Диктатура школи

Історія взаємин учителя та дітей в одній зі шкіл Києва перевернула уявлення про українську освіту. Наче післясмак, залишилися тяжкий осад і шок. Минулого тижня батько першокласника Олександр Каплюк розповів у ЗМІ, що класний керівник його сина, Юлія Демиденко створила у класі жахливу атмосферу: дітей принижують, з них знущаються, а його сина вчителька змушувала битися головою об дошку! Це — покарання за шум на уроці. Батьки запідозрили нездорову ситуацію в класі, вмонтували у пенал школяра диктофон і таким чином зафіксували «методи виховання». З цими доказами пішли до директорки, яка пообіцяла звільнити класного керівника.

Найстрашніше, що частина батьків стала на захист горе-педагога. Дехто погрожував родині Каплюків помстою, якщо Демиденко звільниться. Бачте, діти залишаться без класного керівника, доведеться звикати до нового... Тож, проблема не лише у тому, що таких педагогів, як Юлія Демиденко, допускають до роботи, не проводять належних перевірок, сертифікацій чи атестацій. Проблема й у батьках, які знають про подібні речі і мовчки терплять, бо не хочуть змінювати клас, школу чи колектив — адже це зайві клопоти.

Звісно, не можна стригти під одну гребінку абсолютно всіх педагогів. Є хороші та достойні вчителі, до яких хочеться ходити на уроки, які мають свої моральні принципи — і передають їх дітям. Так, вчителька Хустської школи-інтернату Олеся Калинич написала у Facebook правдиві речі: «Сьогодні багато говорять негативного про вчительську працю, учительську поведінку, професію вчителя. Чому мовчать про сотні, тисячі тих, які всупереч економіко-політичним змінам, реформам, успіхам та негараздам щоденно йдуть до школи, щоб творити Людину? Учитель — людина, яка радіє з ВЕЛИКИХ дрібниць. Так-от, зовсім не дрібні дрібниці дня: у мене «закінчилася» червона ручка, восьмикласник ділиться своєю. Або ж фраза «Ні, ми не хочемо списати українську, це ж ваш урок». Студентка повертається до школи, щоб просто подякувати, порадитись».

Але є й інші дрібнички, які теж формують шкільний побут та звичаї. Не можу зрозуміти, приміром, вихователя в дитячому садку, котра влаштувалася там на роботу лише тому, що власне дитя мало йти в дитсадок. А далі — робота не за покликом душі, а для галочки та стажу. Звідси — улюблениці та любимчики, «ручні» батьки та примушування двох десятків дітей протягом дня слухати тишу. Кричущий випадок у київській школі лише розбурхав «вогонь» недоліків освітньої системи, який, по суті, ніколи й не згасав, зараз просто розгорівся з неймовірною силою. Бо до випадку в Києві, як намистини, почали нанизуватись аналогічні ситуації: директор тернопільського училища змушував дітей ставати привселюдно на коліна, щоб попросити вибачення у викладача, у львівській гімназії другокласників теж ставлять на коліна...

Де вихід? Хтось пропонує ставити у школах відеокамери, хтось — додаткову перевірку вчителів, хтось наполягає на розголосі проблеми, щоб врешті розставити всі крапки над «і». Зараз уряд і парламент працюють над освітньою реформою. Завдяки цій реформі хочеться побачити зміни в підготовці не лише дітей, а й учителів. Щоб батьки без страху віддавали дитину до будь-якого педагога. Щоб не проводили попередніх розслідувань — а що цей учитель собою являє? Часто кажуть, що реформування має відбуватись передусім у головах. У взаєминах між дітьми та вчителями це абсолютно доречно.

КОМЕНТАРI

«ШКІЛЬНА СИСТЕМА ВСЕ ЩЕ НЕ ВВАЖАЄ ДИТИНУ ПОВНОЦІННОЮ ЛЮДИНОЮ»

Іванна КОБЕРНИК, журналістка, громадська діячка, колишній член колегії Міністерства освіти і науки України:

— Проблема криється в тоталітарному мисленні й у тому, що державна шкільна система все ще не вважає дитину повноцінною людиною. Навіть злочинців під час допиту випускають до туалету, а в нас норма — не випускати дітей за фізіологічними потребами під час уроку. Страшно ж не тільки дізнатися про цей конкретний випадок. Мені було значно страшніше почути, що чимало дітей, коли прослухали запис, сказали: «Тю, то майже всі вчителі так розмовляють». Страшно й те, що частина батьків стала на захист вчительки-садистки, тобто вони вважають таку поведінку нормою.

Тактичний вихід бачу у встановленні камер спостереження в класах — це убереже не лише дітей, а й учителів від несправедливих звинувачень та неадекватної поведінки дітей, що, треба визнати, теж трапляється. Стратегічно — необхідно цілковито міняти підходи до підготовки вчителів, навчати їх методів неконфліктної комунікації та уміння керувати своїми емоціями. Адже вчителі теж наказують собі терпіти й доводять самі себе до зривів, бо не вміють правильно регулювати свій емоційний стан.

