«Форму не одягну більше ніколи», —

«Ей, ти, ф'юіть!» Не отримавши в школі міліції елементарних навичок культури спілкування, ось так, за допомогою свисту, часто-густо звертаються доблесні правоохоронці на вулицях міст до нас із вами. На думку нашого співрозмовника, саме тут починається і закінчується авторитет міліції.

Анатолій Вельбівець останнім часом перепробував чимало занять: пригонив легкові автомобілі з-за кордону, працював журналістом, збирав і продавав брухт. «Займатимуся будь-чим, але форму міліціонера не одягну більше ніколи», — сказав він. Звідки така категоричність? Чому авторитет міліції останнім часом має низький рейтинг? Де криються причини корумпованості правоохоронних органів? Ці та інші питання намагався з'ясувати наш кореспондент.

— Пане Анатолію, ви самі закінчили подібну школу. Невже, крім свисту, там більше нічого не навчають?

— У школі міліції, куди потрапляють новобранці, за чотири місяці важко навчитися чогось більшого, аніж отого «ф'юіть!». «Пане», «добродію», «шановний» — та молоді міліціонери навіть слів таких не знають! Не встигають курсанти й фізичної форми там набути. Не кажучи вже про премудрості роботи зі злочинцями. Ось і з'являється в тому чи іншому населеному пункті випускник школи міліції — йде вулицею, ні статури, ні зросту, штани висять. Ну кого він зі своїм 1 м 60 см вистежить, наздожене, скрутить і доставить? Скоріше його скрутять. А екіпіровка? Серед моїх знайомих багато залишилися служити. То кажуть, що часом доводиться виходити на патрулювання з одним ключем на п'ять наручників, з рацією, яка після 20 хвилин роботи замовкає, бо «сідає» десятирічної давності акумулятор, з пістолетом, яким уже й забув, як користуватися, востаннє навчальні стрільби проводилися півроку тому.

— Ну, з екіпіровкою можна звернутися до спонсорів.

— Ось-ось. Нещодавно я ознайомився з цікавим листом, який надіслало керівництво Канівського міськрайвідділу внутрішніх справ до мерії німецького міста Фірзена, з яким Канів підтримує дружні зв'язки. Наші правоохоронці просять у німців усе: починаючи від патрульного автомобіля, комп'ютера, дактилоскопічної валізи й закінчуючи стільцями, шафами та бронежилетами. До чого дожилися!

— Либонь, «закордон» нам допоможе. А як же рідна держава?

— Держава відцуралася й залишила правоохоронців напризволяще. От вони й викручуються, як можуть. Випадок із німцями — ще півбіди. Гірше, коли міліція влазить у кабалу до своїх. Нещодавно зустрівся зі знайомим. Він каже: синові в школу, туфлі порвалися, зі штанів виріс, мені зарплату три місяці не платять, дружина не працює, їсти в хаті нічого. Питаю його, як же він викручується. Відповідає: а бабусь на базарі, каже, трохи потрясу або ж валютних міняйл притисну, ось якась десятка чи двадцятка й крапне до кишені. Вищий офіцерський склад «грає» у свою гру. Тут ставки значно більші. Начальник райвідділу міліції чи котрийсь із його заступників, коли, приміром, їм потрібні продукти чи пальне, звертаються до ділків рангом вище. Узяв, подякував. Грошей не заплатив (бо нема чим) — ось наступного разу й доводиться заплющувати очі на «авторалі», яке влаштує серед ночі в центрі міста п'яний директор заправки, або на сигнали про махінації з зерном, які надходять із колгоспу, де керує твій вчорашній благодійник. Доводиться прогинатися.

— А хто не вміє або не хоче?

— А хто не вміє прогинатися, просити, хитрувати, той розраховується за власним бажанням. У нас у Каневі за останні роки чимало людей пішло з органів. Два колишні офіцери міліції займаються бензиновим бізнесом, кілька осіб перейшли в прокуратуру, частина — до податкової міліції, інші відкрили торговий бізнес, є навіть такі, що ловлять у Дніпрі раків і постачають їх у київські ресторани. Найголовніше — там вчасно платять зарплату, і не потрібно принижуватися.

— Але не всі можуть знайти себе за нових умов.

— Справді, той, хто залишився, мусить терпіти. І тут уже зайве говорити про високий професіоналізм, підвищення кваліфікації, внутрішню культуру та принциповість, коли вдома чекають голодні діти. Ось і сидить такий бідолашний батько-міліціонер у своєму робочому кабінеті з єдиною розбитою друкарською машинкою на столі й думає, як би його розжитися на 5 грн. Тим-то й не дивно, що з канівських судів близько 30% справ повертаються на дорозслідування, оскільки представлені матеріали зібрані похапцем, не всі обставини з'ясовані, не всі свідки опитані. Доводиться розпочинати по другому колу. Люди настільки звикли до безвиході, що робили б це і втретє, і вчетверте. Дехто просто не мислить себе поза межами свого кабінету. І це вже трагедія. Такі колишні, навіть якщо й кидають службу, вже не можуть пристосуватися. Без форми вони опускають голову і самі опускаються. Я знаю одного колишнього міліціонера, котрий влаштувався після служби до цеху на місцевий завод. То дійшло до того, що робітники потайки шпурляли йому в спину гайками.

— Отже, престиж міліції сьогодні на нулі?

— Майже. На мою думку, престиж охоронця порядку починається не в райвідділі і навіть не в школі міліції, а в родинах. Якщо батьки виховуватимуть своїх чад у повазі до тих, хто береже їхній спокій, — тоді все гаразд. Якщо держава дбатиме про людей у формі — то й вони турбуватимуться про неї. А коли нинішній владі на міліцію відверто начхати, то якої зворотної реакції чекати? От і йдуть в міліцію випадкові люди — без принципів, без знань, зрештою, без зросту й фізичної сили. І на отому напівхлопчачому-напівхуліганському свисті-звертанні «Ей, ти, ім'ярек, ф'юіть! Іди- но сюди» увесь авторитет закінчується. Бо стосовно того, хто свиснув до тебе, що хочеться зробити? Правильно, свиснути у відповідь.

КОМЕНТАР

Старший лейтенант міліції, старший інспектор Центру громадських зв'язків УВС МВС України в Черкаській області Лариса Онищенко повідомила кореспонденту «Дня» Віктору ВОРОНЮКУ, що «міліціонери місяць у місяць отримували гроші, i це підтверджують бухгалтерські документи». За її словами, на сьогоднішній день у черкаських правоохоронців не існує проблеми з патронами: «Заняття з вогневої підготовки проводяться щочетверга. Стверджувати, що міліціонери не беруть у руки зброю, просто безглуздо».

За словами Л. Онищенко, вельми складно зустріти в області й міліціонерів зростом 160 см. Передусім тому, що існує наказ міністра внутрішніх справ, яким визначено допустимий зріст і вагу при прийомі на роботу. «Ті, хто має зріст 160 см і нижче, до органів внутрішніх справ не потраплять. Тому що цього не допустить медкомісія», — сказала вона.

У ЦГЗ також категорично спростували інформацію, що в системі правоохоронних органів існують школи міліції з чотиримісячним терміном навчання. «Можливо, колишній міліціонер (як стверджує Л.Онищенко, Вельбівець служив в органах внутрішніх справ у званні старшини міліції за контрактом із 1987-го по 1990 рік) через дев'ять років багато чого забув. Судити про українську міліцію, узагальнювати проблеми, властиві радянській, він не мав ніякого права», — вважає старший лейтенант міліції.