Діаспора багато робить для формування Пласту

Цей лист — у відповідь на статтю «Пластуни — українські скаути» Олександра Вільчинського , яка з’явилася у вашому часописі 3 березня.

Автор статті дає короткий огляд, як Пласт розвивався в Україні, які мав перешкоди і коли цілком перестав існувати. Він також згадує, що Пласт відновив свою діяльність у різних країнах діаспори, а в Україні — аж наприкінці 80-х років.

У тій частині статті, де автор пише про вплив та підтримку Пласту в Україні пластовими організаціями із західної діаспори, він висловився так: «Та все ж той вплив не варто переоцінювати». Це речення мене дуже здивувало і вразило.

Не заперечую, що потрібно було, як пише автор, патріотичного пориву та ентузіазму місцевих українців, але щоб недооцінювати ту велику поміч, яку Пласт дістав від діаспори, — це для мене незрозуміло. Скільки матеріалів, виряду, відзнак надіслано в Україну, скільки матеріальної допомоги пішло на різні табори, без чого Пласт не міг би розвиватися, проводити працю з молоддю, тим більше, що не має належної підтримки від свого уряду. Допомога з діаспори йшла і далі іде не тільки від Головної Пластової Булави, але й від поодиноких куренів та окремих осіб.

Пригадується, як 50 років тому ми приїхали до Вашингтона, майже голі й босі, але сповнені надій на краще майбутнє. Наші родичі пішли на чорну роботу, бо нічого ліпшого не можна було тоді дістати. Однак, незважаючи на це, в тих тяжких умовах почали створюватися різні організації, українські школи, а також молодіжні організації, між ними й Пласт. Ми не мали матеріалів, ми не мали виряду, ані відзнак. Треба було починати спочатку. Ніхто нам не надавав ніякої допомоги, треба було покладатися на власні сили і на жертовність наших родичів. Однак Пласт існував і далі існує, тепер уже в нормальних умовах. Я певна, що якби Пласт тут мав таку моральну і матеріальну підтримку 50 років тому, як тепер дістає Пласт в Україні від діаспори, ми були б за це безмежно вдячні і належно це оцінювали.