Перейти до основного вмісту

«До зустрічі у Слов’янську»

Жителі гарячих точок планують повернутись у рідні, але понівечені війною міста, а поки знаходять притулок у межах своєї ж області...
08 липня, 10:40
ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЄРМОЧЕНКА

Кілька днів тому українські військові звільнили Слов’янськ і Краматорськ від терористів. 6 липня голова Донецької ОДА Сергій Тарута провів нараду у Святогорську, де запевнив, що вже організовано доставку продуктів до Слов’янська і Краматорська, найближчого тижня у цих містах відновлять електропостачання та зв’язок і налагодять роботу Держказначейства.

Утім, того ж 6 липня зі Слов’янська вивезли 130 вимушених переселенців — про це повідомив пастор церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк. «У Слов’янську тривають перестрілки представників ДНР із місцевих жителів — вони залишились у місті та воюють потихеньку. А декому після боїв ніде жити: знайомий тільки-но  збудував у Слов’янську будинок — вщент розгромили. Тож потік  втікачів не припиняється», — розповідає Сергій Косяк.

Тисячі людей покинули гарячі точки. Кілька тижнів тому Володимир Панібратченко виїхав зі Слов’янська до Харкова, його п’ятирічний син досі будує з конструктора барикади і будинки для переселенців. Володимир, керівник інформаційно-аналітичного відділу «Комітету по боротьбі з корупцією, тероризмом і організованою злочинністю», зв’язується з тими, хто залишився у Слов’янську. «У місті немає грошей, люди масово ходять по смітниках. Електрики немає, води немає, газу немає. Їжу намагаються готувати на вогнищі. Жителям Слов’янська хочеться тільки вижити й поїсти, у людей шок», — констатує Володимир Панібратченко.

ДОБРОДІЇ З ДОБРОПІЛЛЯ

Два тижні тому Ірина з трьома дітьми виїхала зі Слов’янська до Добропілля — перед цим на сусідньому городі розірвався снаряд, він пролетів просто над головою її сина. Нещодавно в Добропілля приїхав і чоловік Ірини — родина возз’єдналася, хоча у Слов’янську залишилися свекор та свекруха жінки.

Добропілля, містечко на заході Донецької області, щодня дає прихисток декільком десяткам втікачів із місць боїв. Багато у чому це заслуга Лідії Черкашиної, яка зініціювала мережу допомоги вимушеним переселенцям зі Слов’янська, Краматорська та інших міст. Активістка пояснює: «У мене самої двоє дітей, подивилась новини й вирішила, що єдине, чим можу допомогти, — запросити до себе якусь родину, щоб і ті діти побули у спокої».

Незабаром Лідія Черкашина дізналася, що Фонд «Розвиток України» вивозить людей зі Слов’янська та Краматорська, і запропонувала допомогу в розміщенні вимушених переселенців. Виявилось, треба знайти хоча б п’ять родин, які змогли б прийняти біженців.  На такий заклик відгукнулись десять добровольців. Лідія Черкашина розповідає: «Люди приїздили ще та ще: діточки з мамами, бабусі. Коли переселенців стало дуже багато, перестали справлятися власними силами і звернулися до виконкому».

Тепер влада Добропілля також допомагає переселенцям: ті, хто приїздить із «гарячих точок», реєструються у міськвиконкомі та мають право на одноразову допомогу від облради — по1000 гривень. Потім контакти переселенців передають активістам: якщо розселити людей власними силами не виходить, виділяють житло в шахтарських гуртожитках. Усі втікачі прямують до місцевої організації Червоного Хреста — там дають продукти харчування, одяг, речі першої необхідності.

«Хтось у покинутому будинку селиться — там немає нічого. Кожна родина каже, що треба, і люди приносять. У багатьох жителів міста є дачі — тож просто з городу носять зелень, картоплю, пригощають дітей ягодами. Беруть контакти переселенців і розносять їм гостинці, хоча самим зарплати затримують. Дехто бере шефство над родинами — постійно перевіряє, що треба переселенцям», — радіє Лідія Черкашина.

«НЕ ЗНАЮ, ЧИ БУДЕ КУДИ ПОВЕРТАТИСЯ»

За підрахунками Володимира, ще одного активіста з Добропілля, щодня до міста приїздить близько 50 втікачів. Добропілля стає схожим на рукавичку, яка ледь вміщає тих, кого війна жене з рідних домівок. Тому місцеві активісти контактують з Центром взаємодопомоги «Врятуємо Україну», його координатори допомагають переселенцям облаштуватися в інших регіонах країни.

Із зони бойових дій більшість виїжджає власними силами, і вже на місці людям допомагають волонтери. Коли треба транспортувати хворих чи пенсіонерів, активісти звертаються до Фонду «Розвиток України» — там надають спеціальні машини. Наприклад, нещодавно до Лідії Черкашиної зателефонувала жінка, в якої залишились у Слов’янську бабуся та дві літні сусідки — їх треба евакуювати, і активістка з Добропілля допомагає зв’язатися з потрібними людьми. 

Не всі можуть чи хочуть покинути зону війни. Зокрема переселенка Ірина розповіла про свою молоду сусідку з двома дітьми, які залишилися у Слов’янську — їм треба доглядати курей. «Уже був час, коли яйця врятували нас: самі їли, продавали, мінялися — наприклад, на борошно. Натуральна війна», — згадує Ірина.

Вона перераховує, куди поїхали її друзі зі Слов’янська: Київ, Харків, Сімферополь, Севастополь і навіть Магадан. Коли ці люди розмовляють телефоном, наприкінці обов’язково кажуть: «До зустрічі у Слов’янську». Ірина переконує: «Здається, люди нікому не потрібні, й це найжахливіше. Не знаю, чи буде, куди вертатись. Але обов’язково треба вірити в те, що зустрінемося з друзями в рідному місті — інакше ніяк».

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати