ГАЛИЦЬКИЙ ПІДХІД

«АКТОРІВ МОЖНА ПОРІВНЯТИ З НАРКОМАНАМИ...»

— Ми з великим інтересом чекали на зустріч з вашим колективом. Як виникла ідея привезти в Київ вистави вашого камерного репертуару?

Федір СТРИГУН: — Ми давно мали потребу в малій сцені. Але весь час були якісь проблеми. І от в середині 90-х відчули: задихаємося від того, що чимало п’єс проходять повз нас. На великій сцені їх не поставиш, але вони досить цікаві для глядачів і акторів, які можуть більше розкритися в оригінальній драматургії. Я впевнений, що якби ми поставили на великій сцені «Дядю Ваню» Чехова або «Ідіота» Достоєвського, то зал не змогли б заповнити. Тому вирішили зробити варіант для камерної сцени. Наприклад, коли у Львові був Театр Радянської армії, то чимало глядачів ходили на їхні вистави. А в Театрі ім. М. Заньковецької вони чомусь не сприймали російську класику. Хоча у нас були прекрасні вистави: «Безприданниця», «Гаряче серце». Ми зіграли їх лише кілька разів. Приїхали театрознавці, оцінили, поаплодували, і довелося знімати постановки з афіші... Глядач не хотів нас бачити в такому репертуарі! А на малій сцені вони стали відкриттям для публіки, і п’єси нею сприймаються зовсім по-іншому. Можливо, і акторська майстерність виросла. Камерна сцена потребує особливого спілкування з глядачами. Вимагає колосальної правди і органічного відчуття матеріалу. Бо ті, хто сидить перед тобою, відчувають себе учасниками вистави. До речі, не кожен актор у нас в театрі може працювати на малій сцені. Тут не треба форсувати звук, а треба йти від себе, свого відчуття. Можна показати різні грані своєї майстерності. Акторів можна порівняти з наркоманами, бо вони отримують кайф від творчості. За минулий рік у нас в репертуарі з’явилися дуже цікаві матеріали, і саме з ними ми вирішили познайомити киян.

— Скажіть, для актора є різниця, перед ким грати: перед десятками чи перед тисячами глядачів?

— Працювати на великій і малій сценах — не однаково. Коли виходиш на сцену, з перших реплік ти вже відчуваєш, кого ти запрошуєш до розмови. Одразу відчуваєш глядача. Думаю, що ці невеликі гастролі в Києві познайомили публіку з заньківчанами в іншому ракурсі. Так сталося, що нас знають з одного боку. Що тяжіємо лише до української класики. Хоч я вважаю, що ми ще у великому боргу перед своєю класикою. Нам ще працювати і на ниві національного театру. Але це не значить, що ми повинні замикатися в собі і не визнавати російської чи зарубіжної класики. Наприклад, Театр ім. Заньковецької що п’ять років ставить Шекспіра.

«МИ ЗАВЖДИ БОЇМОСЯ СЛІВ «НАЦІОНАЛЬНИЙ», «НАЦІЯ»...»

— Про що потрібно говорити сьогодні з глядачем, щоб люди йшли в театр?

