Дві річниці – одне відзначення

ДОВІДКА «Дня»

ШЕЛЕСТ Петро Юхимович народився 14 лютого 1908 р. в с. Андріївка, нині Харківської області. У 1926—1927 рр. вчився в Ізюмській радпартшколі, з 1928 р. член ВКП(б). Навчався у Харківському інженерно-економічному інституті. У 1932—1936 рр. працював на виробництві, у 1936—1937 рр. служив у Червоній Армії, а з 1937-го працював начальником цеху, виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і молот». З 1940 по грудень 1941 р. — секретар Харківського міського комітету КП(б)У з оборонної промисловості. Під час війни і у перші повоєнні роки — на партійній і господарській роботі у Челябінську, Саратові, Ленінграді, Києві. У 1957—1962 рр. перший секретар Київського обкому партії, у 1963 — 1972 рр. перший секретар ЦК КПУ. У 1972—1973 рр. — заступник голови Ради Міністрів СРСР; у 1973 р. був підданий критиці за потурання «націоналізну» в УРСР і відправлений на пенсію, після чого до 1984 р. працював у Росії на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики. Помер 22 січня 1996 р.

ЩЕРБИЦЬКИЙ Володимир Васильович народився 17 лютого 1918 р. у м. Верхньодніпровську Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). Після закінчення 9 класу у 1934 р. був затверджений інструктором Верхньодніпровського райкому комсомолу. У 1941 р. закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Того самого року вступив у ВКП(б). З грудня 1941 р. до грудня 1945 р. — на різних офіцерських посадах у складі військ Закавказького фронту, після чого був звільнений у запас. З серпня 1946 р. на партійній роботі, з серпня 1948 по січень 1952 р. — другий секретар Дніпродзержинського міськкому, з 1955 р. перший секретар Дніпропетровського обкому, у 1957 — 1961 рр. — секретар ЦК КПУ. У 1961 —1963 рр. голова Ради Міністрів УРСР, у 1963—1965 рр. — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, у 1965—1972 рр. — голова Ради Міністрів УРСР. У 1971 обраний членом політбюро ЦК КПРС, що було свідченням політичного протиставлення П.Шелесту, тодішньому першому секретарю ЦК КПУ. У 1972—1989 рр. — перший секретар ЦК КПУ. Помер 16 лютого 1990 р.

Шелест не дуже прагнув робити політичну кар’єру, а тому є підстави стверджувати, що не він шукав посади, а навпаки — посади шукали його. У 45 років почав працювати другим, а у 49 його обрали першим секретарем Київського обкому партії.

Із Щербицьким все навпаки. Він прагнув вершин політичного «Олімпу», підкоряв їх послідовно, хоча й не без труднощів, але ніколи не рекламуючи свою «політичну технологію». Як зазначав Віталій Врублевський, колишній помічник Щербицького, він «не був відкритою людиною». Автор іншої публікації зауважує: «Ні у нас, ні за кордоном, здається, немає жодного журналіста, який міг би поставити собі за заслугу особисте інтерв’ю з В.В.».

Надзвичайно цікавим видається такий документ. Це зроблений в Управлінні кадрів ЦК КП(б)У висновок «Про тов. Щербицького В.В.», коли його висували на посаду другого секретаря Дніпродзержинського міськкому партії. Тут, зокрема, зазначалося: «З розмови з тов. Щербицьким з’ясувалося, що він у питаннях організаційно-партійної роботи орієнтується правильно, розуміє її, однак висловлює таку думку, що цю роботу він вже досконало знає. Схильний до самостійної роботи, оргпартроботою обтяжений… Зі свого боку вважаю, що тов. Щербицький за своїми об’єктивними даними і недостатнiм досвідом партійної роботи не підходить на рекомендовану посаду — другого секретаря Дніпродзержинського міськкому КП(б)У…»

Щербицький і справдi багато чого мусив враховувати, оскільки робив стрімку кар’єру. Проте його «запальний» характер ще дасться взнаки на початку 60-х років у критиці політики Микити Хрущова. Як голова уряду УРСР Щербицький наважився протистояти хрущовській лінії.

