим державам.
Такий стан речей не може бути визнано нормальним. Рішучі позитивні зрушення мають відбутися для збільшення нових робочих місць. При цьому енергійних зусиль повинні докласти не тільки відповідні структури державної влади, але й підприємці та промисловці. Діяльність вітчизняного бізнесу для створення робочих місць науково-дослідного та інженерно-технологічного профілю має відчутно і гарантовано стимулюватися, зокрема, відповідною податковою політикою держави.
Суспільство, яке нехтує власними інтелектуальними скарбами, приречене розмінюватися на чужі, образно кажучи, «наукові мідяки».
