ЕФЕКТ ВИСОКОГО НЕБА

Початок див. у № 72 за 20 квітня 2001 р.

СВІТ У НЕСКІНЧЕННОМУ СТАНІ ЧУДА І КАТАСТРОФИ

Православне богослов’я виходить з ідеї жіночого опосередкування спілкування з Богом. Божественний Абсолют перевищує все земне, і тільки смерть — небесний стан, дозволяє вступити в безпосередній живий контакт із ним. І тому так важлива ідея Богородиці, ідея материнського заступництва за людину перед Богом.

У будь-якій християнській церкві, незалежно від конфесії (православ’я, католицизм, протестантизм), обов’язково є сцена Благовіщення. Тут вона зображена — архангел Гавриїл в білому одязі як знак доброї звістки із двома червоними смужками на лівій руці, повідомляє Діві Марії про те, що вона буде мати дитину від Бога. Червоний пурпур був найбільш коштовною речовиною і добувався з дна моря. Червоний одяг міг одягти тільки імператор або князь (у Давній Русі). Втім, римські сенатори мали право на одну червону смужку, що означає близькість до імператора. Тут же ми бачимо дві смужки, тобто найбільшу близькість.

У яких би храмах ви не дивилися на сцену Благовіщення, Марія повідомлення про чудо сприймає спокійно, не дивуючися. Дуже цікава обставина — справа в тім, що європейська цивілізація виробила дві концепції світу. Одна з них — антична концепція світу, де він розглядався як космос: слово «космос» етимологічно походить від поняття «парадний жіночий одяг». Тому слова косметика і космос мають загальні корені. Греки вважали, що світ — це художній твір, просторова організація буття, що може бути об’єктом естетичного споглядання. Тому світ — це космос. Біблія дала інше поняття — світ як Олам, тобто світ не як простір, а як час, Історія.

Історію бачити не можна, у ній можна тільки брати участь. Цей Олам, або світ як час, знаходиться в нескінченному стані чуда і катастрофи. Чудо і катастрофа є нормою в цьому світі. Тому вона, Марія, і не здивована, вона живе в цьому світі. До речі, Тарковський у фільмі «Соляріс» намагався показати Олам у вигляді космічної обителі, що знаходиться постійно в стані чуда і катастрофи. Тут ми бачимо зовсім інше розуміння світу, нам не властиве.

ПАРАДОКСИ СВЯТОГО ПИСЬМА

Як ви знаєте, атеїсти, на жаль (хоча серед них завжди було багато освічених людей), наговорили багато дурниць із приводу сцени Благовіщення, маючи на увазі насамперед «непорочне зачаття». Але тут є звичайна помилка. Справа в тому, що в давньоєврейській мові є три значення жінки. Жінка в нашому розумінні, тобто як суб’єкт шлюбу; дівчина, знову ж таки, у нашому розумінні. Але там ще було третє значення — заміжня жінка, що не має дітей. Це особливий стан жінки, про яку говорили: «Яко смоковница одиноко стояща и тени от нее несть». Отож, Діва Марія, напевно, була заміжньою жінкою, яка не мала спочатку дітей. А це поняття переклали як «непорочне зачаття». Ватикан тільки в 1860 році прийняв догмат «непорочного зачаття». Насправді в Євангелії немає ніяких еротичних асоціацій. Там написано, що в особі Діви Марії все грішне людство дало згоду на те, щоб «Слово (Слово — Христос. — С.К.) стало плоттю, і жило серед нас». Це творча аналогія, а не еротична.

Правда, невірне розуміння «непорочного зачаття» продовжує жити і до нашого часу. Скажімо, в англійському правосудді немає цивільного кодексу в нашому розумінні. Суд вершиться на основі прецедентів — все те, що було в історії і практиці англійського суду, може бути використане як прецедент для винесення рішень. Відомо, що суд, на підставі прецеденту XI століття, видав дружині одного англійського лорда офіційний документ про те, що її зрада чоловіку була «непорочним зачаттям»: у такий спосіб було підкреслено нетактовність поведінки лорда, який не має права направляти позов у звичайний суд, лише в Палату лордів.

Ми знаходимося у вівтарі християнської церкви, де відбувається безупинне чудо — Євхаристія, тобто перетворення вина у кров Христа і хліба у його тіло. Цей обряд укорінений в історії. У IV ст. до н.е. жила Артемісія II, дружина карійського царя Мавзола. Карія — область у турецькій Малій Азії. Артемісія дуже любила свого чоловіка, і коли Мавзол помер, вона спалила його, попіл випила з вином, а на честь його побудувала будівлю, що називавс я Мавзолеєм, і в якому знаходився не труп Мавзола, а вірші на його честь! Уявіть собі (забудемо тимчасово канон), що жила людина, яка створила вчення про добро... Вона затвердила такий обряд — віруючий має їсти його тіло і пити його кров, щоб не забути його вчення. Але ви знаєте, наскільки гріховне людство і як навіть такий могутній обряд не змусив його окремих представників відвернутися від зла.

