...Емоціям не тісно!

Виставка «Дня» в Донецьку стала справжньою віддушиною для донеччан. Наприклад, у вихідні дні тут проходили справжні «родинні свята». Батьки приводили своїх маленьких дітей отримати живі емоції. «Тату, поглянь, це ж моя подруга! Ми з нею в школу разом ходимо!», — говорить 10-річна дівчинка батькові, показуючи на світлину, зроблену Євгенією Конопльовою 1 вересня. Дійсно! Батько відразу ж почав телефонувати своїй дружині, щоб розповісти про такий збіг. Пізніше вони довго ще ходили залами й шукали схожих осіб і схожі відчуття. У таких випадках розумієш, який тісний світ для людей. Але світ абсолютно не тісний для емоцій.

У цьому впевнена молода подружня пара, яка відвідала виставку. Анастасія і Кирило Жаркі прийшли до «АртДонбас» разом. «Світлини дуже багато, всі вони дуже цікаві. Над деякими ми затримувалися довше, вони змушували замислитися про нашу національну гордість, деякі наштовхували на сльози, деякі не могли не викликати посмішку. Після того, як ми зрозуміли, що потрібно зробити вибір і віддати свій голос лише за одну роботу — довелося ще раз обійти виставку і все ж таки визначитися. Ми були в захопленні! І отримали масу позитивних вражень. З нетерпінням чекатимемо на нові заходи «Дня» в Донецьку!» — ділиться Анастасія.

Фотовиставка змушує не лише задуматися над багатьма речами, але ще й викликає бажання говорити поезією. Кожен відгук у книзі Дня — невелика історія. Читачі приходять на виставку не один раз, щоб насолодитися кожним знімком, щоб пережити знову кожну історію, щоб співпереживати, радіти, співчувати, відродитися.

Своїми емоціями і думками поділилися і студенти кафедри журналістики ДонНУ. Саме їхні відгуки становлять найбільшу частину письмової і усної історії фотовиставки в Донецьку, деякі з них ми пропонуємо читачам.

ВРАЖЕННЯ

СМИСЛИ

Даяна БАНДА:

— Олександр Гордієвич, зробивши світлину «Бабусин клопіт», уловив у об’єктив мої спогади. Бабуся виносить з хліва двох маленьких беззахисних козенят, вона виглядає трохи стомленою, не тому, що їй важко виконувати роботу сьогодні, а тому, що виконувала її вчора, позавчора, кілька років тому і виконуватиме завтра. Так бачу я свою бабусю, так побачив Олександр сторонню літню жінку і зберіг її образ для вічності.

«Бабусин клопіт» виявилася однією з перших світлин, побачених мною. «Бабусин клопіт» переніс мене в дитинство, і на всю виставку, на кожен експонат я дивилася очима дитини. Чи не в цьому суть майстерності фотографа? У тому, щоб перенести нас туди, де нас вже немає, а, можливо, й не було?

Я вдячна Гордієвичу за його роботу, що дала мені відчуття дому в просторій виставковій залі. Але сильний емоційний заряд від світлини Олександра не перешкодив мені помітити цікаву деталь і зробити невелике особисте відкриття: назва експонатів відігравала вирішальну роль для мого сприймання світлин. Я бачила саме те, що хотіла показати мені людина, яка дала назву світлині. І ось майже тиждень опісля відвідин виставки все ніяк не можу перестати думати: чи помітила я частину свого дитинства в «Бабусиному клопоті» самостійно чи мені його підказали?

ПАМ’ЯТЬ

Євгенія ЧЕТВЕРТАК:

— Світлини мають унікальну властивість зберігати роками випадкові моменти: і щасливі, і сумні. Інколи один погляд на знімок може викликати бурю емоцій, змусити змінити життя, надихнути на творчість. Саме такі знімки представлено на фотовиставці газети «День» у Донецьку. Вони всі абсолютно різні, їх робили професіонали і аматори, дорослі і зовсім юні фотографи. Але об’єднує ці світлини одна риса — жодна з них не залишає людей байдужими. Вони всі викликають у відповідь емоції. Дивлячись на одні знімки, хочеться сміятися. Дивлячись на інші, хочеться плакати. У цій експозиції немає жодної світлини, яка б не взяла глядачів за живе.