В.Врублевський пише про це так: «Через свій характер і ставлення до справи В.В. не міг не опинитися в опозиції. Бездумне збільшення площ під кукурудзу, впроваджуваний згори шаблонний квадратно-гніздовий спосіб її вирощування призвели зовсім не до зростання валових зборів, а до збільшення постачання зерна до союзного фонду, чому опирався В.В. Формальним приводом опали стало те, що В.В. не сприйняв поділу партії за «галузевим» принципом. А на відміну від інших — і не мовчав. Хрущов відправляє Щербицького на «заслання».

Втім, «заслали» його не до Сибіру. «Засланням»(?!) була посада першого секретаря Дніпропетровського обкому партії, а де саме, за яких обставин «не мовчав» Щербицький, мені не вдалося з’ясувати. До речі, жодних слідів у документах Ради Міністрів УРСР, яку він очолював у 1961 — 1963 роках, про «фронду» Щербицького не збереглося. Можливо, це були (напів)приватні розмови, про які Хрущова поінформували.

Тут доречно згадати про те, що взаємини Шелеста і Хрущова також не були однолінійно-мажорними, як дехто й досi вважає. Наприклад, Шелест не підтримував ідею про розподіл парторганізацій на сільські й промислові. І не просто не підтримував, а відверто висловлював свою позицію. Можливо, те, що Хрущов не дотягнувся (не встиг) до Шелеста, його автоматично вважали висуванцем хрущовської доби, а Щербицького — навпаки. Не думаю, що це обгрунтована теза, оскільки у стратегічному плані Шелест не виступив проти жодної з брежнєвських «ініціатив» включно із агресією у Чехословаччину в 1968 році. Більше того, саме Шелест був одним із виконавців, тих, хто забезпечував перехід через Карпати і введення військ до «братньої країни». Як засвідчують Шелестові спогади, він не сприймав брежнєвську політику «розрядки», розцінюючи це як «загравання» із Заходом.

Нагадаю і про те, що Шелест відіграв важливу роль у жовтневому перевороті 1964 року, тобто у поваленні Микити Хрущова. Саме йому Брежнєв і Підгорний доручили переговорити про «недоліки» в роботі Хрущова з великою групою керівних працівників з України. І Шелест мав такі розмови, кулуарно готуючи усунення Хрущова на Пленумі ЦК КПРС. Пізніше в одному з інтерв’ю він стверджував, що, мовляв, питання про усунення Хрущова до жовтневого Пленуму не ставилось і що сам Шелест дізнався про наміри заколотників лише на засіданні Президії ЦК КПРС. Це не зовсім відповідає дійсності. Шелест міг не знати якихось колізій, що виникли під час засідання Президії ЦК КПРС, але ще 4 липня 1964 року він власноруч зафіксував у щоденнику: «…Брежнєв і Підгорний збираються усунути Хрущова від керівництва».

І ще така деталь. Коли наприкінці 1969 року на Політбюро ЦК КПРС обговорювалось питання про те, як(чи) відзначати 90-річчя з дня народження Сталіна, зокрема, чи публікувати статтю у газеті «Правда», Шелест наполягав на публікації і вніс пропозицію поставити погруддя Сталіну на його могилі біля Кремлівської стіни, що, як відомо, і було зроблено у 1970 році. Отже, зображувати Щербицького «ортодоксом», а Шелеста «дисидентом» чи «лібералом» антиісторично.

ЦІКАВИЙ ШТРИХ ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ЩЕРБИЦЬКОГО

У період його «опали» залишив Володимир Семичастний, який у 1961 — 1967 роках очолював КГБ СРСР: «Когда в свое время его с должности Председателя Совета министров Украины (при этом он был кандидатом в члены Политбюро), отправили обратно в Днепропетровский обком партии, я, будучи председателем КГБ, принимал его в Москве на том же уровне, как и кандидата в члены Политбюро: та же охрана, те же номера на машинах, те же квартиры, те же телефоны и т.д. Он однажды мне сказал: «Владимир Ефимович, зачем вы это делаете? У вас же могут быть неприятности». Я ответил: «Не беспокойтесь. Это мое решение». Он это помнил. Правда, дружба с Брежневым была для него несравнимо более дорогой, чем все остальные отношения».

