Духовний осередок на Старій поляні
«А сделала ли наша Церковь
нас лучшими?
Исполняет ли всяк у нас, как следует,
свой долг?»
Микола Гоголь
«РАЗМЫШЛЕНИЯ О БОЖЕСТВЕННОЙ ЛИТУРГИИ»
В одному з мальовничих куточків Києва нещодавно відбулася знаменна культурна подія — презентація книжки Миколи Гоголя «Размышления о Божественной литургии. Духовные сочинения». Це збірка маловідомих (більшість із них не видавалася з 1920 року) творів Гоголя, присвячених православному духовному життю. Там органічно поєднуються теологія й поезія, містика і блискуча проза. «Размышления» з'явилися на світ 1857 року; цікаво, що прізвище автора на обкладинці надруковано проти його волі — сам Микола Васильович хотів, щоб книжка була анонімною.
Лейтмотивом книжки Гоголя є думка: «Церковь, созданную для жизни, мы до сих пор не ввели в нашу жизнь». Нещодавню презентацію «Размышлений» можна вважати певним запереченням як песимізму автора, так і виправданому скепсису багатьох наших сучасників. Справа, бачте, в тому, що «Размышления о Божественной литургии» видано не якимось потужним світським або церковним видавництвом, а невеликим київським Свято-Макаріївським православним храмом, що міститься на Старій поляні на Татарці. Видано з ініціативи її настоятеля протоієрея Анатолія Затовського. Варто додати, що в цьому самому парафіяльному видавництві нещодавно вийшов у світ гарно ілюстрований «Вертоград» («Сад») — перший номер першого в Україні українського православного часопису для дітей.
На запитання: «Як з'явилася ідея надрукувати гоголівські «Размышления»?» настоятель храму отець Анатолій відповів: «Я виріс у сім'ї священика, в оточенні людей церкви, ще хлопчиком прислужував під час богослужінь, які відправляв мій батько. З дитинства знав і дуже любив «Светлое Воскресение» Миколи Гоголя, один із творів, який увійшов у наше видання. Десь у підсвідомості завжди жило бажання надрукувати цей та інші подібні твори великого письменника».
Парафіяльна рада Макаріївської церкви плекає плани на майбутнє, наприклад, збирається видати підручник «Основи християнської етики і моралі» (передрук із литовського видання), започаткувати «Вісник православної педагогіки», видати «Размышления» в українському перекладі. Все це справді може бути реалізовано, адже навколо Макаріївського храму об'єднався кваліфікований гурт авторів, художників, педагогів, учених, готових до роботи. Усе впирається у кошти. Книга «Размышления» Гоголя, наприклад, розходиться швидко, але є неприбутковою — багато сотень примірників було подаровано своїм парафіянам, учителям шкіл, гостям, журналістам. На перевидання тиражем 20 тисяч необхідно всього 30 тис. грн. — мізерна сума навіть для скромних бізнесменів. Але до них важко достукатися, — грошовитим людям це мало цікаво; їм навіть не дуже зрозуміло про що йдеться.
Редакція газети «День» поцікавилася: чи має парафія якісь цензурні складності у справі видавництва, як це було в недавні часи? Отець Анатолій це рішуче заперечив: «Ні, жодних перепон чи обмежень. Ніякого порівняння з тим, що було ще 10 років тому. Я працював колись у «Православному віснику», був добре знайомий із системою радянської цензури. Всі наші матеріали тоді скрупульозно аналізувалися в Раді у справах релігій. Зауваження були завжди, хоча часто важко було збагнути причини. Забороняли, наприклад, матеріал, бо «забагато осіб на фотографії». Були в цензорів постійні дражливі теми, зокрема, вони вельми підозріло ставилися до Петра Могили. Найменша згадка про нього — і весь матеріал горить. Нині все змінилося; Держкомітет у справах релігій не має найменшого відношення до того, що ми друкуємо. Наші цензори — ми самі, люди православної церкви. Так, предстоятель УПЦ митрополит Володимир ретельно прочитує всі матеріали, які йдуть, наприклад, у «Православну газету».
