Додати кольору й... життя

У дитячій поліклініці №2 Дарницького району столиці, що на Харківському шосе, 121, прийомний день. Під кабінетами — черги. У коридорах гамірно. Діти бігають, кричать. Дехто пхикає чи нудиться. Батьки намагаються вгамувати малечу, вмовляють, заспокоюють, дратуються. Коли заходиш у цю радянську будівлю, контраст вражає. На вулиці світить сонце, при вході до мед закладу квітнуть жовті та бузкові іриси, півонії, пишний кущ чайної троянди.  Робиш крок усередину — і потрапляєш у похмуре приміщення, яке не викликає жодних позитивних емоцій.

Йдемо коридором, який сміливо можна назвати безликим. Якщо заплющити очі, важко сказати, якого кольору його стіни. Сірі? Сині? Брудно-зелені? Цей колір і на мить не затримується в пам’яті. Сидіти спокійно у чергах в такому інтер’єрі — задача непроста не лише для малечі, а й для дорослих.

Та раптом в одному із закутків коридору перед нами відкривається чарівний світ — з дивовижними птахами, казковими деревами, квітами і рибами. Сидячи на відрі з-під фарби, 30-річна художниця Галина Гєдзєвіч легко торкається пензлем стіни — і з’являється великий білий кіт, квіти, птахи. Недалеко від художниці стоїть лавка, на якій четверо малюків заворожено спостерігають за роботою художниці.

ГАЛИНА ТА ВАЛЕРІЙ РОЗПОВІДАЮТЬ, ЩО У РОЗПИСАХ СТВОРЮЮТЬ УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ. ОБРАЗИ МАЮТЬ РОЗВИВАТИ ДИТЯЧУ УВАГУ ТА ВИКЛИКАТИ СИЛЬНІ ВРАЖЕННЯ, САМЕ ТОМУ ПОДРУЖЖЯ ПРИНЦИПОВО НЕ МАЛЮЄ ГЕРОЇВ МУЛЬТФІЛЬМІВ

«Для мене є важливою реакція дітей, бо це все розраховано на них. Дітям подобається, вони, як правило, у захваті від розписаних стін. Дорослим же загалом подобається, коли хтось щось робить для них, коли люди організовуються і щось змінюють, — говорить Галина. —  Мистецтво лікує, кажуть лікарі. Навіть якщо не лікує, то покращує настрій, відволікає увагу. Діти менше плачуть. І позитивні емоції завжди впливають на людей добре. Та й медперсонал теж, я думаю, перебуває у кращому настрої, коли його оточують такі позитивні стіни замість похмурих».

«ЧОМУ Б НЕ РОЗМАЛЮВАТИ?»

Розпис у цій поліклініці — один з багатьох, який вже встигло втілити у життя подружжя Галини Гєдзєвіч і Валерія Кришеня. Вони особливо не підраховують кількість розписаних об’єктів, але, кажуть, вже точно набереться більше десяти. Як і не дуже пам’ятають, коли розписали першу лікарню — у 2013-му чи 2014 році. Для них це не так важливо, головне — продовжувати розписувати похмурі стіни дитячих медзакладів. У пари все чітко розподілено: Галина займається виключно розписами, а Валерій — всіма організаційними питаннями, включно з пошуком фінансування, переговорами з лікарнями тощо. Це, говорять, дозволяє їм ефективно втілювати свій проект у життя.