З погляду мистецтва, мозаїка Євхаристії — це дуже приголомшлива сцена. По- перше, зверніть увагу, що вся сцена на золотому фоні. Золото вбиває, знищує усі фарби, крім синьої, червоної і білої. Тут ми бачимо блискуче знання колориту, бо майстрами використані саме ті кольори, що не «гасяться» золотом. Зовсім унікальне моделювання тканин на тілах апостолів. За всім цим багатством складок ви відчуваєте тіло. До речі, Врубель спеціально вивчав у Софії Київській це мистецтво.

Ісус повторений двічі (одні єресі визнавали причащання вином, інші — хлібом). Рух чудовий — якщо апостол заносить праву ногу, то інший — ліву; рух передано дуже точно.

ДУХОВНОСТІ І СОФІЯ КИЇВСЬКА

Можна окрему лекцію читати — зовсім приголомшлива сцена — святительський чин. Батьки церкви — це портретна мозаїка. Я звертаю на це увагу ось чому. Софія — головний християнський храм. У кожному християнському храмі обов’язково присутня сцена Страшного Суду. На західній стіні, тобто при виході. Тут же цієї стіни немає: кажуть, не збереглася. Проте за реконструкціями, і за гравюрами Вестерфельда, видно, що цієї сцени не було. Чому в головному християнському храмі Київської Русі немає сцени Страшного Суду, немає сцен, зазвичай пов’язаних зі страстями — Зняття Христа, Покладення Христа у гроб, Оплакування Христа? Розп’яття є, але символічне, не натуралістичне. Тобто немає сцен смерті. У чому ж справа? Коли я написав роботу про архетипи українського менталітету, то зрозумів, що, мабуть, його джерела походять у тому числі і звідси. Онтологічний оптимізм. Ключ до цього, очевидно, у вівтарі. У святительському чині зображено в основному членів Каппадокійського гуртка (це був богословський гурток): Афанасій Великий: Григорій Нісський... Саме Каппадокійський гурток вперше висунув ідею апокатастасісу — милостивого повернення до первозданної чистоти ще за життя людини, а не після Страшного Суду.

Тут у Софії і відбилася ідея онтологічного оптимізму; вона пронизує всю українську культуру, є архетиповою. У розвиненій українській культурі до І. Франка і Л. Українки немає ліричного аспекту трагедії! Трагедія розумілася тільки епічно. Навіть трагедія Катерини у Т. Шевченка — це трагедія всієї України. І невільничі пісні козаків епічні («усі разом, якось подолаємо»). Відома київська пісня про Куперіяна XVII століття; у ній завсідники сидять у шинку і міркують про ті «негаразди», що бувають у житті — а цехмістер Куперіян рефреном на кожен куплет відповідає — «якось воно буде». Це «якось воно буде» органічно увійшло в архетип українського менталітету — якось разом усе ж таки «випливемо».

А ось надряпані написи — графіті. Їх дуже багато у Софії, хоча за письмена на святих зображеннях призначали 40 ударів батогом.

Тут було виявлено першу слов’янську абетку, створену ще до Кирила і Мефодія. Для нас це важливо і як свідчення того, що нічого нового не буває в абсолютному розумінні. Усе це виникає вже тоді, коли створено всі передумови і треба сказати останнє слово.

Раніше літургія була дуже тривалою — продовжувалася багато годин, і стоячи віруючим її було важко винести фізично. У всіх чоловіків на поясі було писало (цвях), і вони, заповнюючи паузи літургії, писали, наприклад: «Помози, Господи, рабу твоему...»

ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ ГРАФІТІ

Найцікавіше графіті повідомляє про смерть князя Ярослава Мудрого. Йому передує повідомлення: «Бути грому взимку». За ворожильними книгами це означало смерть князя, і внизу після цього показується здійснення пророкування: «У літо 1054 (якщо користуватися сучасним літочисленням) помер кесар наш Ярослав». Показово, що князя названо кесарем, тобто королем. Істотно й те, що тут для дослідників поставлено абсолютну дату, завдяки якій можна перевіряти правильність інших літописних дат. Адже літописи часто доходили до нас у 20-му переписуванні!

На вході є напис про продаж землі Бояна. Взагалі ж це певний натяк на те, що Боян — історична особистість. Адже літописи не дають нам підстав для такого висновку. Через те, що пергамент був дуже дорогий, слова писалися без інтервалу. І потім потрібно було розбивати на слова. Тому можна прочитати в літописному тексті «Бо Ян» (такий персонаж Ян Вишатич був), а можна прочитати «Боян».

