Перейти до основного вмісту

Доля України

14 листопада, 10:00
«УКРАЇНА В ОГНІ» — ПІД ТАКОЮ НАЗВОЮ ВЧОРА У КИЄВІ В МУЗЕЇ КНИГИ І ДРУКАРСТВА ВІДКРИТО ВИСТАВКУ, ПРИСВЯЧЕНУ 70-РІЧЧЮ ВИЗВОЛЕННЯ НАШОЇ КРАЇНИ ВІД ГІТЛЕРІВСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ. ЗОКРЕМА, СЕРЕД ВИДАНЬ — ІЛЮСТРАЦІЯ О. ДАНЧЕНКА ДО ОПОВІДАННЯ «НА КОЛЮЧОМУ ДРОТІ» ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Про Україну ми знаємо приблизно стільки ж, скільки знали про Америку жителі доколумбової епохи. А знали вони не так уже мало — їм було точно відомо, наприклад, що там живуть індуси, правлять ними раджі й моголи, на лобі вони малюють таємні знаки (з цим вони цілком вгадали), що це країна незчисленних скарбів, слонів і Тадж-Махала... Словом, знали вони достатньо, от тільки світ виявився істотно більшим за їхнє уявлення. Хто сказав, що у нас не так?

♦ Щодо України у нас навіть не помилки, а швидше впевнене незнання. Політична міфологія, переказана з третіх джерел. Може, у них є свої мотиви розповідати казки, але у нас-то які підстави їх слухати?

Починається все з самого елементарного. Ось, наприклад, ЗМІ пишуть про «конфлікт на Південному Сході», відтворюючи брехливий шаблон агітпропу. Чи не простіше подивитися на карту, щоб переконатися: Донецьк і Луганськ — це з географічної точки зору класичний Схід, без якогось «Півдня». Але в політиці не буває дрібниць, і кожна дрібниця — невипадкова.

Далі. Звідки там взялася зброя? У березні ми бачили на вуличних мітингах кілька сотень суворих людей у спортивних штанях, об’єднаних грандіозною метою — небажанням вивчати українську мову. Пафос їхньої боротьби був зрозумілим, тому що ні за що людина не воює так відчайдушно, як за власне неробство й неуцтво. Але вже  у квітні у них з’являється зброя, зокрема бронетанкова й високоточна протиповітряна. Вона звідки прилетіла? Про це нам не розповідають, а тим часом розгадка жахливо близька.

Чи знаємо ми, хто загинув у Будинку профспілок в Одесі? Політичні опоненти нинішньої влади чи погромники у убивці, які напали з вогнепальною зброєю на мирну демонстрацію?

♦ Адже все зводиться до того, що Україна — не просто регіональний конфлікт. Не Абхазія й не Нагірний Карабах. Драматизм ситуації набагато вищий й сама ця ситуація стосується всіх, і на пострадянському просторі, і в Америці, і в Європейському Союзі.

Чому так сталося? Спочатку треба про дещо нагадати.

♦ На самому початку дев’яностих саме Україна, й ніхто інший, видалила з карти світу Радянський Союз. Відхід Прибалтики нездатен був здетонувати такий величезний імперський простір, він міг лише трохи й неістотно його скоротити. Розмови про те, що республіки цивілізовано розлучилися, доречні виключно на світських раутах, там, де не заведено добре пам’ятати історію. Там їх, власне, і ведуть. Але ми пам’ятаємо, що «цивілізоване розлучення», Біловезька пуща й СНД стали спішно змонтованою декорацією історичної неминучості.

♦ 1 грудня 1991 року на загальнонаціональному референдумі за незалежність України проголосувало понад 90 відсотків за явки 84 відсотки. Менше місяця залишалося до Біловежжя, де українське керівництво принципово відмовилося від розгляду будь-яких, навіть фіктивних варіантів збереження єдиної країни. Те, що СРСР не може існувати без України, виявилося життєвою правдою, а не особистими нісенітницями Збігнєва Бжезінського.

♦ І це означало злам цивілізації й початок нової, хоча відбувалося все буденно. Мабуть, лише зараз це стає зрозуміло. Але наша власна незалежність 16 грудня 1991 року спустилася не з гірських вершин і сталася не просто так. Якщо ми патріоти своєї землі і патріоти історичної правди, то ми зобов’язані визнати, що вона прийшла до нас унаслідок українського референдуму також. Отже, це й наша тема.

