«Головне – діяти»
Як волонтерська група «Hand-Made по-львівськи» згуртувала довкола себе тисячі людей
Церковний запах ладану, тиша, спокійні кроки священиків — на подвір’ї церкви Святого Климентія у Львові ніщо не видає активного руху в каплиці позаду. Пройшовши кілька метрів далі, зі скрипом відкриваються важкі двері у приміщення, яке вже понад півроку є пристанищем та місцем роботи волонтерів руху «Hand-made по-львівськи». Зараз добровольча група налічує близько трьох тисяч осіб, з яких п’ятнадцятеро займаються координацією. Хоча, як зізнаються самі волонтери, тепер важко порахувати учасників, адже рух стихійно розрісся. Долучаються всі: від 70-річних бабусь до першокласників, допомагають також церковні громади, коледжі та школи. У церкві Св. Климентія, де все починалося, жінки плетуть маскувальні сітки для військових, снайперські накидки «кікімори», шиють балаклави, шкарпетки, рукавиці, готують сухі пайки, солодощі, які потім відправляють на фронт. Уся кімната заставлена вже готовими посилками, поміж ікон стоять запаковані мішки з одягом та їжею, на кожному — імена адресатів.
От рудоволоса жінка стоїть біля дерев’яного куба, обтягнутого рибальською сіткою, і заплітає в неї маленькі шматочки тканини. Взимку вона була біла, тепер — у зелених тонах. Так виготовляється маскувальна сітка, залежно від сезону. Тканина мусить бути натуральною, аби не плавилася в разі загоряння. Саму матерію приносять прості люди, інколи допомогти з матеріалом зголошуються львівські фабрики. Для «кікімор», наприклад, кавовий завод віддав старі мішки з-під кави.
Зараз волонтерський рух працює вже як злагоджена машина і є таким численним, що важко уявити, якими темпами все це розвивалося. «Пригадую, як 16 вересня минулого року моя подруга Світлана Божко закликала людей плести першу сітку, — розповідає дизайнер-архітектор Юлія Ярова, син якої добровільно вже не перший місяць воює у батальйоні «Торнадо». — Ми з нею разом вчилися, дуже переживали за Майдан, а коли почалися військові дії влітку, то носилися як шалені й не знали, чим допомогти. Спершу повиносили з дому всі футболки, кросівки, збирали речі по сусідах. Але хотілося робити щось більше. Першими містами, де започаткували волонтерський рух «Hand-Made», були Київ та Дніпропетровськ. Саме там почали плести маскувальні сітки, тому що, як виявилося, в армії їх взагалі не було. І Світлана запропонувала зробити таке ж у Львові, ми запустили проект. Спершу все було у церкві Св. Климентія, але потім почали долучатися школи, інші церковні громади, Академія мистецтв, Музей історії та релігії, бібліотеки тощо, утворився цілий рух. Згодом, окрім сіток, ми почали плести снайперські «кікімори». З’ясувалося, що є люди, які вміють шити, почали шити п’ятипалі рукавиці, балаклави, шкарпетки. Ми постійно консультувалися з військовими, що їм потрібно».
«ГОТУВАТИ ВОЇНАМ — ТІЛЬКИ З ЧИСТИМ СЕРЦЕМ І ДУШЕЮ»
Крім маскувальних костюмів, сіток та різного одягу для військових тут дбають про харчування бійців. Готують сухпайки, наприклад, засушені інгредієнти для борщу, який потрібно просто залити кип’яченою водою, або ж калорійні смаколики з горіхами, медом та шоколадом. Солодощами займається художниця та лялькарка Наталя Івженко. Також вона робить ангелики і різноманітні обереги. До такої роботи, каже художниця, можна братися тільки з чистим серцем та душею: «От як колись пекли хліб? Господиня прокидалася з самого раночка, наводила порядки, і аж тоді пекла. Мала бути тиша в хаті, — розповідає художниця. — Якщо помолитися, то хліб обов’язково вдасться».
ПАНІ ЛАВРА — НЕЙМОВІРНО ЕНЕРГІЙНА ЖІНКА, ЯКА ДОЛУЧИЛАСЯ ДО «HAND-MADE ПО-ЛЬВІВСЬКИ» ІЗ САМОГО ПОЧАТКУ, А ТАКОЖ ПРИВЕЛА В РУХ СВОЇХ ДВОХ ДОНЬОК ТА ВНУЧКУ
Випікання хліба та приготування їжі лялькарка прирівнює до якогось таїнства. Та й ситуацію в Україні пояснює дуже образно: «Я жінка, я на кухні господиня. Навіть чоловік не завжди має право сюди зайти. І раптом приходить моя сусідка і розказує, який мені баняк треба взяти в руки. Або ж гірше — починає своїми брудними чоботами ходити по моїй чистій кухні». Так бачить художниця-волонтерка інвазію Росії в Україну. «Але зараз єдине, чого я хочу, щоб до України повернулися кольори. Нині вона чорно-біла, але їй зовсім не пасує слово «війна», — додає пані Наталя.
«ЗАТЕ ТЕПЕР МЕНЕ НЕ МУЧИТЬ БЕЗСОННЯ»
Дизайнер-флорист Олеся Жаборт зізнається, що волонтерство забирає майже весь час: «Я взагалі займаюся оформленням квітів, але зараз зранку зроблю кілька букетів і одразу жену до моїх «кікімор». Олеся має двох синів — одному 18 років, а другий — у 7 класі. На моє питання, як у сім’ї ставляться до такої повної зайнятості на волонтерському фронті, Олеся відповідає, що чоловік дуже гордиться нею: «Постійно повторює: «То моя жінка, то моя жінка». Натомість син каже: «Ти знов не маєш часу? О Боже! Коли то все вже закінчиться?» Але я просто спрямовую свою енергію на дію. Принаймні тепер я сплю! Бо раніше через всі ці стреси не могла. Життя зовсім змінилося. Ми жили собі так, як вода тече по річці, спокійно. Зараз багато людей зрозуміли, що не можна залишатися байдужими».
