Гендер — справа практична

Скільки не веди мову про становище жінки в суспільстві, як правило, все виходить на тему гендерної рівності. Чому в нас вирішення цієї проблеми так повільно просувається? Про це — в інтерв’ю із заступником міністра у справах сім’ї, молоді та спорту України Тетяною КОНДРАТЮК.

— Тетяно Вікторівно, нещодавно ви представляли нашу країну на спеціальній міжнародній сесії, присвяченій становищу жінок у суспільстві. З чим Україна туди приїхала?

— Минулого тижні в Нью-Йорку проходила 52 сесія Генеральної Асамблеї ООН стосовно становища жінок у світі. Зокрема, йшла мова про потребу фінансування спеціальних програм на підтримку рівності й інвестиції у жінок та дівчат. Генеральний секретар ООН виступив із промовою «Фінансування діяльності щодо забезпечення гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок». Нині, можливо, ще не всі розуміють, наскільки важливо вкладати кошти в розвиток програм, які стосуються поліпшення становища жінок. Ще немає розуміння, що ці інвестиції можуть бути продуктивними через п’ять-десять років... Світ змінюється, і з 2002 року в питаннях забезпечення рівних умов для розвитку чоловіків і жінок дуже багато позитивних змін, і не тільки в Україні. Але і в жінок інших країн є такі проблеми, які просто шокують. Наприклад, під час сесії представники Північної Африки демонстрували документальний фільм про обрізання жінок — від чого там щороку страждає до трьох мільйонів жінок. Отож, коли дивишся на Північну Африку, здається, що в нас взагалі немає проблем. Коли ж дивишся на Швецію, де батько й мати ідуть у декретну відпустку на рівних умовах і на однаковий час — по 4 місяці — то, безумовно, розумієш, що між Україною та країнами з розвиненою соціальною політикою зберігається великий відрив. До слова, у програмі дій уряду зафіксовано намір запровадити законодавчу можливість для татусів йти у додаткову оплачувану відпустку по догляду за дитиною терміном до 30 днів за їхнім бажанням і за потребою родини.

— А з чим на сесію приїхала Україна?

— Ми донесли світові інформацію про ситуацію, в якій перебувають українські жінки, а також про те, що нам вдалося зробити за ці роки. На законодавчому рівні в нас є прогрес: нам і Конституція гарантує рівність прав жінок і чоловіків, і закон про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, і Міністерство юстиції здійснює експертизу законів щодо відсутності в них дискримінаційних норм, тобто зрушення у законодавчому унормуванні рівних прав є. Для прогресу в практичній площині ми працюємо і з Програмою розвитку ООН, і з іншими міжнародними та українськими громадськими організаціями, що діють в інтересах жінок, — спільно шукаємо відповідь на те, яким слід бути механізмові реалізації гендерних програм. Окрім того, вагомим засобом у забезпеченні рівних можливостей є підтримка громадських ініціатив. Цього року ми вийшли з ініціативою передбачити в законі про державний бюджет норми про державне фінансування організацій, що працюють в інтересах жінок. Цієї норми раніше не було — державне соціальне замовлення у порядку конкурсу виконували тільки організації, що працюють в інтересах молоді та дітей.

— Про яку суму йдеться?

— Це 15 мільйонів на реалізацію всіх проектів. Ми тільки додамо до переліку організацій ті, які працюють в інтересах жінок, щоб частина від цих коштів пішла на реалізацію жіночих проектів. Це сума, звичайно, не надто вражає. Скажімо, у Швеції на різноманітні програми, що утверджують засади рівності, витрачається 40 мільйонів євро на рік. Загалом, питання гендерної рівності — дуже глибоке і різнопланове. Воно стосується як жінок, так і чоловіків, хоча сьогодні, напередодні, 8 Березня, ми говоримо переважно про роль жінки. Важливим є забезпечення доступу жінок до соціальних благ. Наприклад, якщо жінка живе у віддаленій сільській місцевості, їй складно доїхати до лікарні, складно знайти роботу, і в цьому вже виявляється обмеження її прав. Тому для повноцінної реалізації прав жінок в Україні, зокрема, потрібно облаштовувати інфраструктуру, отже, до розробки гендерно виваженої політики має підключатися Міністерство транспорту, інші міністерства. Ми координуємо роботу, але якщо якесь із міністерств розробляє державну політику у «своїй» сфері, то воно має зважувати цю політику: які наслідки матиме вона для жінок і чоловіків, які вигоди і втрати понесуть жінки й чоловіки від запровадження якоїсь із новацій. Я можу взяти програми будь-якого міністерства і сказати, яка там гендерна складова.