ХУДОЖНИЦЯ КАЖЕ, ЩО ДЖЕРЕЛОМ НАТХНЕННЯ МОЖЕ СТАТИ БУДЬ-ЩО: ПРИРОДА, ЯКІСЬ ПОБУТОВІ ДЕТАЛІ, ЛЮДИ, ВІЗЕРУНКИ НА ОДЯЗІ, КНИЖКИ ТОЩО. «У ГОЛОВІ ВЕСЬ ЧАС ТРИВАЄ ПРОЦЕС ПЕРЕЖИВАННЯ ВРАЖЕНЬ ТА ЕМОЦІЙ, І З ЦЬОГО ЗГОДОМ ВИНИКАЮТЬ ОБРАЗИ ТА ІДЕЇ», — ПОЯСНЮЄ ГАЛИНА ГЄДЗЄВІЧ

А поштовхом до активної соціальної ініціативи стала буденна ситуація. «У нас є донька, їй три роки. І коли ми вперше потрапили в лікарню, зрозуміли, що перебувати там дуже й дуже нудно, —  згадує Галина. —  Але якщо дорослі можуть почитати книжку, зайняти себе телефоном, планшетом, про щось своє подумати, то дітям у чергах надзвичайно нудно і некомфортно, вони ходять і скиглять. І це зрозуміла реакція. Я тоді просто побачила стіну — а за професією я художник-монументаліст — і подумала: «Чому б і ні? Чому б не розмалювати її?».

На той час у Валерія вже була зареєстрована громадська організація «Мрії здійснюються», яка, втім, спеціалізувалася на зовсім інших речах. «Я організував її ще в 2013 році з перспективою на те, що буду займатися розвитком і підтримкою мотоспорту серед молоді. Бо для мене мотоцикли дуже близькі — це моя професія на сьогодні. Я багато подорожував, проїхав на мотоциклі навколо світу. І громадську організацію створив якраз після цієї подорожі... Але після всіх змін у нашій країні — я брав безпосередню участь у Майдані, потім тривалий час мотався на схід як волонтер — мототема відійшла на другий план. А на перший план вийшла соціальна робота. І коли ми з Галиною сиділи і обговорювали, а що конкретно наша сім’я може зробити для суспільства, то Галя запропонувала розписувати дитячі лікарні. Так народилася ця ідея, яку ми називаємо нашою декомунізацією. Це наш невеличкий вклад у розбудову країни», — розповідає Валерій Кришень.

ВЕЛИКИЙ ЧЕРВОНИЙ ЛЕВ І СТРАХИ МЕДПЕРСОНАЛУ

Першим об’єктом для розпису було обрано офтальмологічне відділення Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». На його стіні з’явився великий червоний лев. Пара зізнається, що спочатку ескіз налякав представників лікарні — занадто яскравий, але коли розпис завершили, всі залишилися у захваті. Особливо маленькі пацієнти. «Це виявилась така ударна стінка — яскрава, позитивна», — говорить Галина.

Подружжя розповідає, що лікарні для розпису обирають випадково. «Ми багато розписів, наприклад, зробили у дитячій лікарні на Оболоні. Ми розписали там хол. І після цього пройшлися лікарнею і ще подивилися стіни — про всяк випадок. А потім подали заявку на «Спільнокошті» (платформа, де кожен охочий може профінансувати проект, який сподобався. — Авт.) і написали у ній, що хочемо там зробити п’ять відділень. І зробили, — продовжує Галина. — А ось цю поліклініку ми обрали для розпису, тому що нині мій стан (подружжя чекає на другу дитину. — Авт.) не дозволяє їздити далеко працювати. А тут поряд наш дім. Мені самій доводиться тут сидіти в чергах разом із донькою».

«Проект одразу пішов дуже легко, — розповідає Валерій. — Знайшлися люди, готові оплатити нам фарбу, щоб тільки ми розписали ту чи іншу лікарню. Наприклад, нас якось знайшла в Інтернеті одна жінка, представилась і каже, що лежала в інфекційному відділенні в лікарні на вулиці Петра Запорожця — і там страхіття просто. «Ви можете там щось зробити? Я готова виділити кошти на фарбу...», — написала. Ми приїхали у це інфекційне відділення, познайомилися із завідуючим та з головним лікарем і взялися за роботу — розписали 50-метровий коридор і два бокси».