— Треба говорити талановито, з болем і не байдуже. Без цинізму. Я, наприклад, у своїх виставах дуже часто зло говорю про наш край, про Україну, про наших керівників. Але я завжди це роблю від великої любові та великого болю. За останню прем’єру — «Державну зраду» — мене звинувачують, що мій Шевченко злий. Якби зараз Кобзар подивився, що у нас відбувається, яка ситуація, то йому б страшно стало. Я вважаю, що театр повинен виховувати поняття гідності у людей. Мені завжди подобалася приказка «І ми, Химко, люди». Щоб нас бачили, цінували. За останні 50 років були такі постановки, як «Грає в селі вітерець» Райніса. Це латвійська п’єса, але яка глибоко національна вона! І як сприймалася українськими глядачами! Або «Доки сонце зійде», «Лісова пісня» — вистави, які пройшли більш як 500 разів. Великий резонанс викликав «Гамлет» з Олександром Дмитровичем Гаєм. Він прозвучав на всю Україну. Етапними для театру стали «Гайдамаки», «Невільник», «Суєта», «Сестри Річинські», «Марія Заньковецька», «Камінний господар», «Украдене щастя». У заньківчан завжди була чітка позиція на національне відродження, на затвердження ідей українського театру. Ми і тепер не відійшли від цього в останніх постановках, таких як «Державна зрада». Вона завжди проходить з аншлагами. Людей хвилює те, що відбувається на сцені. У львів’ян з’явився вибір. На малій сцені вони можуть подивитися 10 вистав. Серед них «Дядя Ваня», «Ідіот», «Дама з собачкою», «Загадкові варіації», «Професіонал». Ми паралельно працюємо над виставами для великої і камерної сцени. Ми давно не були в Києві. Останні гастролі відбулися 1995 року. А так лише наїжджали. Показали «Тригрошову оперу», «Принцесу Бургундську», «УБН». Все! Гріх такому театру, як ми, не показувати свої роботи у столиці!

— Якщо проаналізувати репертуар українських академічних театрів, то виявляється, що більшість вистав розважальні. Що ви розумієте під словом «кон’юнктура»? Чи розділяєте театр на комерційний і некомерційний? До якого типу належить ваш театр?

— Коли у одного відомого американського кіносценариста запитали, що він вважає комерційним фільмом, той відповів: «Талановитіші — комерційні». Кон’юнктура завжди була кон’юнктурою. Але ми прекрасно знаємо з історії театру, що є вистави одноденки і ті, що багато років на кону. Згадаємо репертуар театрів Кропивницького або Садовського. Вони завжди працювали на касу і глядача. Наприклад, виставу «Студенти» ми грали десять років по всій Україні. Нам вже самим вона набридла, але все одно грали, бо глядач на неї йшов. До кон’юнктури я ставлюся добре. Останнім часом колеги скаржаться, що публіка хоче бачити розважальні постановки. У нас такого я не відчуваю. Головне — як і про що говорити з глядачами. Це може бути драма або комедія. До речі, ми і оперети ставимо. Виставою «Гуцулка Ксеня» ми повернули на Україну ім’я Я.Барнича. Це відомий композитор, завмуз театру Тобілевича, працював диригентом у театрі Блавацького. П’єсу нам передали з Америки. Вона проста, але хвилює глядача. Бо там говориться про рідний край, про любов до своєї землі. Чому десь за океаном можна бути щасливим, а в себе в рідних Карпатах — ні? П’єса написана в 1937 році, а звучить, наче сучасна.

У нашому репертуарі є «Наталка Полтавка», «Павло Полуботок», трилогія «Мазепа», «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Андрей» — бачите, наскільки різні вистави.

Наприклад, на гастролях у православному Луцьку, коли ми грали «Андрея», після вистави до мене прийшли чотири молоді священики і цілували руки. Я зніяковів, я ж не владика, а — артист. Вони ж православні, а вистава про греко-католицького священика Андрія Шептицького. Але це не має значення для всіх глядачів. До речі, ми грали «Андрея» і в Америці (10 вистав). І то для нас була ціла революція: для театру, в наших акторських душах і для глядачів.

Я навіть боявся за Богдана Козака. Він там так переконливо грає кагебіста, що у глядачів зуби скрижіли. У залі були ті, хто особисто знав Шептицького. На Манхеттені, Брайтоні, Філадельфії зали не змогли вмістити всіх бажаючих подивитися нашу виставу. Хіба забудемо такі миті?

Зовсім інша вистава «Попелюшка». У ній мені хотілося показати моральну чистоту жінки. Мені дорікають, що немає такої жінки в природі, щоб витримала ті випробування, як наша героїня Марія. Вона не подібна до Роксолани чи до Марусі Богуславки. Моя героїня, сучасна, не зраджує.

