Ганна Сивак — остання солдатська вдова на хуторі Мар’янівка-3
Одного з останніх днів другого тисячоліття поріг хати Ганни Сивак переступила Галя-листоноша, принесла пенсію і сумну вість: «Тепер ви, Ганно Романівно, — одна-єдина солдатська вдова на наших хуторах...». Зболені душі тих, які дотепер були, раніше й пізніше відлетіли з журавлями. До своїх чоловіків, на яких до останнього дня чекали, та не дочекалися з війни. Самі ставили на ноги своїх дітей, виживали. Без ласки, без плеча, на яке спертися б...
Ганна Сивак якраз сиділа біля печі й дивилася, наче у телевізор, як палахкотить природний газ. Їй здавалося, що вона бачить чудовий сон. «Два дні тому дали у Мар’янівку газ. Хутір — то ж лише 22 хати. Ніхто, звісно, й віри не йняв, що це диво буде тут, у Мар’янівці-3. Директор кооперативу «Святець» Мастій Василь Васильович постарався. 15 км труб прокладено, аби ми тут не мучилися з дровами, балонами, гасом», — говорить Анастасія, невістка 82-річної Ганни Романівни Сивак.
Невістка Анастасія вчителює у сусідній Мар’янівці-1. Там одна школа на три хутори. «Просив у райначальства, аби хоч трохи допомогло матеріально з газифікацією хутора. А воно? Відповіло, що такого населеного пункту, як Мар’янівка-3, на географічній карті нашої Батьківщини немає, з образою у серці мовить Василь Мастій. Пояснює, що у далеких 60-х ті хутори та села, що оголосили неперспективними, повикреслювали з усієї документації. Мовляв, були, та загули. Припинили будь-яке будівництво, закрили школи, дитсадки, інші об’єкти соціальної сфери. Одначе він, Василь Мастій, «знайшов» 200 тис. грн. з прибутку кооперативу, аби хоч в останні дні другого тисячоліття зігріти душу й немічне тіло останньої солдатської вдови.
У ці холодні зимові дні Ганна Сивак не виходить із хати. «Геть підпала на силі наша старенька», — переживає за маму Дмитро, чоловік Анастасії. Він не каже, що разом із силами, що залишають Ганну Романівну, минає й епоха солдатських удів. Судилося Ганні одній-єдиній із 19 таких, як вона, входити разом з газифікованою Мар’янівкою-3 у третій міленіум.
«Ага, 19 жінок не дочекалися з війни своїх чоловіків на нашому хуторі. І ще цілий взвод хлопців не домарширував із фронтів додому, в Мар’янівку 3», — мовить із сумом Анастасія. Як учителька, вона продовжує краєзнавчу роботу і патріотичне виховання підростаючого покоління. Он, мовляв, скількох поклав на війні населений пункт, якого «на географічній карті нашої Батьківщини немає».
Остання солдатська вдова вже трохи не дочуває. На запитання, скільки ж то літ вечорничала із своїм незабутнім Олександром, відповіла: «Шість років...». «Та ні, мамо, кореспондент вас про інше запитує», — допомагає бабусі згадати невістка Анастасія. Одначе бабуся — про своє, про шість років подружнього свого щастя: «У 35 му побралися, у 41 му пішов. Трьох малих дітей залишив. Юля була з 36-го, маленькою померла, бо тяжко хворіла. Потім, у 38 му, знайшовсяДмитро, до якого голову на схилі літ прихилила. У 40 му народився Володимир – він у Росії служив, там і залишився зi своєю сім’єю, аякже, листи пише».
Змучена життям Ганна Сивак сидить біля печі, дивиться, як газ палахкотить голубим вогнем, зiгріває її старість. Пам’ятає все, що давно було, та не все вчорашнє: «Як пішов на війну, то й пониньки. Проводжала за хутір з дітьми на руках. Наче знала, що вже не зустрінемося. І він весь час оглядався у той бік, де ця хата стояла», – показує за вікно Ганна Романівна. Там, навпроти, та хата, де знала своє подружнє щастя у шість років. Аж у 65-му разом із синами поставила цю хату, де тепер палахкотить газ.
Лише два листи з фронту від Олександра одержала. А повідомлення, що вже немає його, не було. То й не повірила тим, які повернулися додому й розповіли, що її Олександр під Білою Церквою загинув. «Туди ж, до Білої Церкви, було евакуйовано Євгенію, сестру мою. То потім говорила: бої були – наші хотіли мостом через Дніпро переправитися... а німці не дають: як налетять з неба – бомблять... річка червона від крові...».
Говорить про першу повоєнну весну: «Корова в мене стара була. Я їй пирію накосила – так і перезимувала. Аж приходить на подвір’я старий Олекса Приходько, бригадир. Каже: беріть, Ганно, свою корову та йдіть орати в поле. Я її запрягла, а вона ж не тягне. То я теж підпрягаюся до тієї борони, щоб не впала. Тягну ту шлею... А далі не пам’ятаю, що було, бо знепритомніла». А вдома – голодні діти. Як то було одній на ті жалюгідні трудодні їх на ноги ставити!... «Як усі, так і я», – відказує.
