«Діти несвободи»

Не приваблюють мене теорії еліт, абстрактні розважання про добірну верству суспільства, тим більше такі, що виводяться з платонівської ідеї про «касту правителів». Вважаю себе демократом, принаймні хочу ним бути, і мені ближче суспільство егалітарне, в якому, однак, його члени шанують інтелект, особисті здібності, непересічні індивідуальності.

У статті Бориса Барабаша «Еліти: теорії, інстинкти, монополії» («День», №201) зацікавило мене не те, коли було сформульовано теорію правлячої еліти (очевидно, сформульовано в новітні часи — «епоху капіталізму», бо куди діти «елітариста» Платона?), і не те, що сказали на цю тему італійські чи американські дослідники, хоч знати їхні спостереження та висновки варто. Увагу привернуло запитання: «То в чому ж відмінність української еліти від такої ж у світі західних демократій?»

Не пишу відгук на згадану публікацію, не дискутую з її автором, а висловлю кілька своїх, можливо, суб’єктивних думок, про нашу ситуацію.

На початку української незалежності у близькому мені націонал-демократичному середовищі, як у галицькому, так і київському, говорячи про масштаби і складність завдань поступового НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ і розвитку — економічного, культурно-духовного, соціального, однією з важливих справ, невідкладним замовленням часу називали формування національної еліти. Відкривалися гімназії, ліцеї, інститути перейменовували в університети чи академії — самовдоволені ентузіасти мовили: «Готуємо еліту!» «А вчителі — хто?» — запитую одного з них, недавнього комсомольського ватажка. «Підібрали на місці, своїх. Конкурс, співбесіда і таке інше», — пояснює тому, хто «не в курсі», не відчуваючи в запитанні нічого іронічного.

Так, освіта — це важливо. Не дипломів, не наукових ступенів і звань, а сучасної освіченості дiйсно бракує! І хай ця освіта апріорі передбачає індивідуальну свободу, формування бажань пізнавати, мислити самостійно і самостійно висловлюватись. Освіта, яка нікому нічого не обіцяє, бо й розуміння того, що все мусиш здобувати власними зусиллями й відповідальністю — це теж індивідуальне.

Що ж до перепустки «в еліту» (з’ясувавши, звичайно, кого наш загал визнає нею), то можна сказати так, як сказав недавно в «Дні» киянин Леонід Іваненко про українських героїв: народ сам назве їх і оспіває, а не якась установа. Елітність — це не посада, не величина гаманця в кишені чи суми банківського рахунку, а масштаб особистості. І напевно, не мають підстав вважатися елітою ті, хто не вирізняється такими чеснотами, як моральність, патріотизм, мудрість, шляхетність і мужність. Але такими можуть сформуватися особи лише в умовах свободи. Тоталітаризм, який ми пережили, не давав такої можливості й лиш нечисленні зуміли зберегти себе, не зламатися.

Отож, у чому відмінність нашої «еліти», тих, хто займає її місце у період повільного одужання суспільства від тоталітаристського минулого? Якщо так ставити запитання, то відповідь буде проста: у нас все ще це — «діти несвободи». Звідти ми родом, і наші «еліти» не є «такими ж», як у західних демократіях.

Вважаю, що й поняття «еліта» більш соціальне, ніж політичне (словник радянських часів трактує його як «гурток людей з пануючих верств буржуазного суспільства», себто політизовано); не зводиться воно до «правлячої еліти», тим більше, тої, яка є правлячою в даний час, — демократія передбачає рівноцінне існування двох сил: влади і опозиції, які з волі виборців періодично міняються ролями. Ближчим «народному» розумінню є поняття «еліта» (шановані «кращі люди»), яка не цурається політики, бере в ній участь, але знана — і визнана авторитетною — в соціально- гуманітарній, культурно-духовній, «шляхетній» сфері. Така, якій можна довіряти.

Зауважу також — звичайні, не зіпсовані пропагандою наші громадяни якщо й назвуть сьогодні когось без іронії та сарказму «елітою», то сумніваюся, що це будуть ті самі особи, яких здебільшого мають на увазі декотрі «трудівники пера і мікрофона», охочі побалакати «про еліту».

Ніхто не може бути обмежений у праві належати до еліти, у т.ч. й політичної, але не заохочував би до цього людей бізнесу, зокрема з переконаннями, що «гроші вирішують усе». (Не вважаю, що у тих же США вплив економічних еліт на політику влади «дуже великий». Мільярдер Білл Гейтс, найбагатший американець, статки якого перевищують весь річний бюджет України, як знаємо, вже тривалий час має судові клопоти за пристрасть до монопольних позицій свого комп’ютерного бізнесу). Не слід замовчувати й те, що наші «багаті люди», перші, найголовніші у бізнесовому середовищі («олігархи»), не тішаться симпатіями громадської думки. І то не «хвороба червоних очей»; вони визнають приватну власність, приватну ініціативу і підприємництво, самі хотіли б мати якусь свою прибуткову справу, багато з них знає, які є в цьому перешкоди. Творенню негативного образу «олігарха» сприяє утаємничення майже всього, зв’язаного з будь-якою приватною фірмою, бізнесово-фінансовою групою, її головними особами, офіційне визнання того факту, що наша економіка переважно «тіньова» і капітали переважно «тіньові». А ще й офіційно підтримувана «комерційна таємниця».

І все ж, яка б не була, а еліта у нас є: і політична, і культурно-духовна, тому й треба говорити про поліпшення її якості, звертаючи увагу на те, чого б хотілося від неї. Можу сказати своє, хоч напевно якоюсь мірою і ваше, шановний читачу.

Хотілося б більшої відданості всіх еліт принципам свободи і демократії, не якимсь окремим, своїм партикулярно українським, а загальноприйнятим; більшого українського патріотизму, відданості морально-етичним засадам у своїй діяльності та взаєминах з іншими, альтруїзму, обов’язку допомагати слабшим, покривдженим; більшого відчуття зла і небажання толерувати його. Розуміння того, що злом може бути, а часто й буває, застосування несправедливих, тим більше, неморальних засобів для досягнення кращого за принципом «мета виправдовує засоби». Негідні чи невластиві засоби неприйнятні вже тому, що й після досягнення «мети» вони цілком можуть бути продовжені, повторені для чогось іншого.

Чи пам’ятають про це, починаючи з громадянського обов’язку бути українським патріотом, наші еліти, чи поважають громадську думку — то питання, що потребують багаторазових відповідей-підтверджень.