У нас дуже вихована нація. Наприклад, коли росіянин скаже «Да пошел ты!..» і одразу дасть по морді, наш скаже: «Вибачте, будь ласка, мені здається, ви трошки не праві...» Ми більш інтелігентні!.. Ми завжди боїмося слів «національний», «нація», «націоналісти». А для мене це все святе. Я працюю в місті, де говорять прекрасною українською мовою... У Львові мені добре і не тягне в Київ. Я так довго мріяв про те середовище, де я міг би розмовляти тією мовою, якої навчила мене мама.

«РОМАН ВІКТЮК НЕ НАВАЖУЄТЬСЯ СТАВИТИ У НАС...»

— За яким принципом йде формування вашої трупи? Розкажіть про взаємодію в системі «актор — режисер». Не секрет, що актори ростуть на складних і великих ролях. Чи довго сидять на лаві запасних молоді актори?

— Ми формуємо трупу дуже просто. Раніше це були переважно випускники Київського чи Харківського театральних інститутів. Але зараз у нас основний контингент зі студії Театру ім. М. Заньковецької. Можна говорити про свою школу. Вже маємо вісім чудових випусків. Велика заслуга в гарних кадрах прекрасного актора і педагога Богдана Козака, який сам починав як студієць. Потім при Львівській консерваторії відкрився акторський факультет. Його випускники — це молодь нашого театру. Цього року Богдан Миколайович випускає вже при Львівському університеті театрознавчий і акторський факультети. Буде режисерський факультет. Ми маємо можливість дібрати кращих і забрати до себе в трупу. До речі, директор з Луцького театру приїхав — каже, всіх беру. Молодь у нас багато грає, багато хто з них уже виступає в головних ролях. Зараз у трупі 62 чоловіка. Якщо людина талановита, то без роботи ніхто не сидить. Сьогодні вони виходять в масових сценах, а завтра — вже як прем’єри.

Наприклад, у поетичних виставах за Ліною Костенко, Павличком, Ольжичем у нас молоді грають. Просяться в трупу хлопці з Дніпропетровського училища: фактурні, високі, з прекрасними голосами, мовою. Але немає де поселити, тому доведеться відмовити. Шкода! Ми український театр, і нам потрібна «фарба» з Сумщини, Слобожанщини, Півдня України. Раніше це було дуже розмите поняття, а тепер стало дуже конкретизованим. Я це відчуваю. Помічаю, що сам стаю западнянином. Тяжію до тієї ментальності, культури. Вона цікава, плодюча, перспективна у своєму розвитку. Має глибокі традиції: Кропивницького, Карпенка-Карого, Саксаганського, Садовського, Заньковецької. Нині немає тих театрів. Ми багато загубили по дорозі або забули, або свідомо відкинули. На Західній Україні, зокрема, Богдан Козак веде велику театрознавчу роботу. Ми мріємо створити великий театральний музей всієї Галичини.

— Чи можна вважати Львів культурною столицею України, чи ці функції потроху вже перебрав на себе Київ через хоча б економічнi можливостi?

— Київ зі Львова багато забрав. Тут завжди легше було заробити, прожити. Підвищення загального рівня столиці за рахунок провінції було завжди. Раніше ми всі хотіли потрапити до Москви, це був «третій Рим». Працюючи там, актори і режисери відразу ставали популярними. Сьогодні в Києві теж можна зробити кар’єру. Але та глибинна культура, яка є у Львові, на Галичині, така матеріальна культура, це такі пласти, що від них важко відмовитися.

Подивіться, скільки наших земляків доля розкидала по світах? Галичанин куди б не поїхав — завжди лишається українцем. Може, який ген закладено у цих людей? Бо навіть правнуки тих, хто виїхав у першу еміграцію, все одно знають: хто вони і звідки, якого роду-племені. Вони підтримували зв’язок з краєм навіть при «залізній завісі».

Чи легше мистецтву в Києві? Не знаю. А де останнім часом у Києві з’явилося щось нове, цікаве? Я погано орієнтуюся. Головний аргумент успіху — люди йдуть у зал. Наприклад, Андрій Жолдак дивується, що його у Львові не зрозуміли. Та зрозуміли. Пішли одну виставу подивитися, що це таке? Актори почали бризкатися водою... Це мистецтво? Глядачі три години відсиділи, не розуміючи, що відбувається. Тому почали свистіти. Якби режисери ставили високохудожні твори, які потрібні людям, то я б завтра того Жолдака запросив, і нехай ставить у Театрі ім. Заньковецької. Я і Роману Віктюку пропонував, але скільки разiв я його не запрошував, він завжди тікав. Бо він прекрасно знає, що зі своїми варіаціями — пройде три-чотири вистави, і більше глядач не піде. А як зробити так, щоб зараз, коли ми не їздимо не гастролі, вистава пройшла 100 разів за сезон?

«ЧОМУ ЗРАЗУ ЗА МОДЕРН ХАПАЮТЬСЯ ТІ, ХТО НЕ ВМІЄ ЩЕ НІЧОГО РОБИТИ?»

— Сьогодні глобалізація так чи інакше впливає майже на всі аспекти нашого життя. Чи можна говорити про театр часів глобалізації?

— Цікавий у житті буде тільки той, хто збереже свою автентичну культуру, свої традиції. Хто їх не загубить навіть у цій глобалізації. Господь Бог, творячи людей, він їх не робив би чорними, жовтими, білими, а зробив би усіх одного кольору. І мову дав би одну. Коли мені кажуть, що така професія, як режисер — не національна, мені дуже смішно. Є японська, китайська медицина. А є режисери англійські, німецькі, італійські, українські, російські. Треба цікавитися іншими — це збагачує, але слiд i шанувати своє. Ми ніколи не зіграємо Шекспіра краще, ніж це зроблять англійці. Львівський Мольєр — це буде український Мольєр. Я хотів би подивитися, як будуть грати, наприклад, Лесю Українку або Карпенка-Карого іноземці, бо «Камінний господар» і «Суєта» — твори світового рівня.

Для мене головне в театрі — пошук. Один вміє шукати, інший ні. Чому зразу за модерн хапаються ті, хто не вміє ще нічого робити? Може, я вже старий став. Дивлюся, як грають студенти, і мені здається, що зашвидко. Може, ритми змінилися? Але ж я не настільки старий, щоб сидіти на виставі три години і нічогісінько не зрозуміти! Як по-новому «прочитала» Алла Бабенко Чехова — «Даму з собачкою» і «Дядю Ваню»! Вистави Вадима Сікорського присвячені сучасній зарубіжній драматургії. В них є режисерські знахідки і акторські відкриття. Можу похвалитися, що акторів, які можуть мислити на сцені, у нас не один, а мінімум п’ять. Сергій Данченко колись казав, що йому треба два, і тоді він зробить класний театр. А в нас я можу нарахувати до десятка справжнiх майстрів.

— А як ви вважаєте, потрібні експерименти на великій сцені?

— Потрібні. А хіба не експеримент — ставити «Андрея», «Державну зраду» або «УБН»? Ми ризикували, але експеримент, вважаю, виявився вдалим.

— У вашому театрі є дві тенденції — громадянського пафосу і естетичного шукання. Що вам ближче, як ви ці антагонізми примирюєте?

— Дуже просто. Зараз на великій сцені у нас вийшла нова прем’єра — «Благочестива Марта». Її поставила Алла Григорівна Бабенко. Там працюють актори молоді й старші, це психологічна вистава. Театр повинен бути різний. Не може бути тільки «Дядя Ваня» або «Зимовий вечір». Потрібна «Енеїда» і «Гайдамаки». Чому, ви думаєте, «Гайдамаки» ніхто не ставить в Україні? У 1924 році у Молодому театрі поставив Лесь Курбас. Через рік він же зробив нову редакцію для нашого театру. Потім пробували підняти цей матеріал у Театрі ім. Шевченка, у Театрі ім. Революції. А прозвучали «Гайдамаки» тільки у нашому театрі. 20 років постановка не сходила зі сцени. До речі, так само, як «Суєта» і «Сестри Річинські».

