ГОЛУБ — загроза для вовків
Село Сьомаки — це одна довга вулиця серед лісу, де на затишних просіках — незавидні дерев’яні поліські хати і просто біля плоту ростуть гриби, де серед білого дня, нікого не боячись, у самісінькому центрі стрибають по деревах пишнохвості білки, а зайці так само почуваються тут господарями, тільки вже вночі. І не один чоловік, зібравши на підмогу кумів або сусідів, зустрічає світанки в засаді, щоб таки уцілити сірого розбійника, який знахабнів і догризає дерева в садку.
Порівняно зі своєю знаменитою дібровою Сьомаки виглядають немовлям: селу тільки сім десятків. Коли ми під’їжджали до нього, то кілометрів так за три-чотири нашу увагу привернув лісочок просто в полі. Придивилися, а це кладовище! Воно, звісно, спокійно покійничкам спати вічним сном чимдалі від людської круговерті, та незручно живим так далеко добиратися.
— А ті поля, повз які ви їхали, то все Сьомаки були, — пояснив Григорій Адамович Семенюк, лісничий Сьомаківського лісництва. — Це все була колись панська земля, але, розповідають, господар у карти програв і заклав маєток під заставу. Борг повернути не зміг, отож банк і розпродав землю. І поїхали сюди переселенці. Я вважаю, що були то люди не просто сміливі, а з передовими поглядами: зірватися з насидженого місця, обживатися в пущі не кожен здатний.
Сам лісничий родом із сусіднього села з такою простою сільською, аж до примітивної символічності назвою — Кукуріки. Те, що сам місцевий, з одного боку, надає перевагу в роботі (принаймні ліс із дитинства знайомий), а з iншого боку, доводиться бути гарним дипломатом...
— Якби мені ще п’ять років тому сказали, що на роботу в ліс буде конкурс, не повірив би! — здається, і сьогодні лісничий не може звикнути, що на вкрай важку фізичну працю є стільки бажаючих і що він має можливість відбирати людей. — Щоправда, місцевим ніколи не відмовляю, а всіх інших приймаю з іспитовим терміном.
Лісництво ж наразі єдине підприємство в окрузі, де людям за роботу платять гроші. Та й, чого гріха таїти, в лісі живуть — із лісу й живуть. Минулої осені в окрузі сталася трагедія: під час полювання один із жителів сусіднього із Сьомаками села Рудня ненароком застрелив іншого.
— Геть, розказував, наче справжній кабан шелестів у кущах, — згадує Григорій Адамович. — А як же приятелювали! Кумами були... І спиртного, до речі, зовсім не вживали ні один, ні другий, щоб сказати, що через пиятику біда сталася. У покійного синові 16 років виповнювалося, то надумалися побраконьєрити, кабана вполювати...
Сам не мисливець, бо давно вже не вабить до цієї справи, Семенюк, незважаючи на значну для глибинки посаду, живе, як і його земляки. Коня продав тільки минулого літа, бо син-помічник поступив до лісного технікуму. Однак має кобилу, дві корови, щороку вигодовується бичок, певна річ, птиця... Дружина після закриття колгоспної їдальні залишилася без роботи. Чи тягне його від сільської первозданної, з примітивним прадідівським побутом краси у велике місто? Ось і брат Петро — відомий в області банкір, а дочка Ніна — студентка Київського лінгвістичного університету, де вивчає... китайську мову. Ось які кадри виходять тепер із простих тобі Кукурік!
— А це вже хто для чого народився! — відказує лісничий. — Бо що стосується побуту, то за нинішньої цивілізації міські зручності не є проблемою і для сільської хати...
Після закінчення лісогосподарського факультету Української сільськогосподарської академії Семенюка запросили на роботу в пристоличний Ірпінь. Він написав заяву, а через чотири години забрав її і поїхав у рідну поліську глибинку. І лише раз за все життя випало йому заблукати в рідному лісі! На практиці на Уралі був, півроку — на Забайкаллі, незнайомими місцями ходив сам-один і ніде не блукав. А тут зібрався у справах, вирішив скоротити шлях навпростець. Була вже зима, болото присохло, річка замерзла...