«А МОЖНА МИ ПОМОЛИМОСЯ ЗА МОГО ТАТА?»
Навіть діти якось мимоволі залучені до волонтерства, це стає чистиною їхнього життя. Наприклад у львівській школі №54, яка долучена до руху «Hand-Made», також плетуть сітки. Окрім того, діти малюють листівки воїнам, організовують різні акції. Мирослава Гусак, вчителька християнської етики, яка працює в цій школі вже одинадцять років, розповідає, що до плетіння сіток долучаються всі: і діти, і батьки, і навіть ті люди, які не мають жодного відношення до школи: «Коли вони дізналися, що ми організовуємо в школі, то добровільно приходили і привозили тканини. Маємо дуже гарну співпрацю зі швейною фабрикою «Маяк», яка надала нам тканини. Бувало таке, що діти сиділи до 6-ї години вечора тільки для того, щоб завершити сітку. Вони дуже активні... Ще ми допомагаємо продуктами, засобами гігієни і всім, чим можемо».
САМЕ У ЦЕРКВІ СВЯТОГО КЛИМЕНТІЯ ПОЧАЛИ ЗБИРАТИСЯ ВОЛОНТЕРИ, ЩОБ ПЛЕСТИ МАСКУВАЛЬНІ СІТКИ, «КІКІМОРИ», ШИТИ ШАПКИ, РУКАВИЦІ ДЛЯ ВОЇНІВ
Проте, як зізнається вчителька, дуже важко спостерігати за дітьми, батьки яких на сході: «Є різні діти. Одні просто кажуть, що батько на сході, але якось спокійно реагують, а от нещодавно до мене підійшов хлопчик і каже: «А можна ми помолимося за мого тата, який сьогодні поїхав знову на схід?». І в класі почулося: «А можна ще за мого?», «А за мого?». Є в мене учень, батько якого вже вп’яте поїхав на війну. Дітям важко, але вони тішаться, коли якось допомагаємо».
Поки вчителька розповідає, у шкільному спортивному залі, де стоїть куб для плетіння маскувальних сіток, бігають маленькі дівчатка у білих панчохах та спідничках — мають балет, а поміж вправами підбігають до того куба і вже навчено заплітають кілька вузлів на сітці. Вони такі крихітні (1 — 2 клас), що годі зрозуміти, як це все вони собі уявляють. Дітки соромляться, але пояснюють, що то для воїнів. «То для воїнів, які нас захищають. А ми ще листівки зробили», — хором лепечуть мені семирічні Віка та Марічка.
БАТАЛЬЙОН МИРУ
Ще одна точка волонтерського руху — «Батальйон Миру», який базується у церкві Петра і Павла в районі Львова Рясне. Організаторка цього пункту Ірина Гнатушок розповідає, що тут усе почалося в грудні минулого року: «Помаленьку-потихеньку, розпочинали з одної «кікімори», а зараз он самі бачите, що. Приходить багато людей, на різдвяних святах було в мене дуже багато малечі. Різного віку. Йдуть і батьки, і діти. За весь час ми зробили близько 200 «кікімор», а за останні два тижні — 35». До Ірини тулиться її маленька дочка Софійка — 5-річна дівчинка, яка все крок у крок робить із мамою.
ЩЕ ТУТ ВИГОТОВЛЯЮТЬ РІЗНОМАНІТНІ СУХПАЙКИ, А ТАКОЖ СОЛОДОЩІ ДЛЯ ВОЇНІВ. ХУДОЖНИЦЯ НАТАЛЯ ІВЖЕНКО, ЯКА ГОТУЄ КАЛОРІЙНІ СМАКОЛИКИ, КАЖЕ, ЩО ВСЕ — ДЛЯ СИЛИ ТА ЕНЕРГІЇ
На дерев’яних лавках поруч сидять старші люди, тихо собі щось наспівуючи під ніс. Одна з них — пані Ірина, жителька «Рясне-2». Каже, що дуже переживає за Україну. «Мого батька колись вивезли за Україну, дуже постраждав, помер... Він завжди тривожився за вільну Україну. Як мало бути те велике пролиття крові у лютому, то приснився мені. Каже: «Дитино, постав образи з обох боків і молися. Кинь роботу вже в тій хвилині...». Сама пані Ірина народилася в Сибіру 3 березня 1953 року, за два дні до смерті Сталіна. «Я мала три рочки, як повернулася, — згадує жінка. — Батько вчив нас українських пісень, бо ж так мусіли говорити російською, тільки вдома українською. Я коли не розуміла, чому тато плаче, він казав: «Яка то страшна комуна!» А я тоді не розуміла...» — жінка якось сумно замовкає, але далі, наче павучок, вправно плете сітку, не зупиняючись. Ніби так і мало бути, ніби вчилася того ціле життя. В їхніх діях якийсь і відчай, і неможливість зупинитися. «Адже хто це зробить за нас? — докидає жінка. — Головне — діяти. Над нашим військом Бог чуває, і вони скоро переможуть, я впевнена», — каже пані Ірина. А ти собі думаєш: хіба з такими жінками може бути інакше?