Вродлива була. А життя, як життя. Хоч і голодне, і холодне. Той залицятись намагався, той свою допомогу по господарству пропонував. Сама справлялася: «Бо ж на Олександра чекала». А як велося: «Ні світла, ні солі, ні гасу не було. Знайдеш якогось лою, змастиш ганчірку, аби присвітити в хаті чи біля худоби».
Отаке воно, вдовине щастя. Тож i хилилися вони, дев’ятнадцятеро, одна до одної, як ото берізки хиляться, коли буревій. І проводжали в останню путь одну за одною. Туди за хутір, де дерев’яні чи металеві хрести. Пригадує: «Першою пішла від нас Маринка Кисюнчик. Давно пішла. Років зо двадцять чи більше тому... Тоді нас, солдатських удів, вісімнадцяти на Мар’янівку-3 залишилося».
Аж моторошно стає, коли уявляєш, як вони, вісімнадцять, сиділи довкола бідолашної Маринки. Погоджувалися, що відмучилася, відбідувалася, відстраждалася, то тепер спочиватиме. Склала натружені руки, наче птах — крила. Іноді забували, що Маринка Кисюнчик уже не підведеться, не скаже слово, тихо говорили, як переживали окупацію, працювали на полях, на фермах, гній на плечах носили, лили ночами (аби діти не бачили) гіркi вдовині сльози, марно виглядали своїх чоловіків, добивалися трудових успіхів за грамоти та медалі, подячні листи, бо «треба було за двох працювати, аби діти з голоду не померли...». Мовляв, робили більше, ніж могли, чужому жіночому щастю не заздрили.
Отак і йшли туди, де ні радощів, ні печалі. Сиротами. Оплакуваними такими ж, як і самі. Не раптово йшли, як ото їхні чоловіки, вражені кулями чи осколками. Інакше. Начебто скликали на прощання подруженньок по біді. Якого ранку котрась із них не підводилася з холодного ліжка, а хутір уже знав: заслабла.... Тоді й поспішали до неї подруженьки, аби перемовитися останніми словами, закрити бідолашній очі.
А передостанньою солдатською вдовою пішла з Мар’янівки-3 Ганна Сивак: «Ага, як я. Тільки вона була Степанівна, а я — Романівна. Ні, не родичі. Торік, коли в колгоспі кукурудзу збирали, померла. Я тоді ще виходила на вулицю. Проводжала Ганну на цвинтар. Тепер вони всі там, на цвинтарі. Спочивають. Андріяниха, Віра Романина, в якої чоловік на ім’я Гнат не повернувся з фронту... А Ганна Сивак, яка Степанівна, найбільше з нас набідувалася. Бо в неї на руках аж семеро залишилося — одне від одного менше. Тяжко, тяжко набідувалася, та всіх у люди вивела».
Відтак Ганна Сивак, яка Романівна по-батькові, говорить, що не зразу її було визнано солдатською вдовою: «Коли вже почали солдатських удів вшановувати, про трудові та життєві їхні подвиги говорити на зборах, хустки дарувати, начальство в мене запитує, де ж повідомлення, що чоловiк із фронту не повернувся? Не одержала я такого повідомлення. Ні про те, що загинув, ні про те, що пропав безвісти. То пішла я до Теофіполя, у райвіськкомат. Відповіли: «Давайте сюди свідків!» Люди, які повернулись і бачили, засвідчили, що Олександр Митрофанович пропав безвісти».
Уже без болю говорить про свою непоправну втрату. Так завжди буває з людьми, коли готові хоч і сьогодні, хоч у цю мить зустрітися з тим, кого тут, на цьому світі чекали, та не дочекалися. Відболіло, відтягло від серця... Одначе Дмитро, синок її, звертається до неньки: «Ще, мамо, зустрінетеся. Куди ж поспішаєте».
І Анастасія, невістка її дорогенька, про те ж саме: «Ай, мамо, туди ще ніхто не запізнився». Змушена, зобов’язана ще тут побути. Аби, як мовиться, хоча б однією рукою зачепитися за третє тисячоліття. Бо ж тим, вісімнадцятьом із Мар’янівки-3 не судилося. І всім, які були у Мар’янівці-1, Мар’янівці-2, не судилося...
Думається про вічне, про святе та грішне, про життя. «Двоє дітей із нашого хутора йдуть щоранку до школи», — тихо мовить Анастасія, невістка останньої солдатської вдови. А свекруха підтримує цей хід думок: «По війні, пригадую, вісімнадцятеро до школи ходили». Старша — про минуле, молода — про майбутнє. Анастасія Сивак: «Торік у Мар’янівці-3 ще одну хату поставили, двадцять другу...» «А до війни тут було 67 дворів», — згадує Ганна Романівна. Мовляв, ті хлопці не повернулися з війни, не дали нового життя на хуторі, а ті, які у 60-х почули, що вже немає Мар’янівки-3 на географічній карті Батьківщини, роз’їхалися хто куди.
Нарешті, молодий директор кооперативу «Святець» Василь Мастій, який, до речі, повідомив кореспондентові приголомшливу новину про те, що Ганна Сивак залишилася однією-єдиною солдатською вдовою на межі тисячоліть, взявся повертати з небуття забутий хутір. І це йому гарно вдається. Життя потроху повертається на нове коло, в якому Ганна Сивак уособлює те, до чого не буде вороття. На згадку про пережите.
