Читання як державний пріоритет

Про необхідність створення в Україні Інституту книги, за аналогією з відповідними установами в західних країнах, говорять уже давно. Днями, напередодні Форуму видавців у Львові, уряд в іпостасі Міністерства культури, здається, нарешті вирішив зробити вітчизняним читачам такий подарунок. Нова інституція набуває все більш реальних обрисів. З’явився в неї і свій керівник, щоправда, з приставкою «в. о.». 

Ростислав Семків, доцент кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії й директор видавництва «Смолоскип» — персона, відома в літературних колах. Якими будуть його перші кроки на цій посаді? Одразу після призначення «Дню» вдалося розпитати Ростислава Семківа про ключові стратегії новоствореної установи.

— Ростиславе Андрійовичу, закон, який передбачає створення Українського інституту книги, набрав чинності ще в лютому. Чому процес формування тривав так довго? Якою була процедура вашого обрання?

— Запуск структури такої ваги — взагалі справа непроста і потребує багато часу. Упродовж майже року розробляли відповідні процедури, планували подальшу роботу. Навіть зараз я лише виконую обов’язки директора, а конкурс на постійну посаду директора інституту буде оголошено в грудні-січні. Зараз все ще йдеться про передісторію, про команду, яка готує стартовий майданчик для великого старту. І якщо нам вдасться здійснити все заплановане, структура набуде життєздатності ще до призначення дійсного директора.

— Ви будете брати участь в конкурсі?

— Вочевидь, так.

— Передбачається, що головним джерелом фінансування нової установи буде державний бюджет. Водночас про конкретні суми в законі не йдеться. За рахунок яких коштів інститут функціонуватиме впродовж цього перехідного періоду?

— Нині фінансування інституту цілком залежить від Міністерства культури — відповідні рішення вже прийнято. Хоча поки що й невеликий, але бюджет ми вже маємо.

— Вочевидь, Інститут книги покликаний продемонструвати нову якість державної політики. Чи вдалося вже сформувати команду компетентних спеціалістів, яка зможе реалізувати амбітні задуми?

— В жодному разі я б не взявся за цю справу, якби не мав людей, на яких можу покладатися. Проект команди вже готовий – її представлення відбудеться найближчим часом. Передусім йдеться про людей, які вже зараз займаються аналогічними ініціативами в громадській сфері. Вони мають досвід й мотивацію активно працювати у цьому напрямку. Звісно такий підхід не виключає залучення й тих спеціалістів, які вже займали посади в держустановах. Але вони повинні вміти рухатися вперед в новому форматі. Центральний апарат в Києві буде невеликим. Натомість наші представники будуть в усіх більших містах, ми налаштовані активно працювати в регіонах.

— На обласному та районному рівнях вже функціонують сотні управлінь культури, управління у справах преси та інформації, управління освіти, які мали б виконувати аналогічні функції. Але вони майже не координують свою діяльність, й очевидний результат їхньої роботи в загальноукраїнському масштабі назвати важко. Яким чином ви плануєте змінити цю тенденцію?

— В регіонах є багато активних людей, які організовують зустрічі, поетичні вечори. Наше завдання – не створювати щось з нуля, а радше координувати, підтримати ті ініціативи, що вже існують, надати їм більшого резонансу. Переконаний, що такий підхід буде ефективним.

— Чи відчуваєте, що в Міністерстві культури нині є розуміння і підтримка тих прогресивних ідей, які покликаний реалізувати Інститут книги? Адже останнім часом в бік цього відомства лунало чимало критичних зауважень, зокрема щодо його ретроградності. Наскільки самостійною у своїй діяльності буде нова установа?

— Між Інститутом книги в тому поки що невеликому форматі, в якому він існує сьогодні, і Міністерством нині є повне розуміння щодо нашої загальної стратегії й перших практичних кроків. Сподіваюсь, що така співпраця триватиме й надалі. Водночас вже зараз можу сказати, що про пряме управління не йдеться – Інститут книги буде самостійною структурою.

— Функції, які має виконувати інститут, сьогодні розділені між низкою держустанов. Зокрема, на початку року, вже після представлення проекту нової структури, уряд чомусь делегував виконання «Концепції державної політики щодо розвитку національної видавничої справи та популяризації читання на період до 2020 року» Держкомтелерадіо. Яким чином ви плануєте ділити цю відповідальність?

— Переконаний, що ми зможемо порозумітися й розмежувати відповідальність уже найближчим часом. Зараз Держкомтелерадіо дійсно має окремі повноваження, близькі до наших. Вважаю, що Інститут книги повинен стати своєрідним каталізатором, сприяти вирішенню цих протиріч й досягненню визначених цілей. Адже нерідко проблеми й справді виникають передусім через неузгодженість та дублювання функцій. Водночас, щоб закрити ці питання остаточно, потрібні рішення на рівні уряду.

— Інститут книги має стати головним державним замовником книговидавничої продукції, він розроблятиме й реалізовуватиме на конкурсній основі відповідні бюджетні програми, зокрема найбільшу з них — «Українську книгу». Якою буде ваша стратегія в цій сфері?

— Дуже добре, що попри всі складнощі й певний скепсис щодо цієї програми держава продовжує підтримувати книговидання. Переконаний, що «Українську книгу» необхідно зберегти. Недовіра, яка існує в суспільстві та серед експертів, свідчить лише про те, що механізми й процедури потрібно змінювати. Вони мають стати більш прозорими, справедливими та ефективними. Сподіваюся, що створення інституту допоможе суттєво просунутись у цьому напрямку.

