Діда Мороза викликали?

Мабуть, найнапруженішими робочими буднями за цілий рік стануть новорічні та різдвяні свята аж до 13 січня — для кого ви думаєте? Ну, звичайно ж, для Дідів Морозів!

І не має значення — «платний» це Дід Мороз, якого замовили по телефону у фірмі «Світанок», чи «благодійницький». Хоча переважна більшість людей, безсумнівно, віддає перевагу останнім — добровільним, які за посередництва Соціальної служби молоді прийдуть у святкові дні в малозабезпечені та багатодітні родини й порадують дітей подарунками та своїми виступами, хай і не так професіонально, як їхні родичі з добрих послуг, але зате від щирого серця, а це ой як важливо в нашому сьогоднішньому житті.

Є ще одна категорія Дідів Морозів. Вони з року в рік на своєму підприємстві, в установі або організації виконують функції казкового дідуся, так би мовити, штатно. Як обирають того, кому цього разу бути Дідом Морозом, — це вже справа кожного окремого випадку: чи то він разом зі Снігуронькою обирається, так би мовити, демократичним шляхом, чи то призначається наказом (трапляється й таке!), або ж людина, що має певні здібності, сама виявляє бажання виконувати ці незвичайні обов’язки.

Маючи серед своїх знайомих такого «позаштатного» Діда Мороза, можу сказати, що для того, щоб таким стати, мало бути просто добрим, веселим, любити дітей, знати безліч загадок, віршиків і казочок... Ні, цього замало.

Кандидат у «справжні Діди Морози» повинен передусім мати міцне, я б сказав навіть — богатирське здоров’я.

Ну, звичайно, подумаєте ви, якого-небудь хирлявого вісімнадцятирічного хлопчину з ламким голосом, та ще й у червоному кожусі, що висить на ньому, як на вішалці, вже ж ніяк не сприймуть серйозно навіть діти, не кажучи вже про дорослих.

Та ж ні, все не так!

Уявіть собі науково-дослідний інститут з безліччю різних відділів, у кожному з яких — свій святковий стіл, а Дід Мороз один на всіх! Ну, здогадалися? Що станеться з непідготовленим «дідом», якщо в кожному колективі він зробить хоча б по одному ковтку?!.. Професіоналам і то часом доводиться нелегко.

Юрій Іванович Сурнін — не новачок у цій справі. Обов’язки Діда Мороза у своєму рідному військовому інституті він виконує вже, напевно, років двадцять. Тепер цей Дід Мороз уже на пенсії, але продовжує працювати методистом на кафедрі фізкультури та спорту, де протягом багатьох років був викладачем. І, незважаючи на свої шістдесят з гаком років, Юрій Іванович на здоров’я не скаржиться й залишається, як і раніше, таким собі «билинним богатирем»: метрів зо два на зріст, широченні плечі, кулак, як гиря, і на додачу до всього цього — добрі блакитні очі, що майже завжди сміються. Багато чого досягла у своєму житті ця приваблива людина: він і заслужений майстер спорту, і неодноразовий чемпіон країни з боротьби... Взагалі всього й не перерахуєш. І що б ви думали — цей диво-богатир, автор кількох книжок про здоровий спосіб життя, як правило, насилу повертається надвечір 29—30 грудня на свою рідну кафедру.

Сам неодноразово був свідком, як петляє засніженим плацом інституту здоровенний новорічний Дід у червоному кожусі, з мішком і палицею, і якого підганяє вітер; як його, бідолашного, кидає з боку в бік, неначе маленький катерок під час сильного шторму.

Так, багато всіляких випробувань і несподіванок підстерігає головного героя новорічних свят на його важкому шляху.

— Особливо, коли йдеш до дітей, тут уже гав не лови, — каже сам Юрій Іванович, — ті все норовлять то за бороду тебе смикнути, то шапку з голови зірвати. Крім того, дітлахи ж люблять просити у чарівника те, чого вони найбільше хочуть, як то кажуть — окрім заздалегідь приготовленого батьками — «дідморозівського» подарунка. Тут уже виявляй кмітливість, викручуйся, як можеш, а честі кожуха не втрачай. Адже дітей обманювати — гріх. Та й дорослі часто також поводяться зовсім, як діти... І тут у Юрія Івановича завжди в запасі яка-небудь історія.

— Повертаюсь я якось першого січня пізно ввечері додому. Звичайно, при повному параді: кожух, борода, палиця — взагалі все як належить. Весь день їздив по друзях і знайомих і поздоровляв дітлахів з Новим роком, так би мовити, за спецзамовленням. І от їду, значить, я додому — втомлений, звісно, трохи «під шафе». У мішку — замість подарунків, розданих дітям, дідморозівський пайок: горілка, шампанське, закуска всіляка. Тролейбус напівпорожній — лише кілька осіб. Зрозуміло, народ після бурхливих веселощів відпочиває. Попереду мене чоловік якийсь сидить — куняє, з гостей, напевно, повертається. І раптом на одній із зупинок заходить до салону весела компанія: молоді хлопці, дівчата балагурять, кричать, сміються. Зирк на мене: «Дивіться, Дід Мороз!» I давай знову реготати, загравати зі мною.

А чоловік, той навіть прокинувся від цього гомону. Повертається, дивиться на мене своїми червоними, запаленими очима, кліпає, неначе здивувався, а потім махнув рукою й каже:

— Так він же несправжній!

Компанія сміється собі, а мене зачепило:

— Як це, — кажу, — несправжній? Справжнісінький.

Той знову повертається, а очі, бачу, зіщулив — усміхається: «А як доведеш?»

— А що б ти хотів?

— А що, — запитує, — бажання виконуєш?

— Виконую, — кажу. — А сам дивлюся — ожив чоловік, загорівся:

— А що ти можеш?

— Все можу, — відповідаю. — А хлопці стихли, дивляться, чим це закінчиться.

Чоловік подумав трохи й каже:

— А сто грамiв наллєш? — на більше, мабуть, фантазії в нього не вистачило, та взагалі-то воно й зрозуміло — «труби горять», яка вже тут фантазія.

Дивлюсь, а мої хлопці завмерли, дивляться, що ж буде далі. Розв’язав я свого мішка, дістав звідти пляшку, склянку, наливаю йому, так ще на додачу бутерброда доброго даю на закуску. Дивлюся, а в нього й щелепа відпала.

Випив він, закусив і каже, навіть з якимсь захопленням:

— Хлопці, а Дід Мороз виявився справжнім!

А хлопці при цьому аж зааплодували. Ну, я й для них, якщо такі справи, пляшку шампанського витяг.

У самого настрій піднявся, й усю втому як рукою зняло.

От якби всім Дідам Морозам таку щедрість і винахідливість. Адже для Юрія Івановича це скоріше покликання, ніж просто обов’язок.

А для багатьох нині дідморозівські борода та кожух — це лише один зі способів поповнити сімейний бюджет...

№252 31.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»