Гостя «з лісу»
З газетою «День» Наталя Коваль, яка нещодавно була гостею нашої редакції, познайомилася досить незвичайно. Почалося все з того, що вона — жителька військового містечка, розташованого на території одного з лісництв Рокитнянського району Київської області, — вирішила взяти участь у конкурсі «Як виховати патріотів?». Нагадаємо, що цей конкурс спільно з нашою газетою проводила минулої зими програма «Нова армія» (УТ-1). Відповідаючи на запитання конкурсу, Наталя вирішила обійтися без теорії і написала про свого чоловіка-військовослужбовця, життя якого, на її думку, — найкращий приклад для двох їхніх дітей. Несподівано для себе Наталя Коваль потрапила до числа переможців. Знімальна група «Нової армії» побувала у неї у гостях і разом з мобільним телефоном «Сіменс» від партнера програми, підприємства офіцерів запасу «Епос» передала переможниці книги «Україна Incognita» та «Дві Русі» з «Бібліотеки «Дня». Книги виявилися доречними, оскільки бібліотека частини, за словами Наталі, — «можна сказати, три книжечки», у той час як населення військового містечка — більше ніж тисяча. І Наталя Коваль вирішила передати двотомник «Дня» до бібліотеки частини, а також написати до нашого видання лист-подяку. Потрібна була адреса газети, а так уже вийшло, що «День» раніше у цю частину не доходив — тільки «різні копійчані газети з програмою дво- тритижневої давності». Проте Наталя знайшла один з номерів «Дня», за 29 квітня, і газета настільки її зацікавила, що вона «прочитала її запоєм». Особливо сподобалися публікації на армійську тематику і обговорення «Списку Анни» (див. №62) — переліку «дорослих» запитань тринадцятирічної школярки з села Михайлівка на Кіровоградщині. Більше того Наталя вирішила вступити у полеміку зі студентами, які продовжили «список Анни»:
«Питань, які можуть подовжити цей список, тисячі, але відповідей — мільйони, бо в кожного своя правда, тобто своя відповідь. От, наприклад: чому сільська інтелігенція не передплачує газети та журнали? Варіанти можливих відповідей:
1. Дуже дорого.
2. Вони малосвідомі.
3. А де б та інтелігенція в селі взялася?
4. А нащо передплачувати — усі брешуть.
5. Це вони протестують проти цензури.
6. У селі треба працювати, а не читати.
7. Тому що є телевізор...
Цей список можна продовжувати до безкінечності, ще й сперечатися: хто правий, хто винуватий.
Дорога наша «золота молодь», будь ласка, менше «Чому?» і більше справ. Студенти пишуть: чому ми...? чому вони...? Не долюблюю я усереднень, узагальнень і скажу так: «Не чекайте, що «вони» щось зроблять. Більше своєї активності. Просто додайте своє «Я» уже сьогодні на шальки терезів у бік процвітаючої України.
Чому не виписують? А спитайте, хто виписує, і почуєте: «Я» і «Я». «Я+Я» — може, це крупинки, але вони обростають іншими. Додайте і своє маленьке «Я», і нас стане більше.
Бідні? Немає грошей, держава не дбає? Зекономте на пляшці, цигарках! Не п’єте? Чудово! Зберіться разом з однодумцями чи однокласниками і випишіть цікаву вам газету.
Ви мешкаєте у селі, де немає роботи, де заїла скрута? Напишіть у «День»: «Шановна Ларисо Івшина, нас 10 чи 20 юних невгамовних патріотів. Хочемо знати, як жити, вчити справжню історію, щоб не повторювати чужих помилок, хочемо читати «День». Будь ласка, скажіть, що я і мої друзі можемо і маємо зробити, щоб заробити на передплату для своєї школи, села?»
Я впевнена — вам допоможуть».
Саме переконаність у тому, що необхідно проявляти «більше своєї активності», підкріплена запрошенням головного редактора «Дня» Лариси Івшиної при нагоді відвідати редакцію, й спонукала Наталію Коваль приїхати до Києва. Головним мотивом для приїзду стало бажання допомогти початковій школі, яка знаходиться на території частини і «тримається тільки на ентузіазмі вчителів та батьків». З собою Наталя привезла два листи — від батьків учнів та від жіночої ради частини. У останньому листі йдеться: «Ми, жінки військовослужбовців, разом з нашими чоловіками терпляче несемо весь тягар військової служби і проживання в гарнізоні... Але нам хотілося б, щоб наші діти виросли з відчуттям, що вони потрібні і державі, і суспільству, не менше, ніж діти, які живуть і навчаються у містах, і забезпечені усім необхідним, а особливо — увагою небайдужих людей, які можуть підтримати і нашу крихітну школу-садочок». У те, що такі небайдужі люди в Україні є, Наталя повірила, зокрема, і після того, як дізналася про спільну акцію відомої тележурналістки Ольги Герасим’юк і газети «День» стосовно збору книг для відновлення бібліотеки, що згоріла у с. Чорнухи.
