Данія малими дозами
Здається, що ноги датчанам потрібні тільки для того, щоб енергійно застрибнути на велосипед. Уранці, перед початком робочого дня, потік велосипедистів особливо щільний і виразний. Туристові достатньо завмерти десь осторонь, і легко можна вловити все, що запланували ці вершники на сьогоднішній день. Про це розкажуть їхні багажники, прикріплені до кожного велосипеда. Власне, творчість і практичність, навіть сімейний стан легко прочитуються зі змісту кошиків. Ось промайнув шолом школяра — в його велосипедному маленькому ящику ранець. На вигляд 30-річний чоловік віз у великій квадратній ємності чомусь подушки; молода мама прилаштувала перед собою, не знаю навіть як і назвати, майже коляску, в якій, весело роздивляючись перехожих, реготали її двоє дітей. Яскравіше за інших запам’ятався худорлявенький велосипедист у веселому шоломі та строкатих бриджах. Коли він порівнявся зі мною, то виявилося, що це пані вельми поважного віку. Проте відсутність на її обличчі косметики, умиротворений вираз обличчя робили її безсумнівно молодою, та вона, схоже, цим зовсім не переймалася. У її багажнику були вазони з червоною, білою й рожевою геранню. Їхала з базару, напевно, поспішала прикрасити свій балкон, аби потім насолоджуватися все літо цим чудним садком.
Звісно, туркарти й путівники знають усе, але чомусь до них звертаюся завжди після подорожі, щоб не програмувати враження. І без того достатньо чужих втручань. Наприклад, частково «розстріляні» враження від постійного клацання фотоапаратів у автобусі. Два тижні провела під «дулами» деяких особливо пожадливих туристів, які намагаються залишити на згадку буквально все. Цю ненаситність, на щастя, сама вже переросла й не прагну обов’язково зняти, як гладжу стегно бронзової Русалочки або полірую коліна пам’ятника Ганса Крістіана Андерсена в Копенгагені. До речі, Русалочка здалася мені такою втомленою, напевно, від цих постійних криків, мовляв, перевірте, чи теплі в неї «ласти» й щось у цьому дусі. Так, нелегко бути постійно оголеною перед усім світом...
Живуть датчани так, як їм зручно, але при цьому настільки законослухняні, що практично в країні немає в’язниць, розповів наш закоханий у Скандинавію гід Сашко Третяк. А там, де вони є, місць зазвичай не вистачає — надто вже маленькі. Тим, хто провинився, доводиться чекати свого часу, щоб відбути покарання. Звільниться місце, йому зателефонують і запросять відвідати цей куточок. До речі, дозволяється навіть за додаткову плату замовляти будь-яке меню.
У багатьох датських родинах працюють усі члени сім’ї, й тоді віддають малечу під нагляд приватних нянь. Здебільшого підробляють студентки. Зграйки з 5—6 білявих діточок, обов’язково вдягнутих поверх одягу в однакові накидки, зустрічалися нам усюди, поки бродили Копенгагеном, милуючись архітектурним розмаїттям. Помітила, що тут аж ніяк не поспішають усюди ставити, як у нас кажуть, євровікна. Навпаки, вони ретельно підфарбовують і підправляють старенькі, бо цінують особливий аромат прожитих років. Якось, побачивши знак на фасаді магазину, що забороняв в’їзд усередину на велосипеді, подумала, що це жарт. Мені пояснили, що все по-дорослому: траплялися випадки, коли вершники настільки забувалися, що й не помічали, як опинялися вже біля прилавка. Тепер висить знак, отже, закон діє, а датчанинові двічі повторювати не треба.
У Роскіллі, стародавній столиці Данії, звичайно, нас чекав найвеличніший у Скандинавії кафедральний собор, але дорогою до нього помітила блошиний ринок, а ранок був таким сонячним і ринок в оточенні квіткових пірамід був настільки привабливим... А припав мені до душі дивовижний гостроносенький маленький мідний кухлик. Декілька кіл боротьби із собою, перш ніж спитала ціну у продавщиці. Перерахувавши суму з датських крон на євро, зрозуміла, що це всього 10 євро. Звісно, негайно вирішила купити, але у старенької здачі з 50 євро не було, й операція не відбулася. Дивуючись незбагненно прекрасному собору, все одно повсякчас шкодувала про мою чудну, кокетливу, привабливу своєю пластикою посудинку. Та й була вона за ціну примітивного сувеніра, часто китайського виробництва, якими завалені прилавки всього світу й скандинавських країн також. Після екскурсії зазирнула ще раз на ринок (просто так, аби потім не думати) й побачила, що кухлик чекає мене, абсолютно не цікавий для інших, такий затишний, з ручкою кренделем. І здача вже знайшлася в продавщиці, яка з розумінням мені посміхнулася, й ось він у моєму рюкзачку. Як потім виявилося, єдина дешева й найвдаліша покупка. Здали ми й своє «шекспірівське» турмито у вигляді сплачених квитків, відвідавши величний замок Гамлета, в якому ні Шекспір ніколи не був, ні його герой, але дію трагедії автор переніс саме сюди. Тепер це «місто Гамлета».
Дуже хотілося ще потрапити до міста капітанів, про яке багато чула. Там біля кожного будинку — дерев’яний тато біля порога. Виявляється, до винаходу фотографії, отримуючи диплом капітана, моряк обов’язково замовляв і свій бюст. На довгі роки йшов він у плавання по морях і океанах, а дружині й дітям залишав своє скульптурне зображення... Виходить, і нам, туристам.
Роботи ще непочатий край для тих, кому настав час вчитися. Може, того нам і бажав старий Андресен.
До речі, цікаво, палив він сам чи ні. Велосипедні датчани часто, дуже часто, навіть під час руху — з сигареткою. Ось і прокол, подумала з полегшенням. Так, для різноманітності...