«Ми приходимо, показуємо своє портфоліо, розповідаємо про себе. У нас ще не було випадків, коли лікарня не погоджувалася, натомість були випадки, коли її представники сумнівались, — розповідає Галина. —  Є таке поняття, як технологія живопису. І починати розпис іноді треба дуже специфічно. Якщо ми хочемо зробити стінку синьою, спочатку її всю треба зафарбувати охрою — це такий брудно-оранжевий колір. Це викликає у персоналу занепокоєння. Або якщо треба зробити стіну світлою, треба спочатку її зафарбувати темним. Теж бояться. Інколи паніка у медперсоналу досить сильна. Але ще не було такого, щоб хтось залишився незадоволеним нашою роботою».

Естетизація життєвого простору, ініціативність та відповідальність — це те, що змінить нашу свідомість і мислення. Тільки від нас самих залежить наше майбутнє. Якщо ми хочемо, щоб наш під’їзд був чистим, і ми його миємо, фарбуємо, то нам нічого не стане зробити те ж саме з нашою країною за умови, що ми об’єднаємо зусилля. А якщо ми смітимо у себе в дворі, то абсолютно безглуздо вимагати від політиків порядку в державі. Всі ці речі є взаємопов’язаними

«Правда, було, що ми малюємо, а якась санітарка миє підлогу і говорить: «О, а що ви робите? А навіщо? Нормальні ж стіни були...», — сміється Валерій Кришень.

«НАШІ РОБОТИ ОБ’ЄДНУЄ УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ»

Галина розповідає, що, коли бачить стіну, в уяві одразу виникають якісь образи, емоції, відчуття. Дуже рідко вона промальовує ескізи заздалегідь, як правило — вже на самій стіні. Немає ніяких обмежень по кольорах чи сюжетах, каже художниця. Втім, деякі табу все ж існують. «Ми проти мультиків, проти казкових персонажів, колобків, айболитів, які були популярні на стінах дитячих лікарень у Радянському Союзі... У мене батьки — художники, і мама завжди добирала мені якісну літературу з цікавими ілюстраціями. Книги, з якими я росла, мене сильно вражали, і я досі пам’ятаю ті емоції. І мені хочеться створювати щось таке, щоб потім дитина, яка це побачила, виростала і пам’ятала про це. Я працюю на розвиток фантазії та уяви у дітей», —  пояснює Галина.

«Всі наші роботи виконані в різних стилях, але їх об’єднує український світ. Без прапорів і вишиванок. Інакший. Але український, упізнаваний», — додає Валерій.

У планах подружжя — розширювати географію. Вже зараз вони мають список замовлень ледь не на рік вперед. Серед медзакладів — і лікарні в інших містах. «Наші короткострокові плани — це декретна відпустка. Ми чекаємо на ще одну донечку. А вже на жовтень плануємо відновити наші роботи. Це буде будинок дитини у Харкові. Потім нас запрошують на тиждень до Ужгорода...», — говорить Валерій.

Загалом, підкреслює він, сьогодні ми спостерігаємо позитивну тенденцію — запит людей на зміни. На зміни власноруч. «Естетизація життєвого простору, ініціативність та відповідальність — це те, що змінить нашу свідомість і мислення. Тільки від нас самих залежить наше майбутнє. Якщо ми хочемо, щоб наш під’їзд був чистим, і ми його миємо, фарбуємо, то нам нічого не стане зробити те ж саме з нашою країною за умови, що ми об’єднаємо зусилля. А якщо ми смітимо у себе в дворі, то абсолютно безглуздо вимагати від політиків порядку в державі. Всі ці речі є взаємопов’язаними, — пояснює Валерій. —  І мені приємно бачити, що сьогоднішня молодь зовсім інша. У молодих новий світогляд, є розуміння, що їм жити в цій країні, вони цікавляться історією, життям міста. Я дуже рідко бачу підлітка, який смітить, а серед людей старших — таких більше. Вони звикли, що хтось все має прибрати за ними, вирішити, довести до ладу. Але все це відходить в історію. Позитивні зміни є, і далі їх буде лише більше».