ФРЕСКОВІ РОЗПИСИ — ПЕРЛИНИ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ

Ми з вами дотепер дивилися мозаїку. Ось фреска «Апостол Павло» — перлина фрескового розпису Київської Софії. Як ви розумієте, десь у XVII — XVIII століттях усе це було замазано штукатуркою, а зверху олією домальовано ті сцени, що зображувалися фрескою. Після зняття штукатурки фреска «Апостол Павло» зберегла свою виразність. Це підтверджує те, що фреска — «вічне мистецтво». Адже стіна дихає, виділяє газ. Якщо ви напишете олійними фарбами, то рано чи пізно на поверхні з’являться пузирі, якщо ж зображення виконати мінеральними фарбами по сирій глині, зображення зі стіною буде одним цілим. Тут є ще своя метафізика — стіна повинна «пожертвувати» собою, для того, щоб було зображення. Стіна тут виступає як трибуна, з якої фреска спілкується з глядачем.

Хто такий апостол Павло? Апостол Павло — це перший ідеолог християнства, який у вигляді листів (знаходився він у Греції) до коринфян, римлян, ефесян... став формулювати концепцію християнства. По-перше, Павло першим почав створювати універсальну, загальнолюдську релігію. До нього церкви були тільки національні (іудейська, зороастризм...); християнство ж — релігія загальнолюдська. По-друге, він скасував криваві жертвоприношення. Ось, пам’ятаєте, Ісус вигнав торговців із храму. Але вони торгували не звичайними речами, а тваринами для жертвоприношення, яке чинили в храмах (у вірменів цей звичай зберігся).

Мені як філософу цікаво, що апостол Павло першим придумав паранесуперечливу логіку. Що це таке? Відомий німецький фізик Макс Борн відзначав у листах до академіка М. Омеляновського, що йому цікаво читати радянську філософську літературу. «Одного я не можу зрозуміти, — зауважував він, — як може вважатися істинною філософія, що претендує на універсальність..?» Апостол Павло створював універсальну релігію. Він зрозумів, що може створити універсальну релігію, ввівши в неї протиріччя. Тобто протиріччя вводилися усвідомлено.

Ось ще одна обставина — тут ми бачимо багате моделювання тканин. Виникає питання — навіщо це, навіщо потрібен одяг? Щоб сховати сором тіла? Але ж це тіло святе. Який сором ховати? А що, у раю душі теж в одязі? І як завжди, богослови інтуїтивно знайшли відповідь. Вони говорять, що ці складки виражають магнетизм тіла, силові лінії його симпатій. І психологія це визнає. У кожної людини є свій особистий простір. Навіть якщо найдорожча людина сяде дуже близько, ви здригаєтеся, порушено ваш особистий простір. У кожної людини він різного радіуса. Ви пам’ятаєте, як у Л. Толстого Наташа відчувала, що між людьми є якась скляна стіна. Коли вона вперше покохала, тоді відчула, як впала стіна між нею і предметом любові.

Цікава фреска в боковому вівтарі святого Георгія. З лівої сторони зображення цього святого проглядає бюстик Аполлона. Справа ось у чому. Художник був греком. Він міг християнство не сповідувати. І тому зобразив свого язичеського бога Аполлона, використавши його, як модель, для того, щоб намалювати християнського святого. Потім язичеське погруддя було замазане. Таким чином ми бачимо в Софії Київській, якщо я не помиляюся, єдине місце в Європі, де є пряма, наочна трансляція античності в християнство. Можливо, це не так, але судячи з того, що зображення Аполлона було замазане, воно не входило в задум при створенні фрески. Погруддя Аполлона було відмите в наші часи.

Георгіївський боковий вівтар. Ви знаєте, що всі руські князі мали два імені. Слов’янське ім’я — Володимир, тобто той, хто володіє світом (миром); Ярослав, тобто той, хто славить сонце. При хрещенні князі отримували християнське ім’я — Володимир отримав ім’я Василь, а Ярослав — Георгій. Георгіївський боковий вівтар присвячений самому Ярославу Мудрому. Під шаром старої олійної фарби знайшли фреску. Зображений на ній чоловік у царському вбранні з піднятими руками — знак Оранти. Швидше за все, принаймні гіпотетично — це прижиттєве зображення Ярослава.