Щербицький важко реагував на своє вимушене переміщення у 1963 році: він потрапив до лікарні з інфарктом, але невдовзі ситуація змінилася на його користь. Після усунення Хрущова від влади на жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС і обрання першим (згодом Генеральним) секретарем ЦК КПРС Брежнєва розпочався процес гуртування нового «близького кола». До нього входили насамперед ті, хто якоюсь мірою «постраждав» від попередника.

Наведу у зв’язку з цим слова колишнього довголітнього комсомольського і партійного працівника Юрія Єльченка: «Ми знали, що у Бpежнєва Володимиp Васильович був більш ніж поважаною людиною, вихідцем з одного — Дніпpопетpовського — «паpтійного гнізда». Не виключено, що Бpежнєв бачив у ньому і свого наступника. Однак на шляху стояв Шелест…»

Передінфарктний стан був і у Шелеста, коли його у квітні 1973 року вивели з Політбюро ЦК КПРС. Однак цей стан диктувався не побоюванням за кар’єру (вона, власне, закінчилася з переїздом до Мокви у квітні 1972-го), а скоріше його темпераментом. Багато хто згадує, що Шелест, який прийшов у політику з управлінської роботи на виробництві, ніколи не мовчав, як умів робити Щербицький. Шелест йшов «на таран» — був наполегливим, вимогливим, навіть жорстким, виявляючи ці якості постійно і без коливань; не пасував пеpед найвищими автоpитетами. Інколи, як пише сучасник, «дозволяв собі директорські замашки — адже у минулому він директор заводу. Інколи допускав і всілякі недипломатичні вислови».

До речі, про «недипломатичні вислови». Добре відомо, що це «родова ознака» майже всіх радянських керівників, особливо виробничників, які в такий спосіб часто «відiгрувалися» на підлеглих. Так ось у мене з’явилась нагода перевірити, чи робив це Шелест у неформальних умовах. Під Києвом, у місті Яготині й досi зберігся колись «закритий об’єкт» — Яготинське мисливське господарство Міністерства лісового господарства України. Саме сюди, починаючи з повоєнних років, партійно- державні керівники України їздили «розслаблятись» — полювати на качок. Початок цій традиції поклав Хрущов, при ньому побудували перший будинок у мальовничому місці біля озера, де, власне, полювання і відбувалося. На початку 70-х років побудували більш зручний двоповерховий будинок. Нині він, як і все господарство, знаходиться у вкрай занедбаному стані.

2-3 рази на сезон сюди приїздив і Шелест. Поїхав і я в Яготин. Мені довелося розшукати колишніх єгерів Олександра Меткалика та Івана Галушка, які понад 30 років «забезпечували» полювання, сідали разом із «вождями» України у човен, спілкувались з ними, разом стріляли качок, а значить бачили і чули таке, що в жодних архівах не знайти. Писати спогади єгері категорично відмовились, а от розповіли мені багато цікавого. Зокрема, те, що на відміну від декого, Шелест завжди поводився коректно, без хамства і зверхності, пив лише червоне вино, разом з Іваном Галушком співав українських пісень, «недипломатичні вислови» не вживав.

На моє запитання, чи був Шелест азартним під час полювання, я одержав відповідь, що був. На відміну (NB!) від Щербицького. Для останнього полювання було скоріше необхідним ритуалом і він у човні міг відкласти рушницю і годинами роздумувати про щось, що зовсім не стосувалося ні вранішнього озера, ні качок на ньому… Щоправда, і Щербицький, за спогадами єгерів, «недипломатичних висловів» у їх присутності не вживав.

І ще одна «дрібничка». Коли визрівав заколот проти Хрущова, Шелест у серпні 1964 року поїхав на Дніпропетровщину. Тут під Новомосковськом на річці Вовчій вони зустрілися із Щербицьким. Я, зафіксував Шелест у щоденнику, «поінформував його про ситуацію, що складається навколо М.С.Хрущова. Він сприйняв це з особливою зловтіхою, але й з великим боягузтвом, адже він за своєю натурою дуже боягузлива людина».