Кожна з них зворушлива по-своєму. Але найбільший захват у мене викликала світлина Олександра Дурманенка за назвою «Спогади». Літній чоловік і жінка, які, скоріше за все, пройшли разом війну (у нього всі груди в медалях), сидять удвох на лавці з букетами квітів і розмовляють. Відразу видно, що вони раді зустрічі. Можливо, вони давно не бачилися, а може, згадують свої молоді роки.

Дивлячись на цю світлину, я відразу пригадую День Перемоги, такий урочистий і такий сумний. Як у пісні «...это праздник со слезами на глазах». Раніше не замислювалася про це. Але з віком стала розуміти, що люди жертвували життям заради майбутнього. В цих дідуся і бабусі, які, напевно, пройшли всі кола пекла є й добрі спогади. Вони ще можуть посміхатися. Мене це відразу наштовхує на речення, яке сказав хтось із великих: «Навіть якщо у тебе немає нічого, у тебе є життя, в якому є все!»

Мене ця світлина змусила замислилася багато про що. Вірю, що я така не одна. Хочеться подякувати всім фотографам, які роблять такі глибокі знімки, які беруть за душу. Світлина — це теж мистецтво, яке може змінювати життя і живити душі.

ПЕРСПЕКТИВИ

Анастасія ДЬЯКОВА:

— Зала виставкового центру була схожа на величезну книжку із сотнями різних світлин-історій. Одні з них сумні, другі — викликають посмішку, інші змушують замислитися, а ще одні — поринути у спогади. Загалом, лірика та й годі. Але коментар до світлин — це цілковито емоції, які вони викликають, а тут нічого, окрім лірики, бути не може.

Я довго блукала поміж світлин і зрозуміла, що не можу написати коментар цілком і повністю до рубрики, адже, погодьтеся, там усі фотографії досить різні і кожна не залишає байдужим. Це буде або одне змазане враження, або великий і довгий трактат про те, чим для мене є кожна зі світлин. А потім я помітила за собою, що постійно повертаюся до однієї і тієї ж роботи.

Здавалося б, нічого дивного й особливо емоційного на ній не зображено. Всього лише стара будівля з напівзруйнованим фасадом, тріщинами і штукатуркою, що пообсипалася. І дядечко, що жваво орудує блакитною мітлою. А під фото значиться «Місто Кіровоград. Вулиця Велика перспективна», автор — Олександр Косарев.

Перше, що спадає на думку, коли побачиш цей будинок: «І як життя тебе побило, напевно, тобі під сотню літ і ти самого Леніна бачив, війну пройшов, стількох лідерів пережив, а все стоїш-стоїш, по міліметру обсипаєшся. Забув, певно, коли востаннє реставрували?» Бордова фарба обсипалася, оголивши білу штукатурку, яка, у свою чергу, поступається місцем цеглі, а та — якійсь дивній сіро-зеленій стіні. До кісточок пробрав час цей фасад, не шкодуючи.

І так іронічно звучить на тлі цього пейзажу назва вулиці — «Велика перспективна». Куди ж ми з такими перспективами? У Європу? Чи «назад у майбутнє», як у тому фільмі? І справа зовсім не у фасаді, зовсім не в цій конкретній будівлі, та й не в будівлі взагалі. У нас країна в тріщинах, у штукатурці, що пообсипалася, а разом з нею і цінностями, пріоритетами та й життям загалом. Женемося за примарними й безглуздими деколи надіями, пнемося в Європу, де нас ніхто не чекає, все собі-собі (це я все про владу), а народові — відома фігура з трьох пальців. Ну й тобі, фасаде, також, де там тебе реставрувати, коли домашній автосалон треба негайно поповнити новою моделлю «Бентлі».