— Іду, — розповідає, — наче давно поворот до річки має бути, а його немає. Став стрункий ліс і незнайомий, дерева вже старіші, років по 30—35, сонце десь поділося, і серед дня — пітьма... Дивлюся — низовина і свіжі людські сліди. Хто ж тут іще ходить? Дивлюся, а це ж мої сліди! І я вже, виявляється, третє коло по спіралі намотую... А через три хвилини наче полуда з очей спала, і вийшов я, куди мав вийти. ***
Міського жителя переконувати не треба в тому, що в лісі, коли тепло й сухо, добре побути з півдня. Однак не скоро приходить розуміння того, що в селах посеред лісу люди не тільки гриби збирають або корів на галявині випасають, а й просто живуть. З усіма складнощами, які випливають із проблем поліської глибинки... Коли наші «Жигулі», не відстаючи на крутих поворотах від УАЗика лісничого, намотали на колеса кілька кілометрів звивистої лісової дороги і зупинилися на широкій просіці, ми потрапили в таку красу, що мимоволі потягло на жарти: ось тут би попросити не політичного, а просто душевного притулку хоч на тиждень!
Кордон Сологубівка (таку назву має це місце) — хутірець, де живе колишній лісник Петро Гервасійович Голуб. Він тут 29-й рік. А лісовий майстер Антон Панасюк, котрий, на жаль, уже помер, прожив у лісі 34 роки. На цьому місці ще за поляків, а може, ще й за царя була лісникова хата. Не знаю, як колись, а нині маєток міцний.
У лісі вже років зо два не бачили ні вовчих слідів, ані гадюк, яких колись було тьма, проте знахабніли дикі кабани.
— Овес посіяв, кілометрів за два від хутора, то все із землею зрівняли, зо два відра тільки намолотив. Навчилися й кукурудзу «збирати»: зламає стебло і качани об’їсть, — ділиться клопотами господар. Допікають і білки, які весь урожай зі старого розлогого маньчжурського горіха переносять у свої дупла. А зайці які хитрющі: ховаються на Голубовому подвір’ї, одразу за хлівами, під туями, якщо в лісі з’являються мисливці.
Петро Гервасійович, із ніжним прізвищем Голуб, знаний в окрузі винищувач вовків. Цій справі його навчив рідний дядько Володька, котрий теж лісником був.
— Першого разу пішов я слідом за вовчицею, вислідив лігво. Аж дев’ятеро в норі було! Мусив сорочку із себе скидати, щоб усіх забрати, — згадує. — Іншого разу натрапив, коли вже підросли вовченята, м’ясо їли. Ледве трьох зловив, одне мене ще й укусило, а решта втекли. А якось заліз по звіра в нору, дев’ять особин тоді «вполював», загорнув у сорочку, а вилізти не можу... Дядько за ноги витягав!
Скільки точно хижаків знищив, колишній лісник уже й не пам’ятає, але спільними зусиллями нараховуємо до ста (!) особин. Проте найголовнішим за 37 років роботи в лісі Петро Гервасійович вважає те, що... «на посаді лісника не спився». Можна було б сприйняти його слова за хизування або жарт, але що є, то є: фраза «Ліс — наше багатство» і про працівників лісу теж... А втримала від спокуси Гервасійовича, вважаю, велика любов до природи. Можна годинами слухати його розповіді про звички звірів, про красу лісу. Має він у ньому і свої улюблені місця.
— Завжди стараюся зайти в урочище Циганка, — розповідає Голуб. — Я люблю це місце... Як там гарно навесні, коли все цвіте! Часом дивлюся і думаю: певно, так у раю! А ще знаю, де сон цвіте, та нікому не показую, бо ж витовчуть. Одного разу знайшов два кущики, на одному було 18 квіток, а на другому аж 23. Таке диво в природі нечасто буває... Добре, що те місце далеко від людей...
Завжди, коли повертаєшся з відрядження із села, в’їжджаючи в місто, хочеться полегшено зітхнути: романтика романтикою, але на асфальті воно якось звичніше. Тут же вперше місто видалося непривітним, похмурим, із затиснутим у кам’яниці простором. Згадувався лісовий хутір Сологубівка, на якому скоро все подвір’я вкриється рум’янковим килимом. Певно, мусить бути в житті і природі така рівновага: комусь — вивчати китайську мову в столиці, щоб ніколи більше не повернутися в рідні, але такі далекі від доріг Кукуріки, а комусь до смерті прожити в лісі і зберегти його для інших. Коли кілька років тому чиясь «бізнесова» голова придумала перевести унікальні сьомаківські дуби на паркет для німців, піднялися і Сьомаки, і Кукуріки, і Рудня. Кілька разів збиралися селяни на сход і своє, прабатьківське, відстояли.