Тут (для «балансу» справедливості) згадаю і про поведінку самого Шелеста: як тільки повалили Хрущова, Шелест одним iз перших пішов «проти нього» з нищівною критикою. Та й на фатальному для «нашого Микити Сергійовича» жовтневому Пленумі ЦК КПРС у 1964 році першим виступав саме Шелест. І жодного слова — напевно, від великої сміливості — на захист Хрущова не сказав… Отже, у моїх героїв, які обидва вийшли із сталінсько-хрущовської «шинелі», були схожі риси, були відмінності.

ОДНАК БУЛА І ФУНДАМЕНТАЛЬНА РІЗНИЦЯ

Будь-який керівник України стикався і стикається із проблемою визначення міри своєї «українськості». Придивіться хоча б до того, що нині на поверхні — до представників «русскоязычного населения» в сучасному істеблішменті України. Як швидко заговорили вони українською, як тільки досягли владних висот…

Вирішували для себе цю проблему і Шелест зі Щербицьким. Юхим Лазебник, який був свідком багатьох подій, зауважив, що в 50-ті роки Щербицький випромінював патріотизм, говорив про свою любов до української мови, про необхідність українізації апарату обкому партії, який очолював тощо. Лазебник зауважує: «Можливо, це була не власна позиція у ставленні до української мови, а лише пристосування до верхньої номенклатури. Але така думка того часу у мене не виникала. Тим більше, що і в наступні роки, коли Щербицький був секретарем ЦК Компартії України (1957 — 1961), а потім головою Ради Міністрів УРСР (1961 — 1963), він здебільшого говорив українською мовою і підкреслено виявляв свої почуття до всього українського».

На одному із засідань Президії ЦК Ко мпартії України, яке відбулося у 1962 році, Щербицький був обурений тим, що такий великий народ має такі маленькі права. «Я, — писав Ю.Лазебник, — тривалий час дивився на Щербицького з неприхованою повагою і думав, що саме він і є тією людиною, яка здатна виражати тривоги й болі українського народу… Але я помилився». На думку Лазебника, після «опали» в 1963 році і особливо після падіння Хрущова, Щербицький став іншим: «Він почав випромінювати якусь неприязнь до всього українського». Симптоматично і те, що, ставши після Шелеста «першим» в УРСР, у своїх численних статтях, книгах і виступах Щербицький завжди уникав вживання вислову «український народ», використовуючи евфемізм «народ України». Та й українську мову підкреслено ігнорував, що (оскільки для місцевої номенклатури був приклад за номером один) вкрай негативно впливало не тільки на мовну ситуацію, а й на національну політику в УРСР в цілому.

Для Шелеста питання «українськості» було розв’язане з самого початку і назавжди. Ось лише одне свідчення. 14 травня 1970 року він пише у щоденнику: «Розглядали питання, пов’язані зі створенням етнографічного музею на честь Запорозької Січі на острові Хортиця. Все це вкрай потрібно для історії нашого народу, для покоління, для виховання патріотичних почуттів… Чому ми цікавимось античним світом, світом культур Сходу, Африки? А світ свого народу забуваємо?» .

Шелест ініціював видання багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». І хоча автори 26 томів бачили переважно в тому чи іншому місті або селі спочатку більшовиків, а потім, за висловом одного з героїв Достоєвського, «всю остальную сволочь», це видання створило небачений в історії СРСР прецедент.

Отже, Шелест залишив по собі Шевченківську премію, меморіал на Хортиці, музей архітектури і побуту в Пирогово, Палац «Україна» (за будівництво якого мав неприємності), а Щербицький — монумент на площi Жовтневої Революцiї (нині майдан Незалежності) в Києві, помпезний Музей Леніна (який у Києві ніколи не був!), Музей Великої Вітзизняної війни (із макабричною «Лаврентійовною»), який спотворив схили Дніпра і на відкриття якого у 1981 році притягли ледь живого Брежнєва…