Позиція театру відчувається у будь-якій виставі — і коли ми граємо на малій сцені, і на великій. Ось поставили «Маргаритку» Олександра Гринька. Йому 85 років. Спочатку вистава створювалася для малої сцени. А потім виконавцям спало на думку винести її на велику — і прозвучало прекрасно. Театру, щоб прожити, потрібен глядач. Драматург теж не виросте, якщо його доробки не ставлять. Ми з Левади зробили драматурга, але всі думають, що він писав лише про комсомол. Ні! «Камо» — прекрасна була вистава. Десятки років була в репертуарі театру. Хоча написана на замовлення Бориса Васильовича Романицького. Ми першими поставили твори Ярослава Барнича («Гуцулка Ксеня» і «Кохання січового стрільця»). За нами пішли колеги з Івано-Франківська, Рівного, Луцька, Луганська. Або прекрасний автор — Надія Ковалик. Вона пішла теж від заньківчан. Її п’єси вже хочуть ставити інші театри.

«АКТОРИ, ЯКІ У РЕЗУЛЬТАТІ РЕФОРМИ ОПИНЯТЬСЯ НА ВУЛИЦІ, ПОВИННІ БУТИ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ЗАХИЩЕНІ»

— Чи потрібні реформи в театральній системі? Які зміни слід здійснити?

— Реформи дуже потрібні. Не може бути в театрі такого становища, що актори, які зайняті день у день і показують високу планку у своїй творчості, одержують ті самі гроші, як ті, що працюють раз на місяць. Так не повинно бути. У кінці 80-х років ми робили експеримент, ввели КТУ (коефіцієнт трудової участі). Вважаю, що цю систему слід повернути. У Польщі саме так працюють театри.

Богдан КОЗАК: — У них кожна вистава оплачується окремо. І є зарплата, яка видається всім акторам однаково.

Федір СТРИГУН: — Реформа театру — дуже делікатна штука. Я своїх колег заспокоював, коли було тяжко із зарплатою. Сім місяців ми нічого не отримували. Коли перші два місяці нам не дали зарплату, я виступив перед колективом і сказав: «Ви думаєте, що вічні? Усе народжується і вмирає. Виживемо — значить виживемо! А може, наш театр вже не потрібний? Може, не потрібний такий об’єм вистав і треба поміняти форму?» Я, наприклад, вважаю, що кожне місто мусить мати театр. І якщо навіть Міністерство культури хрест поставить, і Кабінет Міністрів скаже: «Закриваємо театри», — то кожен мер міста чи голова державної адміністрації, який себе поважає, повинен взяти театр під свою опіку. У Тернополі театр єдиний світився зимою. Хай і в Запоріжжі, і в Полтаві світяться. Хоча там дискотеки у театрі проводять. А майбутнє буде залежати тільки від появи цікавих індивідуальностей. Треба більше працювати з молодими. І возлюбити їх, як нас у свій час любили Данченко, Козачковський, Романицький, Яременко, Антків. Ми бачимо, як росте молодь у нашому колективі. І душа радіє.

Андрій МАЦЯК: — Театральна реформа конче потрібна, але борони нас Господь виривати якусь одну позицію, один контекст. Реформа мусить бути глобальною. Йти в контексті Закону про культуру, про меценатство. Обов’язково має бути створена акторська біржа. Адже люди, які у результаті реформи опиняться на вулицi, повинні бути якимось чином захищені. Вважаю, що необхідна і контрактна система. Бо сьогодні ми зв’язані інструкціями, з яких не можемо вистрибнути.

