«Гроз» Сергій ЛЯМЦЕВ: «Наші діти зростають рабами»

Чому саме шахтарі періодично міняють уряди, приводять до крісла нових прем’єрів і виганяють старих? Чому саме вони в Польщі чи Румунії міняють державний устрій? Найбільш голодні й найорганізованіші? Але голодні й робітники заводів, що простоюють. А військовослужбовці чи транспортники організовані краще? Можливо, вся справа в тому, що професія шахтаря завжди була доволі елітною і небезпечною, шахтарі були хребтом радянського робітничого класу. Відповідно й праця їхня оплачувався на порядок вище за інші робітничі професії. Діяла ціла система соціальних пільг, була всенародна шана та повага. І несподівано миттєво — ні зарплати, ні поваги, ні соціальної захищеності. Може, вся справа в тому, що світ дедалі більше переходить з вугілля на інші енергоносії, і досить архаїчна та важка професія стає до того ж і незатребуваною?

Спробуємо розчленувати натовп на особистості. Познайомитися і з перших вуст дізнатися про мотиви, що змусили більш як тисячу людей залишити родини і пройти цей марафон під пекучим сонцем.

— З чого почнемо?

— З біографії. Звати мене Лямцев Сергій Іванович. Мені пішов уже п’ятдесят перший рік. Народився я в родині робітника, в Брянську, батько працював водієм. Четверо нас було в сім’ї, я старший. Вчився в школі, закінчив 11 класів, рік попрацював, потім пішов служити в армію. Відслужив, пішов знову працювати водієм. Оженився. Син народився. У 1973 році поїхав працювати на шахту до Казахстану.

— Чому саме до Казахстану?

— Там працював брат моєї дружини, одного разу приїхав до нас, подивився як ми живемо, квартиру наймаємо й каже: «Поїхали до нас. І квартиру відразу дадуть і зароблятимеш більше». І ми поїхали до Казахстану, в місто Шахтинськ. Там, справді, й квартиру відразу дали двокімнатну, й iз харчуванням було краще. Тоді робота шахтаря оплачувалася дуже добре. Отримував я тоді майже 800 рублів на місяць. У Шахтинську я працював до 1979 року. Весь час тягнуло на батьківщину, мати померла, батько залишився сам. Я вирішив їхати до батька. Але в цей час у нас ціла дільниця завербувалася на Україну, на шахту імені Ленінського комсомолу в селищі Тернівка Павлоградської області. Влаштувався на шахту, за півроку дали квартиру. Заробітки були трохи менші, але жити можна було. П’ятисот рублів вистачало на те, аби прохарчуватися, і навіть могли щось придбати в дім.

— А дружина ваша не працювала?

— Ні. Взагалі, це ненормально, щоб дружина шахтаря працювала. У самого шахтаря дуже важка робота, все господарство і виховання дітей лягає на дружину.

— Розкажіть про своє селище Тернівку.

— Селище міського типу, населення — тисяч із сорок, багатоповерхові будинки, прямо на межі міста — дві шахти, Тернівська і Західно-Донбаська. У Павлоградвугіллі, в Тернівці, я з 1979 року. Три дні в одну зміну, три дні в іншу. Четвертий день — вихідний. Ремонтна зміна починається о 6 ранку і до другої дня. Друга зміна, видобувна, — з другої дня і до восьмої вечора. Третя зміна працює з восьмої додругої години ночі. Спеціальність моя — гірник очисного забою, «гроз», з видобутку вугілля.

— Що привело вас до Києва?

— У мене загальна сума заборгованості з квартплати — більш як тисяча гривень. Мені вже двічі приходили повістки в суд, погрожуючи, що виселять з квартири. А мені за мою працю не дають грошей! Я не звинувачую свого директора. Мабуть, якби були гроші, то він виплатив би. Я вже на пенсії. Пенсію платять теж частинами, 86 гривень. Доводиться продовжувати працювати в шахті. Моєму молодшому синові 14 років, я не знаю, як мені поставити його на ноги. 20 років я пропрацював на шахтах України, а нині не маю нічого. Настає такий час, що навіть страшно стає. Як нам прожити далі? Де знайти кошти до існування?