ПАРАФІЯ СВЯТО-МАКАРІЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Одним із феноменів храму є його парафія. Люди ходять до Св. Макарія роками, десятиліттями, ходять сім'ями. Часто їздять із далеких районів міста, де є свої православні храми. Ще за часів попереднього настоятеля отця Георгія тут сформувалася стала спільнота православних віруючих, серед яких багато людей інтелігентних, освічених, із науковими ступенями. Взагалі, Святий Макарій має репутацію «храму для інтелігенції». Я познайомилася там, зокрема, з доктором медичних наук Михайлом Суховієм, який має сан диякона. Це людина з дуже релігійної сім'ї, його мати, ставши вдовою, постриглася в черниці. Серед давніх парафіян храму можна згадати також академіка Ліпатова, директора Інституту органічної хімії, та його родину...
Всі постійні парафіяни храму добре знають одне одного, зокрема тому, що часто спілкуються тут після богослужінь. Згідно з традицією, започаткованою отцем Георгієм, у суботу та неділю після літургії всі присутні на службі Божій збираються у трапезній, разом обідають, обговорюють проблеми парафіяльного життя, діляться своїми виробничими чи науковими проблемами. Іноді виходить щось на зразок наукової конференції. «До Бога веде багато шляхів, у тому числі й заняття наукою, відкриття таємниць природи, злиття з природою», — каже отець Анатолій.
До речі, при храмі Св. Макарія щосуботи й щонеділі вже 10 років пропонують обіди всім, хто приходить на богослужіння. Щоразу це приблизно 100 осіб. Спочатку, перед заняттям недільної школи обідають діти — 20-30 хлопчиків та дівчаток. Гроші на безкоштовні обіди — то пожертви парафіян продуктами або грошима; часто так і пишуть — «На обіди». (Ще кілька років тому при храмі Св. Макарія була їдальня для убогих, бомжів, прохачів. У трапезній збиралися декласовані люди з усієї округи, а головне — з Лук'янівського ринку. Це, однак, виявилося для церкви занадто великим випробуванням. Зокрема, храм два рази пограбували, у чому міліція мало не звинуватила саму церкву: «Збираєте тут підозрілих з усього міста».)
ПРАВОСЛАВНЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО
Настоятель отець Анатолій та Парафіяльна рада Свято-Макаріївської церкви гостро відчувають потребу суспільства у шкільному моральному вихованні дітей та молоді. Вони впевнені, що православна етика, православна культура — «то одне із джерел світла» для суспільства. Такі переконання призвели до створення при храмі Православного педагогічного товариства.
З ініціативи святомакаріївського Товариства навесні цього року відбулася дуже представницька церковно-громадська педагогічна конференція під назвою «Християнські цінності в освіті та вихованні». У ній брало участь понад 200 представників УПЦ (МП), державних освітніх закладів, громадських і наукових організацій. Були присутні, зокрема, заступник міністра освіти України пані Савченко, член-кореспондент Академії педагогічних наук Микола Євтух та інші. Отець Анатолій, голова оргкомітету конференції, розповів: «На конференції всі з глибокою тривогою говорили про кризу і хворобливі явища серед молоді — злочинність, розпусту, цинізм, апатію, що зростають у геометричній прогресії. Тривогу викликає також сучасний стан державної системи освіти. На тлі економічного занепаду нашої держави не всі розуміють, що першопричиною всього є занепад духовний. Ми глибоко впевнені, що небезпечні тенденції в суспільстві й сім'ї — це наслідок руйнування християнських устоїв, архетипу народу. Порушена система цінностей, щезає межа між добром і злом7
Офіційно в нас проголошено світський характер школи, але ж школа може і повинна відкрити дітям, який слід залишило православ'я в культурі та історії нашого народу... Вони мають розуміти, що вклад православ'я в українську культуру, в становлення літератури, мови, етики не зрівняти, наприклад, із вкладом баптистів чи п'ятидесятників...»
Отець Анатолій продовжує: «Сьогодні двері шкільних класів для нас, священиків, закриті. Розповім вам невелику історію. Регент нашого хору Лариса Кореняк, жінка надзвичайної музикальності, голос якої колись був прикрасою капели «Думка», керує в одній школі дитячим хором. Працює вона там безкоштовно й розучує з дітьми колядки, старовинні обрядові пісні до 2000-річчя Різдва Христового. Часто виявляється, що діти не розуміють багатьох простих слів, таких, як «Віфлієм», «Ірод», «архангел Гавриїл» тощо. Пані Кореняк приходиться пояснювати, розповідати. І що б ви думали — це негайно дійшло до директора, було сприйнято відверто негативно, церкві зроблено зауваження. Тим часом, із маленькими дітьми можна й необхідно вести серйозну розмову. Не можу забути запитання, яке поставили найменші діти в нашій недільній школі: «А де перебував Бог до того, як створив світ?»