Невипадковим є сьогоднішній конфлікт України з тими політичними силами, які ставлять на відродження СРСР. Це навіть не політична помста (все серйозніше), це повторення конфлікту на новому витку історичної спіралі. Але й тут мають місце перебільшення, пропагандистські міфи й відвертий обман.

♦ Кажуть, ту імперію «американці розвалили». Так заведено казати — і зрозуміло чому. Насправді факти цьому повністю суперечать.

1 серпня 1991 року, напередодні самого розвалу, у Верховній раді УРСР виступав Джордж Буш (старший). І це була не просто протокольна промова ввічливого гостя. Буш відверто повчав українців, як і з ким їм слід будувати своє майбутнє.

Це був категоричний відвід «незалежній Україні». Американський президент однозначно сказав, який варіант розвитку підтримує його країна. Лише оновлений СРСР, у якому «республіки швидше поєднають більшу автономію з більшою добровільною взаємодією, — політичною, соціальною, культурною, економічною, ніж дотримуватимуться безнадійного курсу ізоляції». Безнадійного! Це немов спеціально написано для любителів теорій змов.

♦ Промова старшого Буша проти сепаратизму повторює (а насправді навіть передує) тезу сьогоднішніх прихильників радянської імперії. Вибір національного суверенітету — «хибний вибір». Радянське керівництво «досягло вражаючих речей». І головне — ми «не допомагатимемо тим, хто просуває суїцидальний націоналізм». Додаткової пікантності додавало те, що, за визнанням помічників, саме визначення про суїцидальний націоналізм старший Буш дописав сам.

Скажуть: «це просто слова». Так, звісно, американці можуть діяти відкрито не висловлюючи антипатій, але ніколи не діють усупереч уже висловленим антипатіям.

♦ Для радянського патріота просто ганебно визнати, що його країну розвалила не всемогутня Америка, а «всього лише» республіка Україна. Але в глибині душі він чудово знає, що це так. А призначати собі у вороги Сполучені Штати — спроба самостверджуватися, неабияк перебільшуючи власне значення. Зазвичай так поводяться дрібні диктаторські режими Латинської Америки й Африки, страждаючі не лише убогістю, а й комплексом неповноцінності.

Для чого ця довга передмова? Річ у тому, що стратегічне значення України набагато вище регіонального, а її доля непохитно вписана в нашу власну. Ми все ще мислимо стереотипами про те, що найкраще стабільність і спокій, нехай і за будь-яку ціну. А будь-які потрясіння й зміни лише на гірше. На жаль, це наша загальна боязнь Часу і його неминучості. І всі ми боїмося радикальних історичних змін, зокрема й наш Президент.

Що говорить Нурсултан Назарбаєв? «Припустимо, що ми законодавчо заборонимо всі мови, окрім казахської. Що нас тоді чекає? Доля України. Чи треба силоміць усіх привести до казахської мови, але при цьому в кровопролитті позбутися незалежності, чи розсудливо розв’язувати проблеми? Питання в цьому. Що ми обираємо? Тому я вважаю, що в цьому питанні потрібне терпіння».

Ми не проти витримки й терпіння, але й терпіти можна далеко не все.

♦ Ідея, що в Україні були заборонені всі мови, окрім української, що й призвело до кровопролитного конфлікту, стараннями ЗМІ (зокрема й наших казахстанських) стала загальним місцем. Вона повторюється до місця й не до місця, причому повторюється некритично. А казахам слід було б детальніше дізнатися про те, якою всі роки незалежності була тамошня ситуація з мовами.

А було все приблизно так само, як і з передбачуваною Індією в Америці. Значна частина країни взагалі була суто російськомовною, й у суспільстві в цілому затверджувалася жорстка одномовність. Російськомовна. Це стосувалося й преси, й навіть засідань парламенту. Причому російська мова не мала до останнього часу жодного юридичного статусу, але де-факто залишалася державною. Уже за Януковича був ухвалений скандальний законопроект Ківалова-Колесніченка, що стосується «регіональних» мов, а по суті відстоює право громадян не знати й не користуватися українською. Боротьба за «другу державну» російську була наскрізь лицемірна: борці не вивчили першої.