— А як ви жили весь цей час?

— Так от і жили, видавали нам по 17 відсотків від зарплати. Аби з голоду не поздихали. Інколи розтягують виплату зарплати за один місяць на чотири-п’ять місяців.

— А скільки ви отримуєте на місяць?

— 350—400 гривень. Довели до такого стану, що нема куди подітися. У майбутньому теж нічого доброго не передбачається. Коли ми прийшли в Дніпропетровськ, в обладміністрації сказали, що грошей немає, що гроші в Києві. Посиділи, постукали касками — якусь дещицю грошей дали. Закрили заборгованість за місяць. Потім уже шахтарі з відчаю вирішили йти вибивати решту грошей у Києві. У нас політичних вимог немає, головне — одержати те, що нам заборгували.

— У якому стані ваша шахта, чи безпечно на ній працювати?

— У нашої шахти є перспектива, вона не стара. А від нещасливих випадків ніхто не застрахований.

— Чи маєте ви земельну ділянку або іншу можливість додаткового заробітку?

— Ділянка була, але я від неї відмовився. Здоров’я вже не те. Тут треба було вибирати: або в забої працювати, або на ділянці. А можливостей підробити в Тернівці немає жодних.

— Як ваша родина ставиться до вашого походу?

— Я сказав усім, що повернуся тільки з грошима, щоб вони могли якось жити далі.

— Ви якось спілкуєтеся з ними? Телефонуєте, листи пишете?

— Розумієте, у мене вдома телефону немає, а викликати на переговори теж немає мождивості, ми весь час у дорозі. Та й дорого це.

— Як ви проводите вихідні?

— Дозвілля немає. Дружині довелося вийти на роботу. Вже три роки вона працює. Тому ми рідко й зустрічаємося. Вільний час проводимо з сином, уроки допомагаємо робити, ходимо на рибалку, телевізор дивимося. Літо прийшло, а дитину відпочити відправити нікуди. Скрізь треба платити, а грошей немає.

— Чим хоче зайнятися син після школи?

— Якщо не платитимуть грошей, то я взагалі не знаю, що робити з ним далі. Бо в нашій школі не вистачає вчителів, тому знання слабкі. Для того, аби вчитися додатково, потрібні гроші. Отож знову ростуть раби.

— Ви не думали про те, аби переїхати кудись із Тернівки?

— Квартира моя нічого не варта, заощаджень немає, куди їхати? У п’ятдесят років зірватися кудись? Здоров’я не те. Треба вже триматись однієї шахти. Тут бодай поховають, коли помреш.

— Ваші враження про Київ?

— Коли ввійшли в Київ, одразу кинулася в очі байдужість і недоброзичливість. Кияни, напевно, гадають що ми прийшли забрати їхні гроші. Але ми хочемо отримати тільки те, що заробили. Хоча, якщо ми виб’ємо гроші, то, напевно, продукти подорожчають. Якось усе безглуздо виходить. Майже тридцять років на шахтах пропрацював, і ось результат — сиджу в Києві і палицею стукаю по касці. А нас ніхто не чує!

— А що чинитимете, якщо вони так і не почують вас?

— Мабуть, перекриватимемо рух на вулицях, а що ж іще можна вдіяти?

— Чи є у вас улюблена книжка?

— Улюблена? Ощадкнижка. Все життя збирав гроші, аби дітям залишити, і голий як бубон.

Розмова закінчилася, і Сергій Іванович знов почав стукати палицею по касці. Ні, це не схоже на звук маршируючих батальйонів. Швидше це скидається на звук ланців, що прикували їх до шахти. Тільки раніше ці ланцюги здавалися їм золотими. І синові Сергія Івановича, щоб вирватися з цього рабства, доведеться докласти не менше зусиль, аніж Ломоносову, який тікав з Холмогор. І залишається лише побажати йому в цьому успіху. Як і всім нам...