Отець Анатолій визнає, що існує ще одна освітянська проблема — проблема освіченості священиків. Не кожна духовна особа сьогодні має право і здатність іти до дітей, у класи. Він, однак, упевнений, що рівень духовенства буде зростати, — разом із розвитком суспільства.
«НЕ ТАКИЙ, ЯК УСІ»
Протоієрею Анатолію Затовському 54 роки, родом він із Кіровоградщини, виріс у середовищі, де всі були віруючими. Батько о. Анатолія, його дід та брат діда були священиками. Двоюрідного діда Іоанна Затовського 1937 року було розстріляно — тільки за те, що був священиком. Торік його, разом із багатьма іншими новомучениками за віру, було причислено до лику святих.
О. Анатолій згадує, що змалечку, коли його питали, ким буде, коли виросте, завжди відповідав: «Батюшкою». Пізніше, в школі з'являлися і відходили інші ідеали, але в глибині душі жевріло старе бажання. Життя духовних осіб було тоді не тільки важке, а й небезпечне, тому батько, колишній педагог, ніколи не наполягав на прийнятті сином священицького сану. Вибір мав зробити він сам.
Анатолій Затовський закінчив із медаллю школу, 1970 року закінчив Одеський метеорологічний інститут, а потім 5 років працював у київському науково-дослідному інституті. Захопився дослідженнями, почав друкуватися в наукових часописах. Невдовзі, однак, почав роздумувати над особливостями радянської науки — фальсифікація результатів дослідів, експлуатація професурою молодих науковців, задушлива атмосфера парт- і профзборів. У колективі Анатолій завжди був «не такий, як усі» — не брав участі в п'яних «дружніх зустрічах», не вживав нецензурних слів, не розповідав анекдотів. Це викликало відчуження, навіть підозру. Батько помітив розчарування сина і порадив радикально змінити життя — пов'язати його з православної церквою.
Першу свою посаду в новому середовищі одержав із рук митрополита (тепер патріарха) Філарета — став службовцем видання «Православного вісника». Було нелегко — постійно викликали в різноманітні високі інстанції, погрожували, дорікали: «Вчили, вчили тебе, а ти — до церкви!» Неабиякий тиск відчувала його дружина, яка була тоді аспіранткою директора Метеоінституту. Словом, навколо Анатолія Затовського здійнявся великий переполох. Мусив терпіти. 1978 року він був висвячений на священика, а ще через 10 років отримав диплом про вищу духовну освіту в Троїцько-Сергіївській лаврі. Рівень навчання, за його словами, був там дуже високий, а половина викладачів була з України. Ректором працював митрополит Володимир (Сабодан).
Коли Анатолій Затовський приймав сан, мав одну мету — бути парохом десь у маленькому селі, не мати інших завдань і клопотів, ніж молитви, богослужіння, звершення таїнств і треб. Вийшло, однак, інакше. 1984 року став настоятелем Свято-Макаріївської церкви; її колишній настоятель отець Георгій, який був там душпастирем 45 років, пішов на пенсію. «На щастя, — каже о. Анатолій, — він залишався в церкві ще 5 років — до самої своєї смерті. Для мене це були гарні часи — о. Георгій вельми допоміг мені у перші складні роки духовного служіння. Дуже важливим було те, що я прийняв від нього храм, навколо якого — власне, навколо о. Георгія — у ті роки згуртувалася особлива парафія — парафія київської інтелігенції. У цей глухий кут з'їжджалися — часто потай — віруючі з усіх районів Києва».
Отець Анатолій розповідає, як складно було працювати священиком до 1991 року. Постійно викликали у Райвиконком — «за порушення законодавства». Відправив панахиду на цвинтарі — порушення, адже богослужіння дозволялося тільки й виключно у храмі. Побудував у дворі храму новий туалет (старий розвалився) — порушення, бо будь-яке будівництво при храмі, навіть дерев'яного туалету, тоді треба було узгоджувати з ... Москвою. (Зрештою дозволили — допомогло відзначення 1000-ліття хрещення Русі.) Так і жили. Часу спливло небагато — але вже не віриться».
Закінчимо розповідь про пастиря і паству Свято-Макаріївського храму переказом ставлення отця Анатолія до розколу українського православ'я. Він сказав так: «Тут одна надія — на Бога. А тим часом необхідно припинити ворожнечу, взаємні наскоки; треба намагатися співпрацювати — праці на всіх вистачить!»
