Дон Жуан із петлею на шиї
Чомусь у Молодому не була давно. Виявилося, що це упущення, яке не можна вибачити На запрошення, причому спонтанне, одного знайомого актора, що називається з вулиці, опинилася в один із передсвяткових днів у Академічному Молодому театрі на комедії-міфі Дон Жуан. До речі, не відаючи, що на мене чекає. І це при тому, що, як потім прочитала в програмці, прем’єра вистави відбулася ще 1997 року. Тепер розумію, що всі сплески з приводу побаченого, як мінімум наївні, оскільки безперечно, що про цю постановку рецензій було неміряно. Так сталося — вони пройшли повз мене. Бували складні часи — не до театрів. Проте склалося враження, що побувала на першій прем’єрі.
Публіка, в основному молода, потрапила під акторську чарівливість із першої ж секунди. Ми з подругою були оглушені, приголомшені та зачаровані несамовитим Сганарелем у виконанні заслуженого артиста України Олексія Вертинського і Дон Жуана іскрометного Станіслава Боклана, теж заслуженого. Після стількох розчарувань від заїжджих антрепризних халтур, у себе вдома зустріти, вірніше, начебто налетіти з розгону на таке відкриття. І це при тому, що виставі понад 10 років.
Витонченість, дійсна легкість імпровізацій настільки акварельно точні, що зала від захвату стала надчуйною, боячись пропустити хоча б щонайменший нюанс. Адже потім можна довго насолоджуватися післясмаком. Актори, особливо головних ролей, несподіваними своїми репліками якось невимучено, без штампованої награності, з особливим аристократизмом втягували всіх у вир пристрастей.
Коли Дон Жуан, поглянувши в очі юної глядачки, яка сиділа в третьому ряду, — та буквально завмерла, не витримавши почуттєвого ефекту, який випливає з фрази досвідченого красеня: «Кожна має право мене спокушати». Вона зашарілася, зрозумівши, що актор її бачить і говорить саме з нею. Щоправда, ми з подругою подумали те саме.
На руці моєї супутниці того вечора було одягнуто апарат цілодобового вимірювання тиску (адже вона не збиралася до театру, а була на листку непрацездатності). Він періодично дзижчав від ретельності, а петля, яка утримує апарат охопила її шию, замінивши прикраси. Мені здалося, що зараз невичерпний Вертинський підійде й запитає — що це ви так дзижчите, красунечко? Ми навіть прикрили її руку часописом, а петлю відправили під комірець. Апарат начебто став поводитися скромніше, покірно прийнявши свою ірреальність. Втім, не до нього стало — буйство іншого життя поглинуло повністю.
Скажу одне — такої легкості та свіжості та ще в такому обсязі не обрушувалося на глядача давно. Заїжджі б запитали за такий бенкет суми солідні, а тут ціни невмотивовано скромні. За це, щоправда, винагорода — аудиторія. Не жирна, одягнена в дорогі аромати та престижні тавровані текстилі, та цяцьки, а молода, пустотлива, джинсово непередбачувана, щедра та відкрита всьому непізнаному, що дарує життя. Загальний порив захвату прибрав одвічний молодечий нігілізм, інстинкт зграї, бажання один перед одним випендрюватися. Тут ніхто не був у образі завзятого театрала, ніхто не соромився сміятися від душі, боячись порушити нерухомість обличчя після пластичної корекції. Довкола були молоді обличчя, щоправда, дуже дорогих букетів не спостерігалося: — грошей же замало поки що. Інтелектуальна активність, викликана захопленням, допомогла, я впевнена, молодим глядачам світліше думати про життя. Актори не лише впоралися, — вони перевершили себе. Кожен відчув щось більше, вийшовши на вулицю після вистави: емоційна нитка, яка пов’язує тебе з навколишніми, стала набагато повнокровнішою і те, що так віртуозно й трепетно прожили ми разом із акторами всю виставу, в багатьох прибрало делікатність і вразливість, зробивши їх стійкішими.
Власне кажучи, актори багатьох від чогось вилікували, додавши оптимізму, і тим допомогли самовідрегулюватися, витіснити гостроту серйозних проблем. Якось почувши слова «Оптиміст співає й тоді, коли його пісенька проспівана», чомусь подумала про акторів. Адже їм потрібно мати в запасі доволі «хімічно чистого» оптимізму (не все ж вирішує техніка), аби вистачило на аудиторію. Мабуть, заразити оптимізмом — це єдино корисна інфекція. І добрий актор не пропустить можливості своєю грою піднести у глядача шкалу цінностей звичайнісіньких радощів. Хай крижинки стверджують, що оптимізм відторгається — щось залишиться, підтримає, підживить самодостатність. Актори підтверджують — у такі дні й у них все до ладу. Це спілкування і є перезавантаженням, яке відводить від неправильності, невлаштованості, роз’їдаючих думок, які часом зустрічаємо. Гіпнотичне спілкування начебто змінює гру віддзеркалень і ти бачиш світ красивішим, себе кращим і бажання в’язати знову й знову візерунки життя наростає.
Мабуть, це бажання й є найціннішим...
