ДВА ТИЖНI «НЕВАГОМОСТI»

Нарешті. Міська гомінливість залишилася десь далеко позаду, зависнувши назавжди в густому загазованому столичному повітрі. Якихось дві з гаком сотні кілометрів, а здавалося, що потрапив у інший вимір: тихий, заколисуючий на лагідних хвилях хлібних ланів, гіпнотизуючий щебетом птаства, оп’яняючий запахом флокс та матіоли. Навіть жаб’яче квакання зливалося в злагоджений хор приємних голосів, даруючи в сплетінні з підспівуванням очерету та осоки неповторну мелодію. Переплетена сольними виступами собак-сторожів та ранковими співами півнів по хлівах, це була спокійна і врівноважена

МЕЛОДIЯ ПОЛТАВСЬКОГО СЕЛА

Рештки щоденних клопотів розтрусилися в міжміському автобусі за п’ять годин «польоту» у невагомо-відпускний простір. Сільські обрії виглядали такими безтурботними і спокійними, що здавалося, ніби поринула в безхмарне дитинство. Наче не старенький «Ікарус», а машина часу перенесла у вимір, де зникають проблеми, турботи вивіюються відпускним вітерцем; мов у дитинстві, коли про тебе турбувалися батько і мати, думки про заробітки, пошуки, проблеми відсунули кудись далеко вiдпускнi гривнi, отриманi в переддень поїздки до родичiв в село.

Сонце, плюс повітря, плюс безтурботність мало б дорівнювати чудовому відпочинку. Сонця майже не було, похмуро виглядало зрідка із-за грозових хмар, не балуючи своїми ласками водяне плесо річки Грибихи, старого русла славнозвісної притоки Дніпра Сули, тож і та, в свою чергу, зустрічала відчайдушних купальників мільйонами крижаних голочок.

З гребенів хвиль радості відпустки, зустрічі з рідними довелося опуститися на грішну землю вже на третій день перебування в селі. Чи вона таки й справді грішна ця земля полтавського села Березняки, чи щось там на небесах дало збій «на пульті», але блискавка влучила в сільську церкву. Дерев’яна будова, яка простояла ціле століття, спалахнула величезним факелом. У небеса підіймався стовп диму, несучи в жертовню дух церковної утварі, ікон, стін, які недавно святкували своє століття й кілька місяців не дожили до свята Покрови, своєї покровительки та захисниці.

Переживши всі пертурбації двадцятого століття, всі атеїстичні ідеї і тиждень тому прибравши у нову фарбу свій дах, церква померла так несподівано. Враз вщух сильний вітер, і святиня православних підіймалася густим димом перпендикулярно вгору, забираючи разом із собою часточки їхніх душ. Врятувати вдалося зовсім мало, якісь документи та кілька ікон. Дві, за переказами, дуже дорогі не змогли зняти зі стіни крадії при нещодавньому пограбуванні церкви, не дістались вони й рятувальникам церковного майна.

Років зо три тому навколо церкви випиляли старі тополі. Ходила легенда, що колись жінка, сповідуючись священикові, покаялась у перелюбстві. Щоб спокутувати цей християнський гріх, жінка щодня поливала навкруг церкви посаджені тополі. І вони прийнялися на пекучому березняківському піску. Так і стояла церква у віночку тополь серед напівпустиря, порослого деревієм та безсмертником. Тополі почали трухлявіти, і щоб якась, впавши під час вітровію, не зашкодила церкві, їх випиляли, залишивши за церковною огорожею лише кілька беріз. Так і стоять зараз ці берези з коричневим листям над попелищем, вціліли й лавочки навкруг церкви, криниця, навіть пожежний щит з відром. Чи стали б тополі громовідводом — невідомо, та біль втрати підштовхує шукати винних. Не звинувачувати ж небеса!

Кажуть, рада б душа в рай, так гріхи не пускають. Отож і березняківцям: хотіли б відбудувати церкву, так гаманець гальмує прояви душі. Була й сільська сходня, і організаційну раду обрали. Пішли збирачі грошей по хатах. 5, 10, 20 гривень з двору. Тут хоча б на вагончик назбирати, який вирішили придбати на перших порах. А ще залишаються мрії про доброго мецената. Та де його знайти? Місцевий екс-колгосп, а нині кооперативне господарство й собі навіть на латки грошей не має. Взяти ж їх ніде.

