Чим манить Ганачівка?

Ви коли-небудь чули про Ганачівку? Мальовниче село Ганачівка Перемишлянського району Львівської області розташоване серед лісів за 5 км до Свіржського замку. Саме там знімали «Д’Артаньян та троє мушкетерів». На «Вікіпедії» можна довідатися, що вперше згадується село в заповіті Дмитра Васька Волчковича. Також раніше преса писала про археологічну експедицію студентів-істориків кафедри археології та історії стародавнього світу Львівського національного університету ім. І. Франка, котра відкрила поблизу села Ганачівка велике поселення липицької культури (II—III ст. н. е.). Серед знайдених речей — унікальна пам’ятка: дитяча іграшка, якій близько двох тисяч років.

Село і справді дуже мальовниче. Пишу про нього, бо там відбулася визначна подія для моїх батьків, друзів та чоловіка — там народилася я. Таких сіл в Україні сотні тисяч. У них народилися мільйони українців. Що означає село для кожного із нас? Навіть для тих, які народилися та виросли на асфальті? Що означає село для України?

СЕЛО ГАНАЧІВКА — В ЧЕРВОНУ КНИГУ ЗАБОРОНЕНО ВНОСИТИ

На карті України чомусь не з’являються нові села. Сотні статей про вимирання поліських, карпатських сіл терзають серце. Смертність удвічі перевищує народжуваність, люди продовжують тікати з сіл. Скоро села треба буде занести в «Червону книгу» адміністративних одиниць та зобов’язати владу впроваджувати заходи для охорони та відродження життя на селі.

Раз на місяць я маю бути в Ганачівці. Це потреба, яку з роками посилює інтенсивне життя в Києві. На Петра (як кажуть на селі) вибралася до бабусі, в рідну Ганачівку.

Село — це частина мене. Тут пройшло дитинство, юність. Дивлюся на збудовану бабусею та дідусем 1963 року хату, відразу як вони побралися, і думаю про її безмежну цінність. Тут мене навчили «Отче наш», різних колядок, тут бабуся заплітала мені косичку.

У Ганачівці за роки незалежності стає все більше порожніх хат. Йдемо довгою вулицею й дивимося: ось у цій великій цегляній хаті уже вісім років ніхто не живе — ціла сім’я в Іспанії, а ось цей новий будинок молода пара будувала на гроші, зароблені в Португалії, спершу думали повернутися, але поживши трохи за кордоном, змінили свої наміри, бо не знають навіщо. Хочеться запитати нашу владу, яка так переймається проблемами села: а що вона зробила, щоб заробітчани поверталися в села? Де державна політика відродження села?

БАБУСІ — БЕРЕГИНІ СЕЛА. А ХТО ЇХ БЕРЕГТИМЕ?

У дитинстві мене та сестру кожного літа батьки віддавали на півтора місяці на село поліпшувати імунітет: їсти полуниці, сіно згрібати, сапати буряки, годувати кроликів... Ми щодня виганяли корови та теля на пасовище, вчилися доїти корів, годували маленьких курчат, гусят. Любов до природи — це все йде із села...

Здавалося, що це було зовсім недавно. Зараз дивлюся на 13-річних троюрідних сестер, які в селі на канікулах, і згадую себе. Вони приїздять до моєї тітки — рідної сестри бабці — зі Львова. Їм подобається село.

Спостерігаю за своєю бабусею, якій скоро буде 80 і дивуюся, який вона живчик, яка моторна. Вона ще бігає, доїть корову, годує курей та кролів... Дай Боже моїй бабці — берегині села — пережити 100-літній рубіж.

Не віриться, але в основному в селі живуть бабці-одиначки, чоловіки яких давно повмирали. І взагалі, з мужчинами проблема. Поспивалися, поскурювалися. Немає кому біля хати та на полі працювати. Навіть найняти когось за гроші город посапати — нема кого.

Ще одна берегиня села — бабця Ксеня, якій добігає восьмий десяток, теж одиначка. Вона часто каже своєму внукові, що не може померти, бо на це немає часу, бо надто багато роботи коло хати, на городі.

Село тримається на бабцях. Поки що... А що далі?.. Хто житиме в селі? Що буде з селом, якщо моя бабця помре?

ПОВЕРТАЙМОСЯ НА СЕЛО!

Цього року ми з сестрою посадили зо три десятки плодових дерев на ділянці, де бабусі уже не вистачає сил садити город, а нам — часу. Символічно виглядає молодий сад. 30 років тому, коли батьки побралися, в старому саду вони теж посадили яблуні, сливи, груші, черешні. Один сад оновлює інший. Люблю дивитися, як у старому саду збирається чотири покоління: бабця Слава — мама Надя — сестра Леся — племінниця Настуня. Чотири покоління....

Село змінилося. Ще в дитинстві усі ходили в одну маленьку церкву біля лісу. Розподіл на католиків та православних спершу сформував різні богослужіння в одній церкві. А потім ганачівці вирішили відреставрувати костел св. Марії Магдалини (1803 року побудови), котрий зазнав ударів бомб під час Другої світової війни. Зараз — це церква св. Миколая Української автокефальної православної церкви.

А ще в село зі Львова переїхала сім’я Галайків. Пан Петро виростив 40 000 саджанців дуба та передав їх районному відділу обласного управління лісового господарства. Також засадив на два гектари сад на зарослих бур’янами полях.

Навколишні поля — це інша тема. Пригадую ще, як там вирощували льон, як ми з бабусею сідали в машину й їхали в поле сапати колгоспні буряки. 25 років бабця була ланковою в колгоспі. А потім — усе розвалилось. Місцеві активісти хотіли стати фермерами. Однак кредити під великі відсотки стали зашморгом на шиї. Не витримавши зобов’язань, поїхали на заробітки. Думаю зараз, що це був спеціальний план розвалу малого українського фермерства в зародковому стані, аби не встали на ноги малі господарники.

ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ

Село манить людей із різних причин. Нещодавно було чимало повідомлень про молоді пари — так звані представники «офісного планктону», котрі втекли на село, ближче до природи, і задоволені. А от мої друзі нещодавно їздили в надзвичайно мальовниче та багате на історію село Витачів, що за 50 км від Києва. Після екскурсії один друг написав: «Я теж задумуюся, над тим, що я роблю й навіщо. Особливо коли сиджу на кручі над Дніпром і розумію, щоб я не робив, він тектиме так само, як і тече вже кілька тисяч років. І дивлячись на його хвилі, вся ця мішура з впихуванням у вагони щоранку видається комічною».

Часто питаю сама себе: як відродити, або що відродить село? Що заважає ренесансу? Один із моїх знайомих австрієць Вольфрам Венделін із українськими ентузіастами витратив півтора року, щоб вмовити місцеву владу села Коростів, що на Сколівщині, дати ділянку на відновлення історичної вузькоколійки та будівництво музею історії вузьких колій... Сільський туризм, децентралізація влади, справедливі кредити для місцевих фермерів, культурні та освітні програми можуть повернути людей в село. Можуть відродити Україну.