Чи вдасться нам утекти від ТУБЕРКУЛЬОЗУ?

Усі негативні чинники: й економічні потрясіння, які позбавляють коштів і громадян, і галузь охорони здоров’я, і законодавча неврегульованість, яка породжує психологічну нестабільність населення, — ллють воду на млин туберкульозного монстра.

Зараз на туберкульоз хворіють не лише малозабезпечені, але й цілком заможні люди. Вважається, що захворіти на туберкульоз може будь-хто і в будь-якому віці. Соціальний статус, як показує статистика останніх років, тут визначальної позиції не займає. Хоча, звісно ж, антисанітарія, погане харчування й часті контакти з носіями туберкульозної інфекції сприяють розвиткові хвороби. Що ж до бомжів, циган, осіб, що відбували покарання, то серед них захворюваність просто повальна. Не забуваймо, що туберкульоз — хвороба інфекційна, тому, контактуючи з тими, хто має так звану «відкриту форму», тобто виділяє мікобактерії, ми наражаємо себе на небезпеку зараження.

При такій щільності хворих та інфікованих, яка має місце на сьогоднішній день в Україні, чи всім нам загрожує туберкульоз і чи можливо якось від нього вберегтися? Перш за все зазначимо, що не всі хворі становлять небезпеку зараження, а лише ті, хто має відкриту форму хвороби, тобто хворі, у мокротинні та виділеннях яких є жива мікобактерія. Тим більше, ніякої небезпеки зараження не створюють просто інфіковані люди — вони є цілком безпечними навіть для найтіснішого спілкування.

Відомо, що є родини, в яких з покоління в покоління хтось із родичів хворіє на цю недугу. Звичайно, певний вплив спадкових чинників тут має місце. З іншого ж боку, історія знає чимало випадків, коли здорові люди впродовж багатьох років жили поряд із тяжко хворими на туберкульоз, доглядали за ними й не заражалися. Зокрема, відомі такі, на перший погляд, парадоксальні факти. Фридерик Шопен помер від сухот на 40-му році життя, а Жорж Санд, яка прожила з ним кілька останніх років, до кінця свого життя залишилася здоровою. Дружина А.П.Чехова також не захворіла на туберкульоз, від якого помер письменник.

Тут, гадаю, доречно буде згадати такі неймовірні випадки, коли люди добровільно намагалися прищепити собі ту чи іншу хворобу, щоб на власному досвіді простежити за її розвитком, але при цьому не захворіли. У 1883 році мюнхенський професор Петтенкофер, бажаючи довести, що мікроби становлять небезпеку не для кожної людини, взяв і випив вміст пробірки з культурою холерного вібріона на очах у оторопілих свідків. Того разу все закінчилося благополучно: Петтенкофер не лише не захворів, він навіть не отримав кишкового розладу. Цей випадок наука і досі вважає загадковим.

Уже давно помічено, що схильність «підхопити» туберкульоз мають люди із неправильним живленням легенів. Це в першу чергу стосується тих, хто часто й тривало хворіє на бронхіти та пневмонії, осіб, що надмірно сутуляться, мають викривлення хребта та деформовану грудну клітку, а також тих, хто міцно прив’язав себе до стану гіподинамії. Цей перелік, звісно ж, доповнюють курці та особи, діяльність яких пов’язана з вдиханням шкідливих речовин.

Сподіваємося, що працівники Міністерства охорони здоров’я та інших державних структур, свідомі своєї місії, а також лікарі й фармацевти зроблять потрібні і виважені кроки, щоб зупинити поширення туберкульозу. Але ж і ми, кожен із нас, мусимо робити щось, аби врятуватися від меча, занесеного над нашими головами. Які ж чинники можна вважати визначальними у нашому особистому протистоянні цій недузі? Це, насамперед, внутрішня врівноваженість, психологічна цілісність і стан душевного комфорту. Можливо, тут прихована якась містична сутність,— зіронізуєте ви. Але я не стану цього заперечувати і поверну вас до наведених вище фактів дивовижного «незараження». Велике значення має тут харчування й загартовування. Йдеться не стільки про кількість їжі, хоча вона має бути достатньою, скільки про її збалансованість. Вона має містити велику кількість білків та вітамінів. Без делікатесів цілком можна обходитися, а ціна невеличкого тортика еквівалентна вартості двох- трьох кілограмів добірних фруктів чи овочів.