Ну, це так, думки по ходу. Повернімося до Шелеста. Він боронив не лише Юрія Іллєнка, а й Сергія Параджанова. Іван Дзюба згадував, що свого часу враженнями про Шелеста «дiлилися зi мною Сергiй Параджанов i Вiктор Некрасов, якi з ним зустрiчалися, i оцiнка яких багато важить. Параджанов попросився на прийом до Шелеста у зв’язку з «творчим безробiттям» — Шелест запропонував йому поставити фiльм «Хлiб» про українську землю... Екзальтований Сергiй говорив про Шелеста iз симпатiєю та вдячнiстю, деякий час горiв iдеєю запропонованого фiльму, але невдовзi обстановка змiнилася… А Вiктор Платонович Некрасов мав вiдбути вiзит до Шелеста, коли вирiшувалося питання про його емiграцiю до Францiї. Його не утримували, а навпаки — делiкатно виштовхували, особливо вiдомий Маланчук... З вождями Вiктор Платонович тримався на дистанцiї iронiї. Але й вiн погоджувався з тим, що у Шелестовi є щось людяне».

ЗА «ЛЮДЯНІСТЬ» IЗ РОБОТИ НЕ ЗНІМАЮТЬ

Навіщо ж тоді 25 травня 1972 року Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ? У протоколі засідання Пленуму ЦК Компартії України це виглядало так: «Про першого секретаря ЦК КП України (пропозицію вносить тов. Лутак І.К.)

1. В зв’язку з призначенням тов. Шелеста П.Ю. заступником голови Ради Міністрів СРСР, звільнити його від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КП України.

2. Обрати першим секретарем ЦК КП України тов. Щербицького В.В.

Просити ЦК КПРС затвердити п. 2 цієї постанови».

Як бачимо, ніяких мотивів переміщень не було вказано, але наступником став не хто-небудь, а саме Щербицький. І справа тут не тільки і не стільки в його приналежності до «дніпропетровського клану» на чолі з Брежнєвим. Справа насамперед в тому, ким був Шелест.

Спогади і щоденники Шелеста, документи, підготовлені у період, коли він очолював ЦК КПУ, інтерв’ю, спогади про нього дозволяють говорити, що шелестівська лінія базувалась на своєрідній подвійній лояльності — загальносоюній і республіканській, постійному маневруваннi між двома політичними дискурсами — централізаторським і антицентралізаторським. «Працювати стає дедалі важче, народ майже відверто висловлює своє невдоволення, все це «фіксується». Все зацентралізовано гранично, до глупоти» — це оцінка Шелестом ситуації кінця 50-х років, тобто доби Хрущова. Ця оцінка не змінилася і за Брежнєва. Шелест вперто «бомбардував» центральні московські інстанції листами, зміст яких дуже простий: дотримання прав України як суверенної республіки. До речі, чимало документів вони підписали разом із Щербицьким, як наприклад, лист до ЦК КПРС від 8 липня 1969 року, в якому протестували проти пропозицій московських керівників ліквідувати Міністерство енергетики і електрифікації УРСР. З 1965 року Шелест не залаштунково, а відкрито, на засіданні Політбюро ЦК КПРС висловлював невдоволення ставленням до України, конфліктував з представниками «найлижчого кола» Брежнєва та й самого Ілліча інколи критикував.

Зрозуміло, на тлі брежнєвського гіперцентралізму, уніфікаторської лінії та політики русифікації таку активність доволі легко можна було визнати «небезпечною». У зв’язку з цим цікавим видається епізод із спогадів Шелеста, де він розповідав, як вже після позбавлення посади заступника Голови Ради Міністрів СРСР у 1973 році пішов на розмову до Брежнєва: «Я його прямо запитав: «...Скажіть, що мені ставилося в провину, коли вирішувалось питання про мій відхід iз України?» Він довго ухилявся, але сказав: «Накопичилось багато матеріалів, частина правди, але багато і наносного». Я наполягав на тому, щоб мені Брежнєв сказав правду… Брежнєв багато думав і сказав: «Ти багато виявляв самостійності у розв’язанні питань, часто не рахувався з Москвою. Були елементи місництва і прояви націоналізму».

Раніше Брежнєв також повідомляв Шелесту про те, що у Москві є «сигнали» про «негаразди» в Україні. Дослідникам ще належить з’ясувати, які саме (і чиїми зусиллями) накопичувались у Москві антишелестівські «матеріали». Майбутній перший секретар ЦК Компартії України на прикладі цих «матеріалів» отримав добрий урок для себе — як триматись, яку міру лояльності/сервілізму щодо центру сповідувати.