♦ Гуманітарні організації могли лише складати списки зухвалих і протизаконних дій правлячої еліти, медіа-імператорів і навіть силовиків. У роликах Ютуба міліційні чини відмовлялися «говорить на вашей собачьей мове», і це було повсюдно. Значна частина вищого чиновництва (включаючи міністрів) народилася й зробила кар’єру в РФ. А прем’єр Азаров з його лінгвістичними експериментами навіть увійшов до історії. І на цьому тлі говорити про насильницьку українізацію? Проблема цих людей була в тому, що українська мова взагалі існувала, сам цей факт був для них обурливим. Так само, як і ті, хто говорить нею — вони, національна історія й символи були об’єктом лютої ненависті тих, хто ходив під червоними прапорами й водив хороводи біля пам’ятників Леніну. Таких чимало, й логіка їхньої поведінки скрізь однакова, в тій же Прибалтиці вони поводяться так само. І це ніякі не борці за російську мову, висловлюється ця публіка більше паскудним гавкотом і вигуками. Не було боротьби за російську мову, була боротьба проти української. І це зовсім різні позиції.

♦ Неправильно було б проводити тут етнічну межу — більша частина росіян в Україні стала природною частиною громадянського суспільства, патріотами України. Ми бачимо, які настрої домінують у традиційному російському поясі — Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, Харкові, Одесі. Які політичні сили виграють там вибори.

l Ще раз про мову: навіть у сьогоднішній «бандерівській» Україні чимало міністрів і губернаторів не володіють українською (як міністр внутрішніх справ Арсен Аваков), російська присутня в телемовленні, і всі українські провідні сайти — двомовні. Багато говорю про це, враховуючи, що наше суспільство дозволило собі бути настільки обдуреним. Адже й ми тепер у себе вдома побоюватимемось голосно говорити рідною мовою, посилаючись на те, що «в Україні до війни довели». До війни довела терпимість до зла, неправедна делікатність щодо нього, неготовність жорстко і чітко проводити державну мовну політику. Та й нікому цим було зайнятися. У нас — є кому. Ми не повинні повторювати чужих помилок, особливо таких наочних.

♦ Коли ми побоюємось «долі України», ми забуваємо про набагато гірші варіанти. Мені завжди здавалося, що немає гіршої долі, ніж доля Кувейту, пересиченого достатком і спокоєм, але полеглого жертвою агресії за декілька годин. Чим погана українська доля, якщо вона викликає до життя масовий героїзм і громадянську активність? Чи можуть казахські патріоти не мріяти про долю нації, яка не боїться бути сильною?

Істеблішмент і в Києві, і в Москві, і в Астані точно не в захваті від того, що громадянське суспільство стає безпосереднім суб’єктом політики, засовує депутатів у сміттєві контейнери й організовує сотні добровольчих батальйонів замість неповороткої машини державної армії. Формує озброєну націю, яку не зміряти чиновницькою зарозумілістю. У цих діях багато поспішного, грубого і наносного — але хто довів людей до того, що вони вважають за краще говорити мовою гніву? Чи ми теж вважаємо, що народ мовчатиме вічно?

Це не так, і доля України — перший із доказів неминучості нашої власної Долі. Політик повинен усвідомити всю велич і непохитність фрази: воля нації — це воля Бога. Але при цьому пам’ятати про сміттєвий бак.

Скажуть про наші партнерські зобов’язання. Так, ми повинні поважати дане слово і враховувати інтереси своїх союзників. І все-таки неправильно представляти сьогоднішнє протистояння як конфлікт України і Росії. У Донецьку справді багато хто продовжує жити в радянській країні. Але ж водночас десятки тисяч росіян виходять на вулиці Москви з українськими прапорами, і це вірно — пропагандистська лузга не скасовує факту, що йдеться про братський народ. Це і не конфлікт еліт. Путін і Порошенко обов’язково помиряться, але тоді безглуздо виглядатимуть ті, хто зробив ставку на їхню непримиренну війну і жорстко відвів собі місце в одному-єдиному таборі.

Інформаційне агентство «Фергана», 10.10.14

Delimiter 468x90 ad place

Новини партнерів:

slide 7 to 10 of 8

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати