Гіппократ із українського роду
Видатному науковцю-неврологу Микиті Маньковському минає 99 років
Інколи родинні лінії, немов у краплі води, відображають зміну і рух епох. 130 років тому в Козельці в родині військового лікаря Микити Івановича Маньковського народився син Борис, в майбутньому найбільший ерудит у сфері нервових хвороб, один з перших академіків АН СРСР. Показовий штрих: коли на початку 1900-х років медик-початківець Борис Маньковський за участь у студентських заворушеннях в Києві був виключений з університету, батько, в генеральському званні, навіть не поклопотав за нього.
Пройшовши європейську виучку, Борис Микитович все ж повернувся до Києва і склав іспити, отримав лікарський диплом. На його здібності звернув увагу професор Михайло Лапінський, чудовий невролог, у майбутньому — рятівник Миколи Булгакова в еміграції. Бориса Маньковського було прийнято до складу кафедри нервових хвороб на медичному факультеті, і він знову пройшов європейське стажування у Швейцарії.
Почалася Перша світова війна, і він був покликаний на військову службу в шпиталь, де обслуговував як невролог всі численні відділення установи, залишаючись лише в статусі молодшого ординатора. Знання його були потрібні всюди.
Протягом майже сорока років Борис Микитович Маньковський очолював кафедру нервових хвороб в одному медичному інституті, одночасно керуючи такою самою кафедрою в інституті удосконалення лікарів й очолюючи психоневрологічний інститут. Під його редакцією вийшло більше 20-ти збірок з нервових хвороб, а низка відкриттів відносяться до світових. І скромна меморіальна дошка на одній з будівель Олександрівської лікарні нагадує, що тут працював академік Маньковський.
І ось 24 грудня 1914 року, у розпал Першої світової війни, у нього народився син, якого традиційно було названо Микитою. Полетіли роки, Микиту Борисовича приваблювала швидше техніка, ніж лікування, однак все-таки 1939 року він закінчив Київський медичний інститут. А потім грянула Друга світова війна, і протягом усіх чотирьох років Микита Маньковський брав участь у бойових діях як командир медсанбату, а потім — начальника польового евакопункта. В кінці війни його було важко поранено і контужено, проте 1945-го він повернувся до лікарської та наукової діяльності.
Він був талановитим і невтомним лікарем, знання якого були безцінні. Наприклад, Микита Маньковський одного дня врятував керівника уряду Олексія Косигіна, що переніс крововилив у мозок. Але в цілому Микита Маньковський безвідмовно служив людям, очоливши після батька кафедру.
Ще одна символічна деталь: у 1951—1954 роках Микита Борисович очолював медичний інститут в Чернівцях, показавши себе мудрим керівником і сміливим адміністратором, повністю (у важкі часи) зберігши кадри цього навчального закладу.
Звісно ж Микита Маньковський став також абсолютним знавцем у сфері нервових хвороб, проте його, як і батька, вабила невідома далечінь. 1965 року він перейшов на роботу до створеного в Києві Інституту геронтології, де заснував абсолютно невивчений напрям нейрогеріартрії і нейрогеронтології. Всі роботи в цій сфері розвинені його чудовою школою, ініційованою саме Микитою Борисовичем.
Чоловік швидкого розуму, безпомилкових діагностичних та лікувальних рішень, він зробив для паралелі «людина і нервова система» дуже багато. Якщо його батько вперше ввів у цю сферу антибіотики й інші потужні препарати, відкрив таємниці розсіяного склерозу, то й син на цій палітрі залишив свої чудові барви.
Наближається 99-та річниця його плідного життя. І патріарх української неврології входить у свій сотий рік. Хочеться сподіватися, що ми зустрінемо і цю дату, а поки їй передує цей доленосний рубіж.
