Фотоапарат iз характером. Жіночим
Маю одну чистоплюйську слабкість — не люблю світських тусовок, де все має свою ринкову ціну, де всі знають, хто від кого вдягнений, де рідко зустрінеш освітлене справжнім зацікавленням обличчя. Нудні персонажі, що тиражуються в сотнях журналів, без кінця миготять у рейтингових програмах, виразом своїх очей майже повністю знищили зусилля винахідливих візажистів, давно перетворилися на героїв вічного «мила». Просто природність там виглядає не лише неприродно, але й дещо дурнувато. Проте піжонства і в скромних, камерних тусовках вистачає, але, на щастя, не скрізь. До того ж, тут зустрічаються і відкриття, на які завжди налітаєш випадково, з розгону, не чекаючи зустріти рідну душу.
Чорно-біла пристрасть захопила Таню Коробову, стрімку жінку-підлітка (у свої 29 виглядає на 18) ніби випадково.
— У 2004 році, сама того не розуміючи як, абсолютно спонтанно,купила свій перший цифровий фотоапарат. І саме в цю мить фотографія стала тією справою життя, тим повітрям, без якого звичайно гинуть і яким не надихаєшся ніколи. Завжди мало тієї можливості хоч би трохи вивернути навиворіт те, що відбувається поряд. Фотографувала все, скрізь, не розуміючи розумом як, але чітко відчуваючи зсередини як. Цілий рік експериментувала на фоні білої стіни дачного будиночка з автопортретами — пізнавала себе, придивлялася, шукаючи свою інтонацію в чорно-білому варіанті. Я не люблю гриму, а колір у фото, по-моєму, має бути або віртуозно дозований, або він не потрібний зовсім, — розповідала мені Таня, яку до цього я не знала. Ми сіли в маленькій кімнатці, поруч із галерейною залою, де вже шуміли її друзі, що прийшли на невелику персональну виставку фотографа й не розуміли, куди ж поділася сама головна персона.
Вона, як виявилося, не тільки завжди з фотоапаратом, але і веде свій живий журнал. Його ніхто не бачив, але це не дамський щоденник виніженої панночки, а репортерські замальовки, тільки для себе. Її імпульсивна, невідштукатурена манера розповідати дає впевненість, що і пише вона жваво. «Готовий репортер», — подумала, слухаючи її. Але Таня про цю реакцію не дізналася, як і поняття не мала, що хочу про неї написати, зовсім не за цим прийшла до галереї «Ірена». І все ж, чомусь ми одночасно почали говорити про все, і захотілося дізнатися, як вона відчуває світло й тінь, а значить — саме життя.
— Спроб і можливостей набути тієї чи іншої професії було багато. Від перекладача німецької мови в інституті іноземних мов — до судмедексперта в медичному вузі. Недоля. У графі освіта, потрібне підкреслити, проводжу товсту лінію під словосполученням «незакінчена вища». З дитинства надивилася фотографій, допомагаючи дідусю ночами проявляти і друкувати сімейні фото. Завжди, потрапляючи до нового будинку, в нову компанію, обирала найулюбленіше заняття — розглядати чужі фотоальбоми з задоволенням. Може, в житті я і боязка — адже довго соромилася і просто боялася фотографувати інших людей, але в інтернеті почуваюся вільно. Там у мене і друзі, й рецензенти. У інтернеті стільки талановитих робіт, так багато відвертої та істинної спраги пізнати життя, знайти однодумців, що допомогло і зрозуміти — в житті відведено мені чарівну роль — роль фотографа.
Таня була відкрита в розмові. В одній фразі, з тих що ми називаємо особистим, вловила зрілість формулювань людини, що вміє за всієї жвавості викладу сказати чітко, а головне — абсолютно не квітчасто, в чорно-білій манері, одним словом.
— Живу з найкращим чоловіком на світі й найтовстішою кішкою на планеті. Дітей немає. Чи то ще, чи то вже. Час покаже, — сказала і струснувши модним чубчиком гостям, ніби уточнюючи — зачекайте. Ще хвильку.
У сім’ї немає ні журналістів, ні фотохудожників, ніхто її ніколи нікуди не штовхав, тим більше на факультети, що готують журналістів, — зараз їх, здається, море. Скільки там є панночок, тільки щоб сказати: я — журналіст, так і щоб близьким було чим похвалитися, адже професія все ще престижна, і непосвяченим здається, що всі, хто закінчив факультети-клони, — талановиті. Смішно. Тут — як із борошном: просівай його, не просівай, якщо видалося важким на підйом, не жваво реагує навіть на кисень, що поступає під час струшування, захлинаючись, жадібно не насичується ним, діла не буде. Звичайно, диплом отримати можна, і знання при особистій старанності. Репортерську ж руку не купиш. Кажуть, її можна поставити, — але тут одразу ж стане зрозуміло, що ще й асоціативне мислення подавай, і темперамент, і цікавість, та ще стільки всього. У Тані багато чого є, а ось диплома та грошей немає.
Дивно, раптом узяла і прирахувала незнайому мені ще вчора співбесідницю до професійного цеху, а та навіть і не підозрює, що вона майже готовий репортер. Таня, як завжди, зайнята іншим: укотре здерла старі шпалери вдома і творить нові стіни — звісно, з фантазією і пристрастю. Вирішила — і вмить за це взялася — це так по-репортерському!
Пощастило ж її найкращому чоловіку...