Я сам закінчував Київський театральний інститут і за освітою — актор. Я бачив багатьох своїх колег- акторів, і сам був у такій ситуації, коли не міг реалізувати свої ідеї у життя. На малій сцені актор має можливість виявити себе, довести художньому керівництву, що ще рано його списувати з рахунку. Вони дали багато роздумів для худрука і режисерів-постановників.

Я вже восьмий рік працюю директором театру. Саме на моє керівництво припав період найстрашніших випробувань для колективу. Люди по кілька місяців не отримували зарплату. Звичайно, ні про яку кадрову політику, ні про які глибинні речі, творчі процеси неможливо було навіть говорити. Ми думали лише, як зберегти театр, людей. Нинi ми трошки очухуємося після страшного приниження. Намацуємо грунт, стаємо на ноги і йдемо вперед. Сподіваюся, що восени привеземо ще деякі наші вистави з репертуару, але вже з великої сцени. Обов’язково знайдемо кошти на ті гастролі. Попереду нас чекає одна складна проблема — ремонтно- реставраційні роботи приміщення театру. Вже створено Фонд ім. Марії Заньковецької, куди будуть акумулюватися кошти. Є наглядова рада. В неї входять надзвичайно порядні, чесні та вагомі люди, які люблять наш театр, добре знають його історію та історію самого будинку. Тому я оптимістично настроєний стосовно майбутнього театру.

«ТЕАТР ІМ. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ — ЦЕ НЕ ЛИШЕ «ГЕТЬМАНІАНА»

Богдан КОЗАК: — Питання про реформу театральної справи дуже важливе. Воно проходить через всю нашу історію. Ми ведемо пошук нової театральної мови. Вона міняється в музиці, в поезії, в живопису, вона мусить мінятися і в театрі. Сергій Володимирович Данченко висунув ідею життя національного театру, написав прекрасну статтю. Він говорив про те, що національній театр — це театр великий, і він не може так швидко реагувати і мінятися, як можуть це робити мобільні групи театру. Зараз в Україні дуже мало експериментальних театрів, які шукають і знаходять нову форму. Вони діють методом проб, падінь, злетів... Чимало студійних колективів відмерло. Це постійний процес. Ми — живий український театр, і те, що знаходять ті малі групи, періодично, тією чи іншою мірою, дозовано використовується потім у великому театрі. Експеримент завжди входить у тканину наших вистав.

Тепер щодо нашого приїзду в Київ і камерних вистав. Протягом останнього десятиліття Театр ім. Заньковецької критики сприймали лише з позиції «гетьманіани», національної ідеї, фольклору і етнографії. Власне, тому ми і привезли вистави, які вимагають зовсім іншої технології акторської гри. Це глибоко психологічні розробки людської природи і її дослідження. Дві вистави Чехова, в репертуарі в нас є ще «Ідіот» Достоєвського. Ми привезли сучасну французьку і сербську п’єси. Певен, що після наших гастролей критики побачать, що у заньківчан існує ще одне дуже сильне крило, яке шукає нову естетику, форму, адекватне рішення змісту. «Професіонал» і «Загадкові варіації» — зовсім аполітизовані, вони говорять про людину. Ці п’єси — гарні зразки європейської культури. Недаремно говорили, що це велике дослідження, енциклопедія людського духу є у Бальзака. П’єси Шмітта і Ковачевича, власне, про це говорять. І Чехов нам близький, бо він говорить про людину, її біль і про сокровенне. Але чомусь за довгі роки у театрі ми про це не говорили.

У камерних постановах крупним планом видно актора. Як пульсує його жила на чолі? Як він дихає? Як він мислить? Як відбивається думка в його тілі? Як актор сприймає те, що йому говорять? Тобто мала сцена дає можливість оновити акторську психотехніку. І актори, які це розуміють, прагнуть грати на камерній сцені.

— Богдане Миколайовичу, ви педагог з великим стажем. Чи змінився студент сьогодні?