До речі, державний бюджет у провідних країнах світу укладається під «гендерною лупою» — які переваги отримають жінки і чоловіки від фінансування таких-то і таких-то програм. В Україні ще цей процес не став на рейки. Попереду в нас ще складні дискусії з роботодавцями, переважно приватного сектора. Трапляється, що під час прийому на роботу від жінок вимагають підписувати контракти, серед умов яких, зокрема, заборона йти у декретну відпустку, адже така відпустка — це навантаження на роботодавця. Такої дискримінації трудових прав жінки не повинно бути. Тому будемо працювати спільно з Мінпраці, Мінфіном і податківцями над тим, яким має бути економічний, податковий механізм захисту трудових прав жінки. Можливо, й не потрібно вигадувати велосипед, а розібратися, за рахунок чого це питання вирішено в Литві чи Польщі. А сьогодні ми стикнулися з тим, що можна піти в суд, а що далі — яке стягнення, яке покарання? Усе повинно бути в правовому полі. Думаю, що наступний наш крок буде більш практичний. До слова, хотілося б, щоб читачі знали: закон про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків забороняє роботодавцю вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, інформацію щодо їхнього особистого життя, планів народити дітей.

— Які ви бачите внутрішні проблеми жінок, які не дають їм можливості побудувати життя так, як вони бажають?

— Часто наші жінки розглядають свою роль лише з точки зору вимог: дайте нам права, владу жінкам... Нерідко буває, що жінки багато чого декларують — що хочуть бути у Верховній Раді, мати можливість керувати, але реальних підстав для цього в них немає. Має бути внутрішня готовність до такої відповідальної роботи, причому — відповідальність перед собою. До речі, нині в нашому міністерстві директори департаментів виходять із декретної відпустки, а вихованням дитини опікується татусь. Це — наше особисте досягнення. Але жінка все одно дбатиме про сім’ю та дітей, і не тому, що це примус, а тому, що в неї є потреба дбати про тих, кого вона любить... Також у жінки повинна бути мета — навіщо їй робота чи влада. І хоча всі опитування громадської думки показують, що на першому місці в чоловіків — кар’єра, а в жінки — родина, все ж, якщо жінка поставила на перше місце кар’єру, в неї повинна бути можливість її зробити. Думаю, що потрібно підключати й Міністерство освіти та науки, тому що на часі — гендерна освіта в школі. Приміром, візьмемо підручник: на картинці зображено, що мама миє посуд, бабуся — плете, батько — дивиться футбол, а дідусь читає газету. Ми виросли на таких стереотипах, вже й не думаємо інакше, але ж дітям слід прищеплювати інші підходи до питання розподілу ролей у сім’ї та суспільстві.

Ще одна наша колосальна проблема, з якою ми не знаємо що робити: на 100 шлюбів у нас — 68 розлучень. Інститут сім’ї практично зруйнований. У нас є проблема, що хлопчики не виростають чоловіками — у них немає моделі чоловічої поведінки. Наші дівчатка вже в п’ять-шість років є самостійнішими за хлопчиків. З точки зору держави важко відповісти, що ми маємо з цим робити, думаю, потрібна увага всього суспільства до такого стану речей.

— Яка ефективність діяльності жіночих громадських організації?

— Усього в Україні — понад 50 всеукраїнських організації, дуже багато міських... Працюють усі з різною тематикою. Проблема в тому, що держава донині не делегувала їм якісь функції, які б вони могли виконувати. Те ж невелике фінансування, яке ми заклали, воно повинно активізувати жінок до роботи. Як правило, робота громадських організацій тримається на спонсорських коштах, але вона не може тривати довго, коли немає державного замовлення на реалізацію якихось соціальних послуг.

— Ви сказали, що фінансування жіночих організацій через п’ять-десять років може дати хороші результати. Чого можна очікувати?

— Упевнена, що стале фінансування гендерних досліджень, що є рекомендацією ООН, приведе до зменшення трудової міграції, до мінімального виїзду жінок за кордон, зменшення масштабів безпритульності, дасть можливість жінкам відстоювати свої права. Загалом жінки стануть більш упевненими в собі, збільшиться й кількість жінок-керівників. Це — безумовно добре, бо жінка- керівник і чоловік-керівник відрізняються за своїми підходами. Жінка працює з колективом — як з великою родиною, а чоловік радше як із бізнес-проектом: люди для нього важливі, але в 90% він дивиться не на людину, а на мету — як її досягає та чи інша людина. Жінка ставиться до цього інакше, враховує проблеми підлеглих, більше ними опікується і тому частіше пропонує більш гнучкий графік роботи з використанням сучасних електронних технологій. Упевнена, що через п’ять-десять років ми матимемо більш гнучку ситуацію в суспільстві й це піде всім на користь. Хочу наголосити, що нам потрібні жінки-керівники в будь-якій сфері. Якщо говорити про політику, то краще, якщо в парламенті жінок і чоловіків буде коли не 50 на 50, як це є в ідеалі, то хоча б 30 на 70. Тому що, наприклад, усі соціальні питання жінки відразу адаптують до практики, прораховують процедуру на собі. У тому, щоб в Україні діяльність держави в усіх сферах була продуктивнішою, зваженою в інтересах і чоловіків, і жінок, зацікавлене все населення. А для цього конче потрібно, щоб жінки брали участь у прийнятті рішень. Якщо природа вирішила, що чоловік та жінка мають йти поруч, то разом вони повинні бути на всіх рівнях — тоді можна сподіватися, що в нас буде гармонійне суспільство.