«Донецьк дуже любить створювати кумирів, а потім їх скидати»

Історія онлайн — одна з найцікавіших галузей донецького інтернету. Тут є два ресурси, присвячені історії міста. Один із них — досить молодий «Донецьк: історія, події, факти» (infodon.org.ua), що може скласти конкуренцію краєзнавчому музею, а за кількістю і багатством старих ілюстрацій навіть його обігнати. Його автори — програміст Олексій Федько і блогер Денис Лапін. Вони влаштовують екскурсії містом, фільмують відеорозповіді. Історія і краєзнавство для обох хобі, але захопленість темою робить їхній ресурс професійним. Про те, який характер і сенс Донецька — у розмові з Денисом ЛАПІНИМ.

— Денисе, розкажіть про проект «Інфодон». Як він виник? Чим вас приваблює історична тематика? І чи є в інтернеті попит на історію Донецька?

— «Інфодону» ось уже восьмий рік. Його почав програміст Олексій Федько. Сам він не корінний донеччанин, але його дуже хвилює тема збереження історії Донецька. Трохи менше ніж за рік до цього проекту приєднався я. Правда, я вже корінний донеччанин. Мене і тоді, і зараз надзвичайно хвилює тема саме збереження історії міста. Ми разом почали розвивати цей проект. До нас приєдналися ще люди, які допомагають нам час від часу, а ми несемо своєрідну «вахту». Наскільки це цікаво в інтернеті? Є близько тисячі відвідувачів на день, які читають і дивляться. У нас є уривки з фільмів, де показаний Донецьк, історична кінохроніка, крім того, зараз ми починаємо відеопідкастинг. Географія наших читачів дуже розмаїта, від Сполучених Штатів до Австралії. А ще ми проводимо екскурсії в реалі. Часто для іноземців. Інколи беремо в оренду трамвай, їдемо на ньому першим маршрутом (від Донецького металургійного заводу до залізничного вокзалу вулицею Челюскінців. — Авт.) і розповідаємо історію міста, споглядаючи із вікна трамвая. Інколи робимо пішохідні екскурсії. Можливо, ми будемо це робити зараз для донеччан.

— Якось ви зазначили, що у місті багато англійської культури. Ви говорили про те, що багато чого у Донецьку побудували німці, наприклад, та ж будівля Театру опери і балету. Яку роль іноземна культура в цілому відіграла у формуванні міста?

— Я думаю, певну роль однозначно відіграла. І ми до сьогодні бачимо велику популярність футболу в Донецьку. Перша футбольна команда якраз складалася з англійських інженерів і робітників. Умовно кажучи, росіян, але там були люди з українських сіл, можливо, ще звідкись. Іноземні фахівці прищепили любов до спорту. У Юзівці був велотрек, дуже активно розвивався велоспорт. Це, звичайно, теж запозичене.

— Уроки історії полягають у тому, аби їх не повторювати, вважав Олдос Хакслі. Чи можна говорити, що Донецьк — одне з тих міст, які не повторюють свою історію?

— Донецьк дуже любить створювати кумирів, а потім їх скидати. Наприклад, свого часу в місті був музей Микити Хрущова. Тоді це було зрозуміло, він довгий час жив у Донецьку, був секретарем райкому партії, закінчив місцевий університет, який довгий час носив його ім’я. І неподалік фабрики іграшок був музей Хрущова, а на заводі в районі Боссе раніше стояв верстат, за яким нібито працював товариш Хрущов. Це був кумир, на якого всі рівнялися. Але не встигли Хрущова зняти, як одразу ж був зруйнований музей і, звичайно ж, цей куточок на заводі. І ось це та проблема, яка існує до цього часу.

— Зараз можна сказати, що Донецьк переживає свій ребрендінг: для когось це футбольна столиця, для когось оперна. А для вас?

— Я думаю, що сьогоднішній Донецьк різноплановий і багатогранний. У донеччан є одна риса, яка їх відрізняє від інших, — вони всі працюють фанатично. Якщо потрібно було ставити шахтарські рекорди, то їх ставили дуже серйозно. Якщо потрібно виграти чемпіонат, то вони його виграють. Якщо потрібно показати оперу, то вони розіб’ються, але покажуть її, аби всі здивувалися. Можливо, це через те, що від Донецька завжди вимагали довести, що це не сіреньке посереднє містечко, а місто, яке чогось варте.

— Зараз у місті багато реконструкцій. Наприклад, Галявини Казок, частини парку Щербакова. А що Донецьк втратив, чого вже не повернути жодними реконструкціями?