РОЖЕВА ПЕЛЕНА, ЩО РАПТОВО СПАЛА

з моїх очей з ударом блискавки, вже більше не пробилася крізь сільські проблеми. За рік, що я не була тут, село змінилося. От лише в кращий би бік! Побільшало в селі корів, побільшало й заготівельників молока. Продати молоко по 50 коп. за літр — єдиний спосіб побачити живі гроші. Тож, тримаючи по дві-три корови, господарі часто й чашки молока не випивають. Самі на компотах, хліб печуть на сироватці по 2 коп. за літр, яку привозять заготовачі, молоко — на гривні. А гривень тих за місяць не так уже й багато, «дірок» у господарстві чомусь завжди більше. Платять енергетикам вчасно, бо ж ті не полінуються відключати за найменшу заборгованість, а от балона газу і за гривні влітку не придбати. Певно, життя без дефіциту вже не життя, хоч штучний та зроблять для «цікавішого» існування селянина.

І сонячною енергією не завжди скористаєшся. Спробуй поставити грітися воду на сонці в алюмінієвій мисці серед двору, а сам йди город полоти чи сіно гребти. Ввечері застанеш хіба мокре місце — алюмінієвий бум заразніше СНІДу.

Як же любили вихвалятися раніше сільські господині своїми городами, своєю вправністю та вміннями! У тієї куми картопля велика вродила, а в тієї ще більша, у Гапки огірків рясно, а в Палажки ще рясніше. То тепер же плачуться на неврожай, бо ж дала лиха година бабі Оришці бовкнути біля сільмагу, що непоганий часник, то наступного ранку жодної головки не лишили на грядці. Щоночі в когось щось крадуть: там цибулю, там курей, там теля. Чоловік домовився з колієм за три дні наперед, та свіжини так і не скуштував: вивели кабанчика вночі, та ще й, кажуть, поглузували, підкинувши наступного дня записку — мовляв, стільки-то заважило твоє «поросятко».

У колись щирих і привітних садибах побільшало замків, на кожного незнайомого подорожнього дивляться з острахом. І від цих поглядів неначе стаєш важчим, де вже тут до «невагомості», коли камінь безпідставної підозри важко тисне на душу.

Природа вічна, природа щира, натуральна, як стало модно говорити. Та й вона крізь гіпнотичні запахи й шелести не в силі була ховати два тижні свої зрослі ряди будяків та чорнобилю на покинутих садибах, куплених колись дачниками під час дачно- хатнього буму й віддалених на недосяжну відстань цінами на проїзд, які ростуть аж ніяк не прямо пропорційно прибуткам з шести соток городу. Здебільшого вужі та інша не зовсім приємна живність самоселами господарює серед забур’янених садиб.

Село порожніє, пустка з’їдає то тут, то там двори померлих стареньких. І гіпнотична сила річки, соснового лісу, луків не в силі справитися з відштовхуючою антисилою безробіття, безгрошів’я, запустіння.

Смерть церкви — вірус безперспективності, а можливо, просто лакмус нашого життя. Те, що відрізняло село від інших, підносило, звеличувало, за годину перетворилося на гору попелу.

Втім, відпустка все ж закінчилася на мажорній ноті, точніше, я хочу дуже в це вірити. Вчитель музики місцевої середньої школи Олексій Похвала повернувся з міжнародного конкурсу української пісні «На хвилях Світязя», завоювавши другу премію. Єдиний учасник престижного фестивалю, який мешкає в селі, зумів обійти конкурсантів з Молдови, Болгарії, Білорусі, Франції. Березняківський голос пролунав на всю Україну з конкурсних майданчиків біля Шацьких озер, був почутий і, головне, оцінений. То, може, «не все так погано в нашому домі»? Є у посульського села майбуття, і на попелищі знову виросте храм? Бо ж головний храм —

ХРАМ ДУШI — НЕ СПОПЕЛИТИ

Він плекається в роботящих руках, зводить свої кришталеві стіни в піснях, які, попри все, вириваються з Березняків і котяться хлібними нивами по всій Україні, розливаючись прозорим кришталем по квітках і травах, відлунюючи у пташиному співі і шепоті вітру...

Ні, таки існує магія сільської «невагомості», просто не всі чомусь її помічають.