Еміграційна епідемія

— З тих людей, що виїздять нині на роботу за кордон, кожен четвертий — потенційний емігрант. Тобто це людина, яка за сприятливих умов залишається там і при нагоді «перетягує» до себе рідних. Найбільше наших громадян нині виїздять до Португалії, Іспанії, Італії та Росії.

— Інститут досліджень діаспори допомагає українцям адаптуватися за кордоном? Чи потрібно їм допомагати в адаптації?

— Інститут не є організацією, покликаною сприяти виїзду за кордон наших співвітчизників. Його завдання — вивчати різні аспекти історії та сьогодення українців в країнах оселення. Що ми й намагаємося робити, попри свій громадський статус.

Що стосується допомоги, то вона, очевидно, потрібна. Передусім інформаційна. Люди, що шукають щастя на чужині, мають бути принаймні поверхово обізнаними з тим, що там на них чекає, до кого можна звернутися при потребі, у кого шукати захисту. Саме тому Інститут протягом останніх п’ять років підготував та видав (на жаль, незначним накладом) кілька довідників, які інформують про українські інституції (громадські, допомогові тощо) у майже 40 країнах, в яких помітною є українська присутність. Цього року також плануємо видати вже четвертий інформаційний каталог «Закордонне українство. 2003». Значну частину матеріалів для нього буде запозичено із майже 30 українських часописів, які ми отримуємо з 12 країн — від Канади до Австралії.

Задля поінформування широкого загалу про проблеми сьогодення закордонного українства Інститут від 1999 р. проводить також міжнародний фестиваль «Нашого цвіту — по всьому світу». Регулярними заходами Фестивалю є «круглі столи». Результатом останнього з них, під назвою «Четверта хвиля еміграції: регіональні особливості», організованого та проведеного спільно з Товариством «Україна-Світ» у серпні минулого року, стала збірка матеріалів, що містить стенограму «круглого столу», іншу відповідну інформацію. Донині майже 300 примірників цієї збірки ми передали до всіх бібліотек столиці, багатьом громадським організаціям, органам місцевої влади, а також українським закордонним громадам.

— Чи є інформація про молодь, яка їде навчатися, а потім залишається за кордоном?

— Згідно з наявною інформацією, програма обміну студентами в Україні працює, як мокре горить, передовсім, через відсутність належних поінформованості та фінансування.

Студенти їдуть нині за кордон, аби заробити. Молоді ж перспективні науковці — задля реалізації себе як фахівців, оскільки батьківщина належних умов для них не створила. Прикро, проте процес цей невпинний. Лише за роки незалежності з України виїхали тисячі талановитих її громадян, які, безперечно, могли б принести користь своїй державі.

— Яку мету переслідують заробітчани з вищою освітою?

— Тут уже як кому пощастить. Саме тому чимало дипломованих спеціалістів працюють таксистами, медсестрами, зрештою, будь-ким. Бо ж навіть така робота дозволяє їм утримувати свої родини, надає можливість отримати належну освіту їхнім дітям, допомогти рідним, які залишилися в Україні.

— Які стосунки підтримують діаспоряни з Україною: культурні, економічні тощо?

— Стара діаспора намагається при першій-ліпшій нагоді зробити щось корисне для країни-матері. Активними є Злучений Українсько-американський допомоговий комітет, Союз Українок Америки, Світовий Конгрес Українців, інші громадські інституції, які збирають чималі кошти й намагаються надавати адресну допомогу тим, хто її потребує. Участь у різних мистецьких акціях в Україні беруть творчі колективі з багатьох країн оселення українців. Є й інші форми контактів, проте ефективність їх була б значно більшою, якби в Україні належно поставились до своєї закордонної складової. Чого вартий лише той факт, що рідні парламентарі вже котрий рік не спроможуться прийняти Закон «Про закордонного українця».

— Як ви думаєте, хто більше зацікавлений у контакті з діаспорою?

— Передовсім Україна. За кордоном дуже багато наших співвітчизників є знаними політиками, державними діячами, підприємцями. Це — потенційне українське лобі. І вони, попри неувагу земляків, намагаються приносити користь Українській державі, сприяють піднесенню її міжнародного авторитету. Проте згадує про них офіційний Київ (та й то не про всіх і не про гідних) лише під час офіціозів на кшталт Всесвітнього форуму українців.

Наші ж співвітчизники у державах, які не можуть похвалитися десятиліттями демократичного поступу (маю на увазі передовсім пострадянські та постсоціалістичні), дуже потребують материнської опіки. Не фінансової, а просто моральної. Однак навіть вітчизняні високопосадовці під час офіційних візитів до країн далеких і близьких подеколи «забувають», попри домовленості, зустрітись з українськими громадами. Як і «не бачать» тих проблем, які існують в неорганізованому українському громадському середовищі, і, відповідно, не чинять належних дій. І затверджена Президентом України у вересні 2001 року Національна програма «Закордонне українство на період до 2005 року» не діє, а «плаче». Бо ж і фінансування належного не має, і координуючої інституції, яка б дала раду бодай наявним коштам та узгодила напрями допомоги, що її нині надають нашим закордонним землякам Державний комітет у справах національностей та міграції, міністерства закордонних справ, освіти і науки, культури і мистецтв, Товариства «Україна-Світ», «Просвіта» та Українська Всесвітня Координаційна Рада.

Державницьке ставлення до тих, хто був змушений полишити рідні обійстя (і продовжує робити це нині) й шукати щастя на чужині, передбачає передовсім розуміння проблеми й намагання її розв’язати. Безболісно. З користю для всіх. І не лише для нині сущих, а й прийдешніх. На жаль, цього поки що бракує.