«НЕ МОЖНА ЗРАДЖУВАТИ СВОЇХ ДІТЕЙ»

Олена ЛІЩИНСЬКА, доктор психологічних наук, професор кафедри загальної та клінічної психології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника:

— Ще десять років тому ми проводили дослідження щодо насильства у педагогічній спільноті, організовували круглі столи, а вчителі все це заперечували. Цю ситуацію можна розглядати так, наче прорвав нарив. Бо вчителів ніхто не контролює, а батьки бояться, щоб вчитель не мстив дітям, якщо будуть висловлювати щось проти. І це вже переходить всякі межі. Не можна зраджувати своїх дітей, треба їх слухати. І якщо хочете порядку, будьте «неадекватними мамами» — саме так у школах сприймають активних батьків, які захищають інтереси дітей. Урешті-решт, школа — це послуга, як мінімум, вчителі мають бути відповідальними по відношенню до дітей.

За весь час, що я вивчала факти насильства у таких справах, мені зустрілась тільки одна мама з Києва, яка відстояла свою дитину, перевела її в іншу школу. Рідко буває так, що батьки приймають сторону дитину, частіше просять потерпіти.

Як контролювати школу та вчителя? От, приходить перевірка до школи, відбувається контрольна з математики, мови тощо. Додайте ще до цього набору тест на тривожність, що покаже, в якому стані перебувають діти, чи має місце у школі емоційне зловживання.

«ПОХИБКА СИСТЕМИ»

Юрій ШУКЕВИЧ, голова Асоціації керівників шкіл міста Києва, директор Фінансового ліцею:

— Я співчуваю вчительці й дитині. Якщо це правда, то вчитель втратила моральне право працювати в тій школі, принаймні, як директор, я звільнив би її негайно. Але дав би їй шанс, вивів би її з-під кримінального варіанта злочину, бо за бажання можна підвести під статтю «аморальний вчинок». Я дав би їй шанс в іншій школі, а перед цим — попередив би, як треба спілкуватися. І ще — направив би її на відновлення, бо їй потрібен психоаналітик, психолог. Ми ж не знаємо, що з нею таке, може, у неї чи в її рідних — тяжка хвороба. Тому співчуття — так, але без права працювати в цьому закладі.

Я перевірив би особисто кожен факт, що був оприлюднений після цієї ситуації. Таке є, чому б ні. Де гарантія, що в десяти з п’ятисот шкіл Києва не відбувається щось схоже? Але який це відсоток? Це нормальна похибка системи, будь-якої. Чим проблеми шкільної освіти можуть бути ізольовані від державних? Проблеми є в суддів, у правоохоронної системи, і в нас — теж. Але не слід усіх вчителів називати негідниками, аморальними людьми. Є школи, де вчителі професійно вигоріли, але пенсія у них невеличка, а нічого іншого не вміють, крім як викладати. І що з ними робити? Якщо звільнити, хто прийде на їхнє місце? Що — випускники університетів рвуться у школи?

Усі ці речі треба спокійно та обережно розв’язувати в режимі круглих столів з чиновниками, практиками-директорами, вчителями, батьківською громадою І одне з важливих питань — як залучити у школи найкращих представників суспільства.

«ТАК БУДЕ, ДОКИ НЕ ПЕРЕЙДЕМО ДО ПСИХОЗБЕРІГАЮЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ ВИКЛАДАННЯ»

Віктор ГРОМОВИЙ, заслужений вчитель України, голова Кіровоградської міської Асоціації керівників шкіл:

— «Диявол» тоталітарної педагогіки криється в деталях...Я не знаю, добре це чи погано, але ніде за кордоном не бачив, щоб діти дружно вставали і хором затягували: «До-бри-и-и-и-й де-е-е-нь» у момент появи на порозі класу когось із дорослих. Педагогічний фах, як правило, робить людей кращими. Це — правило, але воно має чимало винятків. На жаль, досі є чимало прикладів, як саме вчитель може бути головним інквізитором новітнього часу. Ми досі можемо запросто, не задумуючись про наслідки, «пропісочити» кого-небудь з учнів на батьківських зборах, публічно процитувати якусь дурницю з учнівського твору так, щоб реготав увесь клас, повідомити на широкий загал приватну інформацію про стан успішності, а то й про стан здоров’я того чи іншого учня.

Рівень педагогічної культури наших учителів фізичної культури — це окрема тема розмови. Фізична складова у назві предмета присутня, а от культурою на практиці його викладання часто і не пахне. Для багатьох із них раз плюнути — обізвати учня, а то й удатись до рукоприкладства. Що їм з того, що якась необережна фраза вчителя (скількох учнів на уроці фізкультури називали «слабаками» чи «сосискою»?) може призвести до глузувань, породити якесь образливе прізвисько «на всю оставшуюся жизнь», а то й стати мотивацією відвертого цькування дитини. На жаль, у багатьох школах так є і так буде, доки ми не забезпечимо послідовного переходу до психозберігаючих технологій викладання, і цим нарешті реально забезпечимо право дитини на захист від фізичного та психологічного насильства у школі й удома.