Існують і санітарно-гігієнічні вимоги, яких за умов епідемії слід дотримуватися обов’язково. Якщо хтось із вашого оточення тривало кашляє або скаржиться на загальну слабкість, зменшення маси тіла, головний біль або відсутність апетиту, порадьте йому неодмінно піти до лікаря й зробити флюорографію. Не купуйте молочні товари та м’ясо на стихійних ринках. Із цим більш-менш просто. А от як пояснити людям, щоб вони не плювали під ноги! Дивно, що в 21 сторіччі в нібито цивілізованому суспільстві доводиться нагадувати про такі речі. Мікроби, що містяться в мокротинні, після його висихання піднімаються в повітря, яке ми вдихаємо. Вільно дрейфуючи в повітрі, мікобактерії живуть до 20—30 років.

Якщо вже так сталося, що хтось із ваших близьких опинився на обліку у фтизіатра або на лікарняному ліжку, — не панікуйте. Зараз в Україні існує непоганий арсенал протитуберкульозних препаратів, а, головне, накопичено чималий досвід у лікуванні — є лікарі з дуже високим рівнем кваліфікації. Раннє виявлення й ретельне дотримування схеми лікування у 95% випадків забезпечує повне одужання. Туберкульоз перестав бути хворобою невиліковною, але підступність його полягає в тому, що деякі етапи розвитку цієї недуги мають перебіг безсимптомний, або ж завуальований. У хворих на туберкульоз легенів практично відсутній біль, навіть значні органічні ушкодження в легенях (каверни, інфільтрати) часто не супроводжуються ніякими больовими відчуттями. Річ у тім, що наші легені — унікальний в анатомічному відношенні орган, оскільки в них відсутні больові рецептори. Щодо лікування: усім хворим на туберкульоз протитуберкульозні ліки повинні видаватися безкоштовно, що підтверджено офіційними документами. Якщо «на місцях» це не виконується — наполягайте, посилайтеся на «Постанови» й «Укази»,— повинно подіяти. Стаціонарного лікування потребують лише хворі зі значною інтоксикацією, а також з відкритими та тяжкими формами туберкульозу, решта можуть лікуватися амбулаторно, головна вимога — це регулярний і тривалий прийом призначених ліків (кілька місяців, а почасти й більше року). Для дезинфекції мокротиння в домашніх умовах слід використовувати кишенькові плювальниці з 2% розчином соди або 2% розчином хлорного вапна. У занедбаних випадках доводиться вдаватися до оперативного лікування. Але й такі хворі одужують і згодом повертаються до повноцінного життя.

Кілька слів про пробу Манту (те, що діти називають «пуговкою»). Це зовсім не щеплення, як помилково вважають необізнані люди, а шкірна проба, яка визначає ставлення організму до туберкульозного токсину. Дітям пробу Манту проводять щорічно (у дитсадках, школах та поліклініках). Найважливіше тут пам’ятати, що крім самого впорскування, слід обов’язково через 72 години здійснити оцінку та вимір реакції шкіри. Всі ці відомості (за всі роки) занотовуються в особистих картках дітей. Правильно оцінити пробу Манту — справа не така вже й проста і потребує певної кваліфікації лікаря. Кожен міліметр тут може мати значення. Якщо лікар робить висновок, що дитина інфікована туберкульозом, це означає, що вона може за певних умов захворіти на цю недугу. Але може й ніколи не захворіти. Тому якщо вам або вашій дитині призначили хіміопрофілактику, тобто профілактичне приймання протитуберкульозних ліків, не поспішайте відмовлятись. Пам’ятайте, що інфікування туберкульозом — це маргінальний стан, це бомба, яку людина носить в собі — і вона може вибухнути будь-якої миті.

Зізнаюся, що мене завжди дивувало те, що хворі з активною формою туберкульозу мають першочергове право на отримання житла. Вони не просто пільговики, а позачерговики! Чому? Чому саме вони, а не, приміром, хворі-спінальники, яким також конче необхідна ізольована жилплоща? Адже хворих шкода усіх. Тим більше — невиліковних, туберкульоз же — недуга, що піддається лікуванню. Прошу не вбачати в моїх словах і тіні цинізму. Але ж складається явно нездорова, перекручена ситуація. У країні, де для багатьох безкоштовна жилплоща — це найвище й недосяжне благо, закони ніби заохочують громадян хворіти на туберкульоз. Працівники центрального протитуберкульозного закладу розповідали мені, що під час прибирання території попід вікнами лікарні вони бачать барвисті розсипи дорогих препаратів, які «завбачливі» пацієнти викидають цілими жменями (нагадаю, що за протитуберкульозні ліки для кожного хворого громадянина України платить держава). Виходить так, що деяким хворим справді «вигідніше» залишатися першочерговиком, аніж одужати. Це один із нонсенсів нашого життя.