«Дрімливій Росії Гоголь відкрив «потонулу Атлантиду» — Україну»

Інтерес до письменника, книги якого є, вірогідно, в кожній українській родині, особливо зріс нині, коли виповнилося 200 років від дня його народження. Зріс, щоправда, не так у плані розширення читацького інтересу, бо Гоголь, як кажуть, усім відомий, а в плані дискусії: чий це письменник? Російський чи український? А хто нині знає про Гоголя стільки, скільки Євген Сверстюк, почесний доктор Волинського національного університету імені Лесі Українки? У затишному залі наукової бібліотеки не вистачало вільних місць не лише через особу автора публічної лекції, а й через її тему — «Постать Гоголя і українське Відродження».

Крім студентів і викладачів, прийшло немало людей, яких називають представниками волинської інтелігенції. Депутати місцевих рад, культурні діячі, директори театрів, музеїв і художніх шкіл, редактори газет... Публічні лекції у Волинському національному університеті стають справжньою культурною родзинкою. І секрет, мабуть, не стільки в актуальних темах, скільки в особах лекторів. Це Микола Жулинський та Іван Драч, відомий дипломат Юрій Кочубей, політолог Микола Томенко, історик Юрій Шаповал, член наглядової ради ВНУ, головний редактор газети «День» Лариса Івшина, Лесь Танюк, екс-прем’єр-міністр України Євген Марчук...

Євген Сверстюк вже виступав із однією лекцією. Тому йшли, зокрема, і «на автора». Шанованого гостя представила проректор університету з навчально-виховної роботи Ірина Констанкевич, котра за дорученням організаторів акції «Людина року» вручила Євгену Олександровичу «Крило натхнення» в номінації «Гордість Волині». Щоправда, скромний номінант, для якого таке визнання стало справжньою несподіванкою, тут же передарував його університету. Про що говорив Сверстюк у своїй лекції? Звичайно, про Миколу Васильовича Гоголя, котрий начебто був відомий своїми творами усім присутнім. Але чи був настільки відомий, наскільки став після лекції Сверстюка? Запитання риторичне, інакше в залі не було б стільки слухачів. Невідомим відомий Гоголь поставав із розповіді ще й тому, що автор повсякчас торкався українських коренів письменника та його впливу на українське Відродження.

— Гортаючи книги XIX століття, майже завжди натрапляєш на свідчення, що такий-то і такий чоловік прокинувся під впливом читання Шевченка. Це могло бути як читання книжок, так і просто знання «Катерини» чи кількох віршів. Якимось чином це розкріпачувало людей і відкривало їм сторінку, з якої починається власний саморозвиток. Так ось, перегортаю біографії Костомаров, Агатангела Кримського, знаменитого Сергія Єфремова — і вони зізнаються, що українцями вони стали після читання Гоголя — не Шевченка. Справді, де можна було тоді прочитати Шевченка, у якій бібліотеці його можна було знайти? Це було певне вузьке коло, яке мало можливість дістати перше, страшенно обскубане цензурою видання «Кобзаря», абсолютно недоступним було закордонне видання «Вольные стихотворения Пушкина и Шевченка». А Гоголь був доступний. І мій батько з Волині, який не читав жодної книги, знав «Тараса Бульбу», а Шевченка не знав. Уплив Гоголя на українське суспільство ще за його життя був величезний і ні з чим не зрівнянний. Треба сказати, що у той час Російська імперія після придушення декабристів досить спокійно дрімала й не переймалася пробудженням українського духу. Зрештою, тоді це не вважалося українським духом, а вважалося етнографією. Це сприймали як оспівування українського побуту, і в російській столиці до цього ставилися досить поблажливо. Можливо, тому, що половина інтелігенції Петербурга були українці, а можливо, тому, що взагалі було прийнято захоплюватися чимось не своїм. То ж і захоплювалися відкриттям забутого континенту і наче потонулої Атлантиди — України...

У ході лекції слухачі дізналися, що думає Євген Сверстюк з приводу національної приналежності Гоголя, його так званого національного роздвоєння, чому Шевченко, котрий міг би мати до Гоголя претензії («Він сміється, а я плачу...»), писав, що перед ним треба благоговіти. Власне, це було відкриття не лише Гоголя, а й нас самих. Тому опісля лекції прозвучало так багато запитань студентів.

— У вашому виступі звучали слова «українське Відродження». Але чи не здається вам, що Гоголь є типовим українцем, який пішов служити імперії, аби реалізувати свій талант і, відповідно, мати визнання? Як ви ставитеся до того, що нині маємо майже 20 років української незалежності, проте внутрішня окупація України російською мовою не закінчилася, та й чи закінчиться?

— Дуже багато людей хочуть бачити у Гоголі громадянина. Гоголь же сіяв те, що мало зійти. Він цінний для нас тим, що засівав. Він не пропонує для майбутніх поколінь себе як приклад українця російськомовного. Жоден письменник не пропонує себе для наслідування. Він сіяв слово, добре слово, і був твердо переконаний, що християнське добре слово має виростити порядну людину, і ця порядна людина влаштує гідне громадське життя. Чи виростали порядні люди через читання його творів? Думаю, так. Чи зрусифікував він когось? Сумніваюся. Чи когось українізував? Напевно. Запитання, яке ви ставите, не стосується суто Гоголя. Воно стосується нинішнього часу. Нам бракує активної молоді, яка відчуває відповідальність за своє суспільство. Що може зробити Гоголь, якщо у хаті живе вівця, котра зі своїм бараном про побутові речі говорить українською, а виходить на вулицю і переходить на «общепонятный»?

— Гоголя поховано в Москві. Чи можливо його прах перепоховати в Україні, перенести в рідну йому Василівку?

— Із його похороном — окрема історія, окрема новела. Гоголь їхав у Василівку до сестри, його запросили на весілля. Була люта зима, не ті, що тепер, дороги... Він заїхав в Оптину пустинь до ченців порадитися, куди їхати. І чернець три рази давав йому інакшу відповідь! Якби він поїхав у Василівку, то, захворівши, його б посповідав, причастив священик, і він би з Богом відійшов з цього світу. Але він поїхав у Москву, а далі сталося те, що сталося. Нині про перепоховання не може бути й мови. Бо хоча в Росії Гоголя не любили ні тоді, ні тепер, але не допустять, аби віддати навіть прах «гордості російської літератури».

— Відомо, що Гоголь збирався і навіть почав писати історію України. Яка б, на вашу думку, була історія України від Гоголя?

— Гоголь був добре начитаним істориком, але не професійним істориком. Так, він був внутрішньо готовий писати історію України, про що свідчать, наприклад, його листи до видатного історика Срезневського. Але його історія будувалася на фольклорному матеріалі, вона була б своєрідна. Тому, думаю, що врешті історика з нього б не вийшло, але був би цікавий автор.

Опісля лекції присутні мали нагоду придбати нову книгу Євгена Сверстюка (і тут же отримати автограф).