ЛИКИ ВІНЦЕНОСНИХ ДОЧОК ЯРОСЛАВА МУДРОГО

У центральному нефі ми бачимо відомі фрескові зображення родини Ярослава. Жіноча сторона і чоловіча сторона. А насправді все переплутано. Десь у XVII столітті майстри переписували фрески. У Ярослава було три дочки і чотири сини. Але всі діти князя в чоловічих плащах — корзах. Династичні зв’язки князів Київської Русі тут легко можна представити.

Перша дочка Ярослава — Єлизавета. З нею була пов’язана знаменита лицарська історія. В Єлизавету закохався варяг із князівської дружини і попросив у батька її руки. Ярослав сказав, що може віддати свою дочку тільки за князя. Тоді цей варяг найнявся у візантійське військо, став на його чолі і завоював острів Сицилію. У віршах, що дійшли до наших днів, він писав, що здійснив великі подвиги, а діва руська на нього не звертає уваги.

Трохи пізніше у варяга закохалася імператриця Візантії Зоя, але він не відповів взаємністю на її любов. Тоді Зоя кинула варяга в підземну в’язницю; але його військо повстало і звільнило лицаря. Варяг повертається в Скандинавію (Норвегію) і вбиває свого брата — короля, і вже як король Гаральд Сміливий отримує в дружини Єлизавету.

Друга дочка Ярослава — Анна, королева Франції, справляла дуже сильне враження на сучасників, тому що була грамотна. Її чоловік, французький король Генріх I був неписьменний і на документах ставив хрестик; вона ж писала — Анна Регіна. Анна Ярославівна привезла у Францію Євангеліє, що дотепер зберігається в Реймсі (у цьому місті і саме на цьому Євангелії королі приносили присягу). Особистим лицарем Анни був граф Бодуен. Цей лицар у Першому хрестовому поході відвоював Єрусалим у мусульман і став Є русалимським королем. Там він увів культ Анни і коли на початку XIII століття в Єрусалимі знаходилося російське посольство, то гості були зустрінуті з надзвичайною пишністю, як зустрічають тільки близьких родичів. Вони були дуже здивовані. Анна була центром лицарського кружка, і французькі філологи знайшли у французькому лицарському епосі, зокрема в «Пісні про Роланда», опис київських ландшафтів, тобто, мабуть, Анна розповідала про Київ і ці розповіді знайшли відображення в лицарському епосі Франції.

До речі, є напівлегендарна версія про те, що Софія Київська була врятована французьким письменником Роменом Роланом. За задумом Постишева Софію і Михайлівський собор необхідно було знищити і створити вище Хрещатика урядовий центр. Тоді відомий реставратор Барановський звернувся до Ромена Ролана, і той у відповідь надіслав листа Сталіну. Там було сказано, що Софія нерозривно зв’язана з королевою Франції і тому французька інтелігенція просить найдавніший пам’ятник не знищувати. Можливо, цей лист врятував Софію для нащадків.

А третя дочка Ярослава Мудрого — Анастасія, була дружиною угорського короля Андрія I. Вони поховані на озері Балатон і дотепер там стоїть капела.

СВІТСЬКІ СЮЖЕТИ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ

Піднімаємося на другий поверх, і що ми бачимо? У головному храмі Київської Русі присутній світський, а не тільки релігійний розпис. Це світські сюжети, хоча вони мають сакральний аспект. Перед нами зображення давньоруського оркестру. Тут присутній навіть пневматичний орган. У Київській Русі орган служив не богослужбовим інструментом, а військовим.

Розписи Софії завершуються музичними сценами й у північній вежі, і в південній вежі. Справа в тім, що церковний, у тому числі візантійський православний спів, акапельний. А інструменти зображувалися для вираження піфагорейської гармонії світу. Тому коли ви бачите музиканта з інструментом, крім символічних відтінків, це має ще й відтінок вираження гармонії світу, світової піфагорейської гармонії світу.

Що стосується зображених тут мозаїчних орнаментів, то ресторан «Прага» у Москві прикрашений такими самими орнаментами. Ці орнаменти із шиферних плит використовуються в створенні малюнка сучасних тканин; у такий спосіб ми вступаємо опосередковано в зв’язок із минулим.

Якщо задуматися, то минуле — це не те, що минуло. З минулим ми вступити в зв’язок не можемо, його немає, воно пройшло. Минуле — це нереалізовані можливості, що ми реалізуємо зараз і в такий спосіб вступаємо у зв’язок з минулим.

«День» дякує за сприяння в підготовці матеріалу директору Національного заповідника «Софія Київська» Нелі КУКОВАЛЬСЬКІЙ і завідувачці Національним музеєм «Софія Київська» Ользі БАРСЬКІЙ.

У сьогоднішньому номері «Дня» ми публікуємо закінчення лекції професора, доктора філософських наук Сергія Борисовича Кримського про Софію Київську — пам’ятник архітектури світового значення.