Чия дитина?
РИЗИКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
В одному селі жив багатий чоловік, на ім’я Мавунгу. В нього було дві дружини — Кенгі та Гунга. Мавунгу дав кожній дружині по ділянці землі. Обидві вирощували овочі й не знали нестатків. Проте жили вони разом і їжу ділили на всю сім’ю, кожна з жінок пишалася своєю ділянкою і ревно оберігала свій урожай.
Якось Гунге знадобилося трохи бобів, щоб приготувати їжу. Своїх у неї тоді не було, і вона взяла боби з ділянки Кенгі. Дізнавшись про це, Кенгі дуже розсердилася й стала лаяти другу дружину. Та відповіла, що жалкує з приводу того, що сталося, але не вважає свою провину такою вже великою. Адже обидві вони є дружинами одного чоловіка, всі їдять разом одну й ту ж саму їжу — не така вже різниця, звідки взято боби. Однак Кенгі була невблаганна. Зрештою, вони домовилися: надалі все, що народиться на полі однієї з них, належить тільки їй, друга не має права нічого в неї брати.
Сталося так, що якось, коли обидві вони працювали на своїх полях, Кенгі відчула, що наближаються пологи. Вона пішла до Гунги. Та зустріла її привітно, запросила сісти, відпочити. Тут же, на чужому полі, в Kенгі й народився син.
Гунга сама прийняла дитину і зробила все, що потрібно було новонародженому. Тільки-но Кенгі змогла говорити, вона подякувала їй.
— Ти мені дуже допомогла, Гунго, дякую тобі. Ти була така добра з моєю дитиною — як зі своєю власною. Я тобі дуже вдячна.
— Але це ж і насправді моя дитина, — відповіла Гунга. — Пригадай наш договір. Син народився на моєму полі й належить мені. Я не збираюся його тобі віддавати.
Кенгі гірко плакала, але Гунгу не зворушували її сльози. Єдине, на що вона погодилася, це піти в місто до вождя і передати справу на його суд. На суді першою заговорила Кенгі:
— Я народила дитину, а Гунга хоче забрати її в мене. Я носила сина у своєму лоні, я терпіла біль, народжуючи його, значить, це мій син. Більше мені немає чого сказати. Мій довід набагато вагоміший, аніж усі слова Гунги. Я чекаю справедливого рішення. Гунга відповіла на це:
— Дитина моя, і ось чому. Коли я одного разу взяла небагато бобів із поля Кенгі, вона була дуже зла на мене, і ми домовилися, що надалі все, що народилося на моєму полі, належатиме лише мені, а все, що народилося на її полі, належатиме їй. Кенгі прийшла до мене непрохана, її дитина народилася на моєму полі, значить, згідно з нашою угодою, ця дитина моя і вона не має права забирати її в мене.
Вождь уважно вислухав обох і вирішив, що Гунга діяла правильно: дитина має належати їй. Але багато хто був незадоволений таким рішенням. Справа не в тому, де випадково народилася дитина, казали вони; головне, хто її народив. Вирок вождя видався людям сумнівним.
ДОМОВЛЯЙТЕСЯ!
Зрозуміло, що головна тема цієї казки — угода. І тема юридичної реальності тут має місце. Адже суперечка про те, кого вважати матір’ю. Припускається, що після суду та жінка, яка виграє процес, і буде матір’ю згідно із законом. У Римському праві щодо цього існувала сентенція: «Рішення суду вважається істиною». Не є, зауважимо, а вважається. Кенгі, яка народила дитину, просто каже: «Це мій син». Гунга згодна із цим, так би мовити, в частині народження. Але далі заперечує: «Її дитина народилася на моєму полі», і, «згідно з договором, ця дитина моя». Вождь оголошує рішення не на користь матері по крові, і це, на перший погляд, дивно. Виходить, що юридичний закон є тут вищим за закон природи або юридична реальність реальніша за об’єктивну. Можливо, тим люди і відрізняються від інших тварин, що в них «вважається» є важливішим, аніж «є». Іншими словами, культура важливіша за натуру. Щоб матір’ю бути, треба, зрозуміло, народити дитину. Але цього недостатньо, треба ще бути визнаною в цій соціальній ролі. Народження — біологічний акт. Визнання — юридичний акт. Можна сказати так: звичайно жінка визнається матір’ю на тій підставі, що вона народила. Однак факт народження — це тільки одна з підстав для визнання.
Цікаво, що Гунга та Кенгі символізують собою культуру й натуру. Кенгі народжує, а матір’ю виявляється Гунга. На суді Кенгі веде мову про лоно, біль, пологи і додає: «Мій довід набагато вагоміший, аніж усі слова Гунги». Її довід — реальна подія, а в Гунги, дійсно, тільки слова. Слова про слова, якими ці дві жінки обмінялися, укладаючи угоду. Від цих слів нічого не змінилося в об’єктивній реальності. Однак у світі культури сталося щось значне. Майбутнє відкрилося найнеймовірнішим можливостям. Як у театральній сцені з рушницею на стіні.