Отже, у травні 1972 року Щербицький переміг. Раніше до Шелеста доходила інформація про те, що навколо його особи плететься заколот. Інформацію він мав, а зробити нічого не міг, оскільки до збору «компромату» був підключений КГБ при Раді Міністрів УРСР, який з липня 1970-го очолював московський посланець Віталій Федорчук. Він наполегливо формував найжахливіше обвинувачення: Шелест належним чином не керував боротьбою проти «націоналістів» і дисидентського руху.

У зв’язку з цим варто навести думку одного з тогочасних західних авторів: «Виникає запитання: чи міг Шелест ліквідувати опір, якщо він справді цього хотів? Відповідь мала би бути позитивною, оскільки у 1972 році поліційними заходами вдалося зтероризувати і на той момент припинити найбільш відверті форми опозиції. Це могло бути зроблено і у 1969, 70-му або 71-му році, але цього не було зроблено з багатьох причин. Шелест, по суті сталініст, і аж ніяк не друг українського національного руху, відчував, що може маніпулювати ним у своїх власних інтересах. Виступаючи проти «буржуазного націоналізму» у промовах та статтях, він не протидіяв настільки сильно, наскільки міг, проявам українського націоналізму».

Все це так і водночас не зовсім так. Важко повірити, але у СРСР не існувало закону про діяльність спецслужби, що створював для неї величезні можливості, широченну сферу компетенції. Крім того, варто брати до уваги й те, що «український» КГБ був всього лише слухняним провінційним філіалом московської централі.

Зрозуміло, і за Шелеста погромних акцій в Україні не бракувало. Достатньо згадати арешти і судові процеси 1965 —

1966 років або гучний процес над В’ячеславом Чорноволом у 1967 році. Хоча зрозуміло й інше: ті акції не йдуть у порівняння з широкомасштабними діями В.Федорчука, здійсненими, коли Щербицький очолив КПУ. Отже, зусиллями конкурентів і спецслужби Шелесту було створено імідж «націоналіста».

ЗА ТАКИХ УМОВ ЗІЙШЛА ПОЛІТИЧНА ЗІРКА ЩЕРБИЦЬКОГО

Гадаю, свою перемогу він не трактував як зведення особистих рахунків. Хіба що до певної міри, оскільки пам’ятав, як у 1965 році Шелест заперечував проти його призначення на посаду голови Ради Міністрів УРСР (на цю посаду раніше був рекомендований Олександр Ляшко).

А ось як оцінював роль Щербицького у своєму поваленні Шелест. 22 травня 1972 року він занотовує у щоденнику: «Відбулася у мене велика розмова із Щербицьким, все, що я знав про його «дії» стосовно мене, я йому висловив в очі. Що він нещира, небезпечна людина, великий кар’єрист і великий підлабузник, що я погано знав його і деяких людей з близького оточення, багато довірявся їм». У Шелеста було забагато людських емоцій. І це зрозуміло: на Пленум ЦК КПУ 25 травня 1972 року по його ж зняттю його ж не допустили: Брежнєв змусив «терміново» виїхати до Москви. Відтак Щербицький був убезпечений від несподіванок і переміг без ускладнень. Переміг як політик. Та це ще було не все. Тепер він мав послати «московським боярам», як він сам їх іронічно називав, сигнал, що він добре засвоїв, на чому завжди «горіли» керівники України: на національному питанні і на «хлібі» . У останні поняття включався, зрозуміло, не лише хліб, а те, що називалось «соціально-економічне життя українського народу в єдиній братній сім’ї народів СРСР». Новий лідер КПУ почав рішуче дистанціювати від «шелестівщини», практично до початку 80-х років «виправляючи» помилки свого попередника.