— Змінився. Я почав викладати з легкої руки Сергія Володимировича Данченка у 1978 році. Виховав не один випуск акторів, які працюють у різних театрах Києва, Івано-Франківська, Дрогобича, Львова, Луцька. У 1999 році при Львівському університеті було створено театральне відділення. У нас була перша в Україні кафедра, відкрита при університеті, зараз вони є у Івано-Франківську, Запоріжжі, Дніпропетровську. Ми пішли шляхом європейської освіти. У Львові свій підхід до виховання акторських кадрів. Університет — база, де студенти вивчають загальноосвітні дисципліни, але підписана угода з Театром ім. М.Заньковецької про те, що в їхньому колективі студенти навчаються майстерності актора. Театр забезпечує випуск курсових, дипломних робіт, дає свою сцену. Більше того — навіть платить студентам за виступи. Чотири роки наші студенти живуть у середовищі театру. Проводимо в життя тезу Дмитра Антоновича, що студії без театру — мертві. Нинi такий курс набрав собі Театр ім. Леся Курбаса (В.Кучинський) і Ярослав Федоришин (театр «Воскресіння»), і плануємо, що курс набере Львівський театр для дітей і юнацтва. Тобто ми замкнемо цикл навчання, де кожний театральний напрям буде мати можливість реалізувати себе через молодих студентів. І тут немає антагонізму. Ми вчимо одного, наші колеги — чогось іншого, але це є взаємопереливання. Молодь відвідує тренажі, дивиться різні вистави, а потім складає іспити.

У студентства сьогодні більший вибір і більша незалежність. Вони можуть сказати, що їх не задовольняє той чи інший викладач, що його лекції не цікаві. Наприклад, у нас в університеті проводиться фестиваль «Франкові таланти», де кожний факультет чи кожна кафедра має право підготувати якусь виставу і показати її. Театрознавці щороку беруть участь у конкурсі. Вони поставили «Одержиму» Лесі Українки і знайшли цікаве рішення. Тепер ці студенти грають у театрі в «Кошику» у Іри Волицької. Не менш цікава вистава у них вийшла «Чекання Годо». Одягнули всіх героїв в українські шаровари. Вся комісія була шокована. А я сміявся і сказав: «Бачите, як вони вас стурбували. Ви впродовж кількох місяців згадуєте їхню постановку. Значить, у цьому є якесь раціональне зерно». Цього року четвертий курс поставив «Вишневий сад» і сучасну п’єсу молодого українського автора. Тобто театр увійшов широкою плоттю в структуру університету.

Цього року я набираю акторський курс при Львівському університеті, запрошую молодь з усієї України (іногородніх забезпечимо житлом). 8 липня розпочнуться іспити.

Федір СТРИГУН: — У нас в театрі ми бережемо старше покоління. Це для нас святе. Наприклад, для Олександра Гринька поставили «Маргаритку». Він там грає головну роль, сліпого батька... і завжди повний зал глядачів. Мабуть немає в Україні іншого актора, який у 83 роки так би натхненно працював. У нього важка доля. Пройшов концтабір, переніс два інфаркти, написав хвилюючу книгу спогадів про ГУЛАГ. І уявіть, цей актор у такій фізичній формі, що спроможний тримати всю виставу. Це феномен і приклад для молоді, як треба жити і працювати на сцені.

— Уже впродовж десятиліть іде творче змагання між заньківчанами і франківцями, який колектив вважати флагманом української сцени. Це змагання продовжується і сьогодні?

Богдан КОЗАК: — У нас сім’я. Ступка, Кадирова, Хостікоєв — це продовження Театру Заньковецької. У нас дуже тісні зв’язки і взаємна любов. Нема антагонізму. Ми так само раді, коли франківці до нас приїздять у Львів. Гадаю, вони так само щиро радіють, коли ми виступаємо в Києві.

Київ і Львів знаходять правильні мости єднання. Ми ніколи не відривалися від Києва, я завжди вважав його столицею, і для того, щоб про тебе знали, треба сюди приїздити. І це повинен робити кожен театр, який працює в будь-якому обласному місті в Україні.