Військове містечко, в якому живе Наталя разом зі своєю сім’єю, — це приблизно 300 квартир (у три- та п’ятиповерхових будинках) плюс гуртожиток. Населення містечка — молоде, оскільки військові, які виходять на пенсію, отримують квартири у Білій Церкві, Вишневому та інших населених пунктах. Якщо ще років п’ять тому квартирне забезпечення було дуже поганим, і у містечку було багато сімей, які давно вже потребували відселення, то сьогодні його жителі — переважно люди молоді. Після приходу на пост міністра оборони Євгена Марчука, відзначила Наталя, виросла і зарплата військовослужбовців. Воєнну реформу у містечку взагалі обговорюють «як у Києві, сидячи на лавках, погоду. Коли транслюється якась передача військової тематики, містечко вимирає — особливо, коли йдеться про зарплати, скорочення і т.п.» До речі, що стосується скорочень, то цієї військової частини «вони, можна сказати, не зачепили, навпаки, — коли тільки розпочалися скорочення, прибули військовослужбовці з інших частин і зайняли усі вакантні місця. Напевно, вона таки потрібна, наша частина». А взагалі, говорить Наталя, «реформу, можливо, потрібно було провести дещо раніше».
Звичайно, життя мешканців військового містечка легким не назвеш. Основні «центри цивілізації» — два магазинчики (воєнторг), в одному з яких є бар, плюс ще один пункт приватної торгівлі. До Білої Церкви — сім кілометрів пішки до станції плюс одна година їзди на електричці. Є городи, а цього року усі разом розбили великий сад. Багатьом жителям містечка допомагають батьки: більшість військовослужбовців, за словами Наталії, закінчили Кам’янець- Подільське військове училище, а з цього регіону чимало людей їздить на заробітки за кордон.
Проте чоловіки, службовці у частині, за словами Наталі — фанати своєї справи. «З їхньою освітою та умінням (адже вони — не теоретики, а практики) могли б і у Києві отримувати пристойну зарплату. Та й дружини офіцерів без роботи не залишилися — більшість з них з вищою освітою. Але ми знали, на що йдемо (сама Наталя працює оператором газової котельні. — Ред. ) і заради чого служимо. Однак хотілося б, щоб наші діти мали можливість рости і розвиватись у нормальних умовах».
Ольшаницька загальноосвітня школа першого ступеню-дитячий садок, що на території містечка, за словами Наталі Коваль, нараховує близько 20 учнів: від трьох до семи дітей у класі. Ще близько 20 дітей — в дитячому садку. Дітей старших, після четвертого класу, возять машиною на навчання в інший населений пункт. Малечу возити проблематично.
Приміщення під потреби дитячого садка та початкової школи пристосували зусиллями батьків і за допомогою частини. З харчуванням дітей справи йдуть непогано, оскільки частина знаходиться у четвертій зоні радіоактивного забруднення, і гроші на харчування виділяє Чорнобильський фонд.
Основна ж проблема місцевої початкової школи, за словами Наталі, — брак спортивного інвентарю (наприклад, гарного футбольного м’яча) і цікавих книг. «Якби був хороший футбольний м’яч», — говорить Наталя, — «може, ми виростили б ще одного Андрія Шевченко. Нам небагато потрібно. Але якби хтось подарував нашій школі м’яч або кілька книг, ми були б дуже вдячні».
Як повідомила кореспонденту «Дня» начальник Рокитнянського районного відділу народної освіти Людмила Соболівська, «матеріально- технічне забезпечення цієї малокомплектної школи, де навчається 24 дітей (за даними на кінець минулого навчального року. — Ред. ), — на рівні шкіл району. Можливо, у них є навіть трохи більше, ніж у інших. Школа, хоч і знаходиться у пристосованому приміщенні, має досить велику площу. ЇЇ повністю оснащено меблями. Забезпечено підручниками на 94%. Є і необхідний спортивний інвентар. А з офіційними проханнями про допомогу до нас батьки учнів школи не зверталися».
Проте, Наталю Коваль можна зрозуміти — батькам хочеться, щоб їхні діти мали можливості для розвитку. Крім підручників — ще і художню літературу. Крім «необхідного спортивного інвентарю» — такий м’яч, яким міг би грати «майбутній Андрій Шевченко». Інша справа, що не всі батьки готові докласти певних зусиль для того, щоб змінити ситуацію на краще. А те, що Наталя відразу вирішила шукати допомоги у «Дня», оминаючи райвно, мабуть, також не випадково. За словами Наталі, раніше, коли вона читала газети, у неї ніколи не виникало бажання щось написати в одну з них. А ось участь у конкурсі «Дня» і програми «Нова армія», а потім і безпосереднє знайомство з нашою газетою «зачепило»: «Це не таке видання, яке приходить раз на місяць «з малюночками». У «Дні» мене зацікавила буквально кожна сторінка. Наприклад, такої кількості актуальних матеріалів про проблеми армії не знайдеш навіть у багатьох військових ЗМІ». Тепер Наталя Коваль хоче зробити «День» у своїй військовій частині «настільною газетою». І це у неї, швидше за все, вийде. Тому що безпосередність у спілкуванні у нашої гості «з лісу» поєднується з енергійністю і дуже сучасними уявленнями про життя. І тому Наталя Коваль — наш читач.
P.S. Якщо ви можете допомогти «лісовій школі», відправте посилку за адресою: 09635, Київська область, Рокитнянський район, с. Ольшаниця, в/ч А-0543, для Ольшаницького навчально-виховного об’єднання школи I-го ступеня-дитсадка.