Першим таким «виправленням», здійсненим за сприяння Щербицького, стала публікація розгромної рецензії на книжку Шелеста «Україно наша Радянська» (вийшла друком у 1970 році) у журналі «Комуніст України» у квітні 1973-го. Ця публікація також має свою історію, навколо якої накопичено чимало неправди. 12 вересня 1972 року до ЦК КПУ надійшов розлогий лист за підписом академіків Миколи Шамоти, Бориса Бабія і члена-кореспондента АН УРСР Арнольда Шевелєва, який містив критику книги П.Шелеста «Україно наша Радянська». Автори листа вважали, що «про недоліки згаданої книги доцільно було б у прийнятній формі ознайомити партійний і господарський актив, наукову громадськість, а, можливо, широкі кола читачів».

20 лютого 1973 року Політбюро ЦК КПУ обговорило цей лист, а після цього 3 березня 1973 року В.Щербицький надіслав за своїм підписом такого листа до ЦК КПРС (мова оригіналу): «Политбюро ЦК КП Украины обсудило письмо академиков АН УССР Н.З.Шамоты, В.М.Бабия и члена-корреспондента АН УССР А.Г. Шевелева о серьезных методологических, идейных ошибках книги П.Е.Шелеста «Україно наша Радянська».

При обсуждении выражено согласие с выводами указанного письма о том, что ряд положений книги П.Е.Шелеста теоретически несостоятельны и политически вредны. Учитывая, что книга «Україно наша Радянська» по ряду важных принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций и наносит ущерб делу интернационального воспитания трудящихся (видiлення моє. — Ю.Ш. ) , признано необходимым проинформировать о ее серьезных ошибках партийный актив, опубликовать в журнале «Коммунист Украины» аргументированную редакционную рецензию, после чего провести работу по изъятию названной книги из библиотек. (видiлення моє. Книжку вилучили, а частину 100-тисячного накладу знищили. — Ю.Ш.). Единодушно также осуждено практиковавшееся тов. Шелестом П.Е. издание книг за его подписью без ведома Политбюро ЦК КПСС и Центрального Комитета КП Украины. Высылаем при этом единогласно принятое решение ЦК КП Украины «О книге П.Е.Шелеста «Україно наша Радянська» и письмо группы ученых по данному вопросу».

Ні від яких «партійних, класових позицій» Шелест у своїй безбарвній і нецікавій книзі, звісно, не відходив, але санкцію на критику з ЦК КПРС було отримано. Так і з’явилась у журналі «Комуніст України» згадана брутальна редакційна стаття «Про серйозні недоліки однієї книги» — політичний вирок Шелесту. Після виходу статті у засобах масової інформації розгорнулась галаслива «антишелестівська» кампанія. Як іронічно зауважував один західній коментатор у 1973 році, «атака на Шелеста — це був немов стартовий постріл (Зрозуміли, хто дав цей постріл? — Ю.Ш. ) на початку бігу, і всі учасники бігу старалися перегнати один одного у своїх лайливих виступах» .

Не випадково до останнього четвертого (1977 рік) «канонічного» видання «Нарисів історії Компартії України» Шелест увійшов як діяч, який «припустився серйозних недоліків у керівництві республіканською партійною організацією».

Тут саме треба навести слова ще одного антикомуністичного коментатора, який, зрозуміло, не виказував симпатій Шелесту, проте написав: «Під маскою критики Шелеста, у згаданій статті, анонімні автори нападали на усе, що за останні роки вспів відвоювати український народ, вони виносили акт обвинувачення не так першому секретареві ЦК КП України, як усьому народові, усім, хто за останнє десятиріччя будь-чим спричинився до рятування духовності нації перед заливом уніформованої радянщини і обрусіння, хто зберіг національну і людську гідність чи звичайну пристойність».

ВСІ ПОДАЛЬШІ ПОДІЇ ДОБРЕ ВІДОМІ

Шелест доживав свій вік у Москві, а Щербицький понад 17 років рядив на посаді керівника КПУ. Вже у жовтні 1972 року він зробив секретарем ЦК КПУ по ідеології замість «шелестівця» Федора Овчаренка «ідейно витриманого» ретрограда Валентина Маланчука, політичну біографію якого, до речі, ще також належить написати. Він реалізовував лінію Щербицького разом iз Федорчуком. Це були беззастережні прибічники жорстокого придушення інакодумання, переслідування дисидентів, національної інтелігенції і «самвидаву». У жовтні 1972 року Федорчук разом iз Маланчуком розробив і вніс на розгляд Політбюро ЦК Компартії України пропозиції щодо «поліпшення роботи ідеологічних установ, подальшого посилення боротьби з проявами ворожої антирадянської націоналістичної діяльності», що, зокрема, означало «чистку» наукових установ, вузів, редакцій періодичних видань, видавництв.

