Чи допоможе опері натуральний обмін?
В далекому 1900 році 4 жовтня у щойно побудованому приміщенні, виконаному за проектом архітектора Зігмунда Горголевського, відбулася прем’єра опери Владислава Желенського «Янек». За словами очевидців, перші глядачі, що прийшли помилуватися «коштовною іграшкою», не були розчаровані. Усіх вражала розкіш інтер’єрів, скульптурних композицій, а також прекрасні живописні полотна, рельєфні орнаменти з позолотою на стінах, чудові мармурові сходи і зал для глядачів із досконалою акустикою (у стіни будівники замурували бамбукові стержні), який нагадує за формою ліру і просто сяє від вогнів сотень світильників.
На львівських підмостках у різний час виступали знамениті майстри: Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Михайло Голінський, Орест Руснак, Олександр Носалевич.
— Ми пишаємося нашим театром, його традиціями та історією, — підкреслив директор прославленого колективу Тадей Едер. — Сьогодні в театрі працюють 565 чоловік (із них творчих — 300), в репертуарі понад 30 оперних і балетних спектаклів.
До Києва ми привезли свою нещодавню прем’єру опери Дж. Верді «Набукко», поставлену італійським режисером Джузеппе Вішилія. До гала-концерту включили арії з опер «Богема», «Сільська честь», «Украдене щастя», «Богдан Хмельницький», «Тарас Бульба», а також сцени з балету «Створення світу» і «Велике класичне Па» на музику П. Чайковського.
Львівський театр за усіх часiв мав власне обличчя. А артисти, режисери і диригенти, яким довелося там працювати, не змовляючись, відзначають його особливу позитивну ауру. Театрознавець Юрій Станішевський нагадав про немеркнучі зірки хореографії: Наталю Слободян — українську Уланову — та Миколу Трегубова. Не варто забувати, що талант видатного балетмейстера Анатолія Шекери також засяяв на галичанських підмостках. Солістка Національної опери України Світлана Добронравова з теплотою згадує: «Диригент Ігор Васанич не побоявся ризикнути і довірити мені, дебютантці, співати в «Тосці». В ту пору примадонною театру була Ніна Тичинська, яка мала унікальний голос і сильний характер. Багато які артисти відверто побоювалися її дошкульного язика. Уявіть, вона — майстер, і раптом я стаю в чергу на її партії. Пам’ятаю, як хвилювалася, дізнавшись, що Ніна Георгіївна сидить у залі. Після вистави вона перша підійшла до мене й привітала з бойовим хрещенням. З того моменту ми, незважаючи на різницю у віці і статусі, стали приятельками. В театрі я зустріла своє кохання. Артист балету Євген Карцов став моїм чоловіком. Ми досі разом».
Нинішній прем’єр Львівської опери, володар оксамитового баритона Степан Степан уперше переступив поріг рідного театру, будучи ще студентом музичного училища. Дебютував він на прославленій сцені 20 років тому в партії Султана в опері С. Гулака-Артемовского «Запорожець за Дунаєм». Останній успіх, що випав на його долю, — головна роль в опері «Набукко» Верді. Ця постановка користується успіхом у глядачів, чому значною мірою сприяла яскрава робота співака.
Сьогодні у львів’ян, як і в усіх театральних колективах, безлiч проблем. Треба підтримувати в належному станi приміщення театру, що являє собою архітектурну цінність, винаходити кошти на нові постановки. (До речі, нині йде робота над оперою Мирослава Скорика «Мойсей» за однойменною поемою Івана Франка), намагатися якимось чином зберегти колектив. Не є таємницею, що за кордоном музиканти, співаки і артисти балету одержують у десять разів більше, ніж у себе на батьківщині. Художній керівник театру і диригент Мирон Юсипович вважає, що вже час докорінно міняти структуру оперних театрів, яких в Україні нині шість, і кожен з них насилу вишукує кошти на дві-три нові постановки за рік. «Треба, — вважає диригент, — об’єднати зусилля: обмінюватися декораціями, костюмами, солістами. Це дозволить глядачам різних міст бачити різні постановки, а театру значно скоротити постановочні витрати. Нині репертуар диктує ринок. За кордоном від наших гастролерів вимагають італійські опери. У нас у репертуарі шість постановок Верді. Та як же бути з українською оперою? У нас є чим пишатися й світ дивувати, але виходить, що ми, наче скупий рицар, сидимо на скарбі, і ніхто його не бачить і не чує. Записи на компакт-диски не робляться. Що ми залишимо своїм нащадкам? Спогади очевидців і захоплені рецензії? Нашим чиновникам від культури час пробудитися від летаргічного сну. Час змінився, а багато хто продовжує працювати, як і раніше».