— Мені жаль, що у міському саду (зараз там розташований торгівельно-розважальний центр «Золоте кільце». — Авт.) зникли чудові ґрати біля грота. Ми можемо бачити їх на фотографіях Донецька 1962 року. Мені жаль, що Донецьк це втратив. Причому не в 90-ті, а за радянських часів. Тоді їх було зрізано, і на тому місці з’явився знаменитий підземний перехід.

Ще — будинок Кроля, фасад якого нібито вписаний в ТРЦ «Green Plaza». І подібні споруди, які сьогодні руйнуються. Наприклад, будівля банку в Південному мікрорайоні, яка кілька тижнів тому горіла. Дай Боже, аби цю будівлю відновили. Адже це одна з не багатьох старих будівель у місті. Ну, і найголовніше — будинок Свіцина-Юза. Я думаю, що це буде грандіозна втрата для міста, якщо цій будівлі дадуть повністю зруйнуватися. На мою думку, зруйнувати будівлю засновника міста і першого директора заводу було б дуже не правильно.

— З чим пов’язана ця неувага до історії?

— Головна моя теза в тому, що багато хто розцінює Донецьк як місто, через яке вони проходять. Таким людям все одно, що після них залишиться. І звичайно, ця проблема не лише Донецька, це варто підкреслити. Ми можемо побачити кондиціонери, які кріпляться на ліплення, зроблене в 40-х рр. Люди не надто замислюються над тим, що буде, коли вони переїдуть з цієї квартири, як виглядатиме фасад цієї будівлі. Те ж саме стосується й інших пам’яток. Деякі наші чиновники більше люблять будувати і вимощувати тротуарну плитку, ніж намагатися відновити якісь історичні будівлі і вдихнути в місто трохи легенди, нехай навіть міфів, і цим порадувати серця туристів і донеччан.

— У місті, окрім муніципальної творчості, є ще й авторські роботи, які донеччани самі вписують у міський простір. Приклад тому — стіна будинку з холодильників. Донецьк у цьому особливий? Чи є в цьому плані тут щось таке, чого немає в інших містах?

— Це є у кожному місті. Пам’ятаю, я готував один матеріал перед Євро 2012 і в Будьонівському районі побачив ворота, прикрашені символікою Євро. Там жив дідусь, і він мені розповів, що, тільки-но дізнався про те, що Україна прийматиме чемпіонат, розфарбував ворота. Він зробив це не для якоїсь винагороди або ще чогось, а для себе і для міста. Отже такі речі є. Зараз усе більше можна побачити прикрашені двори багатоквартирних будинків. Хтось щось вирізує зі старих покришок, хтось майструє з пляшок. Я думаю, що це повинно заохочуватися і вітатися.

— На сайті «Дня» «Україна Incognita» є рубрика «Інтелектуальна карта України», куди кожен може вписати своє місто, селище, село з його інтелектуальними пам’ятками. Які б об’єкти Донецької області ви могли внести на таку карту?

— Цікавий проект. Можливо, я візьму в цьому участь. Що б я міг нанести на карту? Наприклад, Свято-Покровський храм у Старомихайлівці. Це досить самобутній храм. Я не знаю, правда, чому керівництво місцевого храму вирішило зафарбувати всі старі фрески і розписи, і зараз там наносять нові, які набагато гірші за старі за якістю. Але це єдиний храм у Донецькій області, який за радянських часів не був закритий. Ще один храм, який можна було б нанести на цю карту, розташований у селищі Землянки в Макіївці. Там свого часу служив Олександр Сохновський, який був репресований і розстріляний, а пізніше зарахований до лику новомучеників. Крім того, це наш художній і краєзнавчий музей. Я думаю, вони гідні того, аби бути на цій карті. Я переконаний, що зараз розвиватимуться маленькі приватні музеї і галереї. Що ж до архітектурних місць, будинків, будівель, не думаю, що це буде важливо для України. Для Донецька важливо, що тут був Драйзер, що він ходив цими вулицями і відвідав БК ім. Франка, що стоїть і зараз. У Донецьку гостювали і письменники, і вчені. Кілька разів був Даль, Олеша та ін., вони спілкувалися з місцевою інтелігенцією, проводили вечори. Якщо говорити про спорт, то свого часу тут були кращі тенісні корти і Микола Озеров дуже любив приїжджати до Донецька і грати в теніс з начальником місцевої залізниці Приклонським. Усе це дуже цікаво для міста, але чи стане це цікаво для України?