— Крім того, Інститут книги відповідатиме за організацію й участь України в національних та міжнародних книжкових заходах. Слід сказати, що присутність нашої країни, зокрема на Франкфуртському книжковому ярмарку, впродовж останніх років викликає низку запитань. Так, у 2014 році Україна взагалі не була представлена там окремим стендом, а минулого року організація значною мірою лягла на плечі волонтерів. На яких принципах побудує цю роботу ваша команда?

— Участь України у Франкфуртському ярмарку, а також в інших міжнародних форумах потрібно готувати заздалегідь. Зрозуміло, що серед видавців та інших зацікавлених осіб у цьому питанні існує велика конкуренція. Переконаний, якщо починати роботу й узгоджувати всі позиції задовго до самої події, багатьох проблем та системних непорозумінь, які традиційно супроводжують цей процес, вдасться уникнути. Щодо Франкфуртського ярмарку, то головна проблема, як на мене, полягала в тому, що чітке розуміння, хто ж саме відповідає за участь України, було відсутнє. Цю відповідальність раніше ділили між собою до десятка різноманітних інституцій та об’єднань. Якщо ж її візьме на себе Інститут книги, а саме так і має статися невдовзі, цю проблему буде вирішено.

— Експерти кажуть, що одна з ключових перешкод, яка заважає розвиватися українському книговидавництву, це відсутність потужної національної мережі книгорозповсюдження. Як у людини, яка вже тривалий час працює у цій сфері, у вас, вочевидь, є власний погляд на проблему?

— На мою думку, ситуацію можна розцінити як оптимістичну, адже ми бачимо, що мереж розповсюдження більшає — розростається мережа книгарень «Є» та інших подібних, хоч і дрібніших. Книжки з’являються й там, де їх раніше взагалі не було, наприклад, у мережевих супермаркетах. Збільшується кількість інтернет-книгарень. Є спеціалісти, які вже мають великий досвід роботи у цьому напрямку. Ми не можемо заперечувати позитивної динаміки — п’ять-десять років тому все було значно гірше. Слід проаналізувати, завдяки чому вдавалося досягати успіху, поширити цей досвід, зробити його більш експліцитним, видимим.

— Закон, який регулює діяльність Інституту книги, чи не вперше в історії вітчизняного законодавства апелює до потреби популяризації читання. Водночас ми бачимо, як в Україні, зокрема серед молоді, поступово починає формуватися своєрідна мода на читання. Як можна підтримати цю тенденцію?

— Створення відповідних механізмів — одне з головних завдань інституту. Надзвичайно важливо співпрацювати з усіма зацікавленими сторонами — з видавцями, освітніми закладами, бібліотеками, які повинні займатися не лише видачею книжок, а й організацією діалогу серед читачів, проводити конференції, конкурси. Інститут, знову ж таки, має виступити в ролі стартового майданчика. Стабільне зацікавлення читанням гарантують найперше дві глобальні мережі — освітні заклади і бібліотеки, отже, Міністерство культури та Міністерство освіти та науки, які відають ними, мають співпрацювати, а Інститут книги покликаний стати каталізатором цього процесу.

— Колишній директор польського Інституту книги Ґжеґож Ґауден говорив, що одна з його головних функцій полягає в тому, щоб разом із приватними видавцями фінансувати ті масштабні й важливі для країни проекти, які вони не зможуть витягнути власними силами. На яких засадах ви плануєте налагоджувати співпрацю з вітчизняним книговидавничим бізнесом?

— Важливо, щоб видавці побачили й зуміли використати цю можливість розгорнути ширшу співпрацю й відповідно достукатися до більшого кола читачів. Мета Інституту книги — це збільшення (сподіваюсь, стрімке) читацької аудиторії в національному масштабі. З точки ж зору видавців ідеться про збільшення кількості покупців. Ми плануємо докласти певних зусиль, аби налагодити цей діалог. Сподіваюся також на те, що видавці підтримуватимуть бібліотеки. Думаю, тут можна розраховувати на суттєвий благодійницький та волонтерський компонент.

— Пропоную від внутрішньої політики перейти до зовнішньої. Чи бачите ви перспективу перетворення Українського інституту книги на організацію, аналогічну Британській раді, Гете-інституту або ж Французькому інституту, які активно провадять свою діяльність за кордоном. На яку з цих інституцій ви волієте орієнтуватися?

— Питання про конкретні приклади для наслідування — доволі невдячне. Маємо якомога повніше вивчити іноземний досвід і сформувати власну стратегію. На мою думку, ми не можемо мріяти про якусь зовнішню експансію до тих пір, поки не вдасться досягнути суттєвих успіхів на рівні внутрішнього читацького ринку — слід спершу віднайти міцний ґрунт під власними ногами. Водночас ставити перед собою такі амбітні плани в перспективі — просто необхідно. Вважаю, що українська література (як класичні видання, так і нові визнані автори, а також молодь) повинна зробити цей крок через кордони, стати впізнаваною в Європі та світі. У стратегічних планах цей вектор присутній. Підтримка перекладів, участь у фестивалях, ярмарках, відвідування українськими письменниками мистецьких резиденцій за кордоном мають сприяти його втіленню. У світі існує дуже багато подібних програм. На жаль, наші автори нерідко просто не знають про них, тому ми будемо проводити відповідні інформаційні кампанії. Вітчизняні митці могли би бути представлені за кордоном набагато ширше, і часто для цього навіть немає необхідності залучати додаткові ресурси. Мистецькі резиденції є і в Україні. До слова, припускаю, що автори, наприклад, із Харкова чи Черкас навіть не здогадуються про подібні можливості для письменників та поетів, скажімо, в Івано-Франківську. Тож почнімо хоча б із цього.