Нас не має бентежити нереальність сюжетів. Як мовиться, «сказка — ложь, да в ней намек». На що натяк у цьому випадку? На необхідність дотримуватися угоди, дотримуватися слова. Тут можуть заперечити: угода дійсна лише тоді, коли є добровільність і цілковита усвідомленість, тобто людям, які укладають угоду, має бути цілком зрозуміло, на що вони погоджуються й що зобов’язані робити. Кенгі не припускала, що справа так обернеться. Та й Гунга про це не думала. Але угоду укладено, і надалі все залежить від її тлумачення. Кенгі могла б сказати на суді, що вислів «усе, що народиться на полі» стосується лише плодів рослин і на народження людини не поширюється. Коли укладалася угода, це було абсолютно зрозуміло. На це вождь міг би резонно заперечити: «А чи було це обумовлено? Не було — значить, цей вислів має тлумачитися поширено, тобто стосуватися всього, що народжується».
Людей, незадоволених рішенням вождя, можна зрозуміти. Це природна реакція на формальність права. А тут, дійсно, форма нібито перемогла зміст: вождь віддав перевагу позитивному праву, а не природному. Хіба не очевидно, що несправедливо віднімати дитину в рідної матері? Але треба зрозуміти і вождя. Він знав, що не всі схвалять його рішення, але все-таки прийняв його. Прийняв тому, що це рішення має, як кажуть, виховне значення. Вождь — політична особа, він має піклуватися про свій народ, точніше, про зміцнення правового порядку. Для того, щоб життя народу було в мирі та злагоді, треба підтримувати авторитет Закону. Угода і є законом для тих, що укладають її. І влада повинна забезпечувати її виконання. Це треба розуміти сьогодні державним діячам, юристам, та й усім громадянам у суспільствах, що проголосили своєю метою створення правової держави. Така держава, щоб стати реальністю, має виникнути «в головах» людей. Має скластися договірне мислення, що переходить у звичку виконувати те, що сам обіцяв виконати. Мабуть, немає нічого важливішого, як участь держави в цьому процесі. Вона має бути надійним гарантом виконання приватних угод. Цим воно заслужить повагу людей. Можна вважати, що за розвиненої демократії сама держава грунтується на угоді кожного з усіма, на суспільному договорі.
Із позицій природного права рішення вождя можна оскаржити таким чином. Задля зміцнення авторитету закону він припустився несправедливості — відняв дитину в рідної матері. Сумно, звичайно. Але не так уже і трагічно. Адже сім’я в них одна. Пригадаймо, що казала Гунга: обидві вони є дружинами одного чоловіка, усі їдять разом одну і ту ж саму їжу — не така вже різниця, звідки взято боби. Тож «не така вже різниця», звідки взялася дитина. Разом її і виховуватимуть. Щоправда, цей довід заслабкий. Сказано: «...кожна жінка пишалася своєю ділянкою і ревно оберігала свій урожай». Урожай — це діти.
Ця казка стосується і категорії jus strictum (строгого права). Кожне юридичне положення за строгого права трактується буквально. І часто це всіма вітається. Наприклад, право вимагає рівності людей перед законом. Буквально це означає, що незалежно від статі, національності, майнового і посадового становища та інших відмінностей усі люди однаковою мірою відповідальні за свої дії. Відомий випадок із прем’єр-міністром однієї правової держави. Він давав телевізійне інтерв’ю в рухомому автомобілі, й багато які телеглядачі побачили, що їхній прем’єр не пристебнувся ременем безпеки. Негайно почалися дзвінки в поліцію, і коли прем’єр прибув до місця поїздки, там уже чекав його поліцейський із квитанцією про штраф. Гарний приклад рівності перед законом.
Але десь тут криється небезпека формалізму. Формалістів та буквоїдів ми не любимо. Тому-то рішення вождя багато в чому видалося сумнівним. Треба, однак, розуміти, що завдяки зусиллям людей, які дотримуються букви закону, в суспільстві зберігається порядок. Ми можемо дозволити собі відступати часом від формальностей лише тому, що наше життя загалом оформлене, інакше кажучи, впорядковане офіційно прийнятими нормами та правилами. Формальність права іноді викликає незручності. Але люди не янголи, отож ліпше час від часу терпіти незручності, аніж зовсім не мати права.
Запитання: «Чия дитина?» — нині ставиться іноді у зв’язку із прогресом медицини. Світова преса часом потішає читачів матеріалами із зали суду, де популярні та багаті чоловіки відхрещуються від позовів метких дам щодо встановлення батьківства. Те, що сталося не так давно з Борисом Беккером, і обговорювати незручно. А ось простіший випадок. У Ріо-де-Жанейро бездітна чорношкіра пара звернулася в клініку із проханням зробити дружині Денісії да Сільва штучне запліднення, але з умовою, щоб народилася обов’язково чорношкіра дитина. Медики щось переплутали, і немовля вийшло абсолютно білим. Зрозуміло, що з погляду генетики ні мати, ні батько не мали до нього жодного стосунку. У його генотипі немає генів батьків, хоча виносила і народила його Денісія. Чотири роки мати терпляче відповідала цікавим, чому в неї не чорна дитина. Нарешті, їй це набридло, і вона подала в суд на клініку, вимагаючи відшкодування моральних збитків. Вона діяла згідно із законом, і, мабуть, її позов було задоволено. Для нас це — повчальний приклад того, як діють люди в правовій державі. Однак я іноді задумуюся: чи не виходить так, що чим ближче люди до правової держави, тим далі вони від «моральної» держави? Американські юристи називають іноді свою країну країною, де всі судяться з усіма. І згадується думка Арістотеля: «Порядна людина та, яка задовольняється меншим за те, на що має законне право». Лише не подумайте, ради Бога, що я проти правової держави.