Підкреслюючи свою відданість курсу Брежнєва на «стабільність» (на противагу хрущовським експериментам і пошукам) і прагненню зберегти систему, Щербицький вживав заходів для виконання планових завдань, не виходив за рамки тодішньої соціально-економічної і ідеологічної парадигми. Однак, як зазначають дослідники, саме це не могло запобігти падінню темпів економічного росту, фондовіддачі, продуктивності праці, особливо у сільському господарстві, національного доходу в цілому. З 1961 по 1985 рік майже у 2 рази знизилась рентабельність підприємств, економіка стала несприйнятною для нововведень, запровадження досягнень науки і техніки.

Щербицький настільки зрісся з образом керівника доби брежнєвського «розвинутого соціалізму», що не зміг вийти з нього, коли йшлося навіть про людське життя. Це повною мірою виявила його поведінка під час аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року.

Як справедливо зауважують коментатори тих подій, розгубленість і навіть справжній шок, справедливе обурення у людей викликало повне замовчування чорнобильської катастрофи у перші, найдраматичніші дні кінця квітня — початку травня 1986 р., неправдива, дозована, безжальна по відношенню до власного народу (дез)інформація у наступні місяці. Мовчав Горбачов, мовчав Щербицький.

Цікавий коментар з приводу цього дає В.Врублевський: «Звичайно, якби після Чорнобиля Щербицький повстав проти Москви, то він би мав історичний шанс стати харизматичним лідером і національним героєм. Але… цього не сталося. Чому? У будь-якому випадку не через міркування особистої зацікавленості». Якщо відкинути малозрозумілі слова про «харизму» (при чому тут «харизма»?), то Щербицький, справді, мав шанс виявити свій «запальний» характер (як це було у випадку з Хрущовим). Однак у ньому знов переміг політик, якого життя навчило мовчати, «не висовуватись», робити свою справу. Це публічно. Внутрішньо, «мовчати» він вже не міг. Як у макабричному сні, поверталося все, боротьбі з чим він присвятив життя: зміцнювався національно-визвольний рух, виникали непідконтрольні партії громадсько- політичні формування, у самій партії створювались різного роду «демократичні платформи», які ревізували «демократичний централізм» і все, на чому будувалась партія, повертались iз ув’язнення ті, хто потрапив за грати за «націоналізм» .

Ще й до всього цього він зрозумів, що горбачовська «перебудова» руйнує головне — монополію партії у державі. Це особливо виразно продемонструвала ХIХ партійна конференція КПРС, делегатом якої був Щербицький. Залишаючи його на посаді першого секретаря, перетворюючи Україну на «заповідник комунізму», Горбачов ніби здійснював експеримент на анахронічну витривалість, ніби перевіряв, скільки часу зможе «останній з могікан застою» йти проти нової політичної течії. Йшов, зауважу, доволі довго. А коли призупинив рух, із «соціалістичної демократії» почала виникати просто демократія…

Щербицький першим дав зрозуміти, що він більше не бажає брати участь у цьому експерименті. 21 вересня 1989 року він написав заяву до ЦК КПУ про звільнення його від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро за віком і станом здоров’я, що й було зроблено на Пленумі ЦК КПУ тоді ж у вересні. Присутній на пленумі Горбачов дав позитивну оцінку діяльності Щербицького (хоча зміна керівництва в Україні відбивала потребу, що давно назріла) і за лицемірними законами політичного етикету, дякував йому за роботу. Нині, у лютому 2003-го Щербицькому, схоже, подякують ще раз…

Що ж, на здоров’я, якщо це так нагально для незалежної України. Питання в іншому: чому б при цьому не подякувати і Шелесту, адже і у нього річниця? А як ви вважаєте?

Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:

414-90-00 — Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.кiev.ua