Мені припала до душі ця фотографія тим, що приблизно таку ж картину я бачила щодня в дитинстві, приїжджаючи до прабабці. У неї на єдиній у балці вулиці (геть неперспективній, де навіть водогону не було) стояло кілька таких будиночків. І мені ці стіни такими рідними були, адже щодня ми в них товклися... а зараз їх зовсім знесли. Немає вже тих будиночків, немає тих фасадів. А цей стоїть, та ще й на «перспективній» вулиці. Сподіваюся, що перспективи в нього трохи кращі, ніж у відомих мені будівель.

ЄДНАННЯ

Юрій БЕРЕЗА:

— Якось головна героїня роману Джона Фаулза «Колекціонер» сказала, що фотографія мертва. Звучить дивно й образливо, якщо не брати до уваги той факт, що вона вчилася на художницю. Це — ліричний відступ. Єдине з цього приводу скажу, що я з нею не згоден.

Виставка газети «День» показова в тому плані, що це хронологія сучасної України в замальовках, історичний альманах, значення яких не переоцінити. Це та Україна, яку треба бачити й оцінювати з погляду пересічної людини, а не критика. Сенс цього проекту — упіймати мить. І байдуже, чи це на телефон відзнято, чи на професійний дзеркальний фотоапарат. Чітка картинка чи замилена. Головне — факт. І упіймати мить за хвіст вдалося близько 250 разів.

Чому не варто ділити? Повторю ще раз, це Україна. Країна, яка прагне до соборності, але крайній Захід і Схід так само одне на одного котять бочку. А якщо ще й розмежувати за групами (без політичного чи етнічного підтексту), то це означає все знову розшматувати. Чи то дівчина в червоному «запорожці», чи Янукович, що поспішає за крокуючим Медведєвим. Жінка, що перебирає кукурудзу, чи дитина, що поглядає з осудом на пляшку горілки. Собака біля прилавка з пошматованими квітами чи бродяжка, що тримає в зубах залишки пластмасової ляльки. Усе це відбувається в одній країні, а не в конкретному регіоні чи за межами держави. Так само байдуже, хто це бачить: дитина чи дорослий, чоловік чи жінка. Це бачить українець. Оце важливо. Нехай вони не знають одне одного, але вони зробили, хоч як дивно, це гуртом. І те, що виставлено на огляд в «АртДонбасі» — це, мабуть, одна з найбільших за обсягом та найінформативніших історій сучасності «жовто-блакитних» нині. Історії, яка не потребує слів.

ПРАЦЯ

Карина ПУНТУС:

— Того дня, у день відкриття фотовиставки, я поринула у світ завмерлих і водночас живих емоцій. Зі стенів на мене дивилися сумні й щасливі очі людей, зацікавлені й все ще сповнені надії очі тварин, відчувалася неприхована радість і яскраво виражений сум.

Серед сотень світлин складно було виділити одну, яка чимось особливо припала б до вподоби... так я гадала доти, доки не натрапила на неї, роботу Костянтина Бобрищева «Буде багато поленти». Здавалося б, що особливого може бути у фотографії, на якій проста жінка очищає плоди кукурудзи від бадилля. Та для мене це не просто картинка, це шматочок мого життя, мого дитинства, адже колись давно так само ми з бабусею раз на рік опинялися в морі кукурудзи. Працювалося весело, але водночас важко — розжарене сонце пекло в заховану під хустку маківку, тіло свербіло від сухого бадилля, а дитячі пальчики боліли від старанної роботи.

Це було давно, але навіть зараз, у вік технічного прогресу, жодні машини не можуть замінити жіночих рук. І байдуже, чи то полента, чи корм худобі, трудівниця зі світлини обов’язково якісно доробить свою роботу до кінця, як і колись моя бабуся.