ГУЛЛIВЕР ФУТБОЛЬНИЙ

Немає ніякого сумніву, що і наша земля може народжувати власних Гулліверів. У тому числі, і височенного футбольного Гуллівера, нині сущого.

Хто хоче — той бачить, як у Києві на Черепановій горі замість або поруч з трампліном, з якого вже давно ніхто не стрибає і не літає, повільно, в порядку довгобуду, споруджується прижиттєвий і величний монументальний пам’ятник найвищому футбольному Гулліверу. Із золота, срібла та кришталю. Пам’ятник конструктивно задуманий як такий, що гойдається.

Треба сказати, що натурщик досить високого зросту — з юних літ сам будував своє життя — наполегливо, настирливо і вперто. Як і всі талановиті руді. Мало хто в нього вірив замолоду. І коли він став уперше з’являтися «за дубль» ось на цьому чудовому полі, то важко було втримати усмішку, дивлячись на його білу незграбну фігуру, що виробляє високо піднятими колінами ніг щось мультиплікаційне.

Він був ні на кого не схожий. Тому недалекоглядним вигуком його відразу ж похрестили «ба-ля-риною». Він не звернув на це ніякої уваги і став виробляти на полі такі фінти, такі голи, що незабаром його всі полюбили. Його обводку відобразило історичне фото «П’ятеро проти нашого Гуллівера».

Найоригінальніший гравець швидко став самобутнім тренером найвищого гулліверського класу. У поколіннях найяскравішим чином перемагали очолювані ним команди. Він умів вирощувати найяскравіших і навіть геніальних гравців. Ніхто в цілому Союзі стільки разів не ставав чемпіоном і переможцем міжнародних змагань. Переможні цифри і дати планується вибити на пам’ятнику Гулліверу золотими буквами. Коли йому вже набридло майже безперервно вигравати внутрішні чемпіонати, він відправився на дуже спекотний і екзотичний Схід, де в золотих пісках вчив місцеве населення премудростям футболу і звідки через декілька років повернувся на вже незалежну батьківщину із зовнішністю, що змінилася, але з тією ж тренерською майстерністю найвищого рівня.

Але навіть на футбольному сонці є плями. Гуллівер завжди був неговіркий, особливо з журналістами, і не дуже любив навіть дрібні критичні зауваження, особливо в питаннях тактики і стратегії.

Якщо раніше виділенням коштів і ідеологією будівництва займався сам Перший секретар (він же найголовніший тренер), то ще порівняно недавно цією справою керував Прем’єр-міністр (він же голова Федерації футболу). У країні, де футбол завжди був партійним видом спорту, змінилася тільки партія як натхненник і організатор всіх наших перемог. І прийшли у футбол ринкові відносини, про які буде сказано нижче.

Особливо великий внесок у наданні блискучої, привабливої і патріотичної форми пам’ятнику внесли, звичайно ж, журналісти. Спочатку вони рішуче відкинули навіть згадку про союзний чемпіонат, який був раз в двадцять цікавіший, ніж нинішній, і оголосили Україну великою футбольною державою, незважаючи на результати останніх десяти років. Потім стали називати Гуллівера великим, «полковником», трохи не зробили не то депутатом не то Президентом, а зовсім недавно функціонери навіть визначали його як «тренера всіх збірних команд».

Все — по заслугах. Правильно. До того ж «свідоме перебільшення» — навіть Гуллівера — завжди було безпрограшним і високохудожнім методом в мистецтві споруди пам’ятників. Звичайно, можна, але ніяк не вдається взяти пристойне інтерв’ю у «самого». Ось уже більше року він не зустрічається з журналістами.

Або раптом удається дізнатися думку щодо того, що, мовляв, втомилися його гравці до кінця вирішального матчу: «Та вони ще такий самий матч могли б бігати, а ось психологічно...»

Психологічно вельми складно освітлювати фігуру Гуллівера і його команди. Ні, якщо з патріотичних позицій — то просто. Пиши оди і гімни, найдокладніші огляди і аналізи ТТД перемог великих, що прославляють нашу державу. А ось що писати про поразки, що іноді зустрічаються? «Прикра осічка», «Поразка, що дорівнює перемозі», «Нічого страшного», «Проти злостивості суддів», «Все одно ми найсильніші!.. » Виробився мажорний стиль реагування на невдачі. За рядком поета: «И пораженье от победы ты сам не должен отличить», — якщо хочеш, щоб тебе пустили на Базу або взяли безкоштовно в літак, що відлітає на виїзний матч.

Так, треба віддавати данину величі. Щоб бути конкретним, я піднявся на знайому з дитинства Черепанову гору і, піднявши голову, вирішив усе-таки задати — прокричати запитання стоячому монументу. «Я тільки про напівзахист хочу спитати — більше ні про що». Глухо почулося з висоти: «Ви відстали від часу і вимог сучасного футболу. У нас всі гравці грають і в захисті, і в нападі. Тотально. Яке нерозуміння — напівзахист, напівнапад. Тьху!»

— Адже завжди були в «Динамо» Біба — Сабо — Срібло — Муня — Веремій — Бурячок — Колотов, які і творили на полі не роботу, а гру. Де традиція? Останнім красенем, що умів зав’язати комбінацію і віддати пас, був Калітвінцев, що вже декілька років не грає. Де спадкоємці? Де фірмовий стиль? Де гра?

— Яке нерозуміння, — глухо почулося. — Ми працюємо тотально. По лівій і по правій бровці.

— А чому вже декілька років на початку сезону команда виглядає не як після відпочинку і зборів, а як після каторги?

І я зрозумів, що це стратегічна закономірність. Вже не перший сезон команда весною насилу втягується в чемпіонат, щоб восени психологічно обрушитися під ударами суперника, долі та журналістів.

І це були останні слова, які мені вдалося розчути. І моє найкоротше інтерв’ю з пам’ятником я вважаю майже таким же везінням і чудом, як гол Шевченка у ворота Філімонова або осіннє проходження в наступні кола європейських кубків. Слава Богу!

Новий і постійно діючий монумент, що гойдається, повинен бути не тільки збірним образом, але і двоєдиним. Бо його здійсненню сприяють не тільки держава і суспільство, політики, начальники і журналісти, але і, можливо, головним чином, віддані футболу і гулліверизації бізнесмени. Молодший брат, соратник і господар усього футбольного господарства є друге обличчя і плече статуї. І якщо тренер завжди був і є малослівним, суворим і скупим на прогнози, то його молодший побратим — навпаки. Він пристрасний і спрямований в реформи і аналіз. Він добре знає прабатьківщину Гулліверів, шляхи розвитку суспільства і тому: «... Якщо в Англії часів Кромвеля нові економічні відносини вибудовували нові люди, то ми і не подумуємо про щось принципово нове, незнане, наше суспільство повертається з полону утопій на стовпову дорогу демократії, і мостять цей скорботний шлях управлінські кадри, виховані на постулатах тупикового соціалізму. Інших немає і бути не може...» «На український футбол не працює високий рівень життя, комфортабельність житла...» Однак почуття національної і футбольної гордості повинне бути відображене на спареному монументі: «Футбольні посланці країни, що займає 73 місце в світі по виробництву ВНП на душу населення, останнім часом регулярно фігурують серед кращих на Європейському континенті» (в тексті не дається вказівка на те, які конкретно європейські кубки завойовані, як колись в далекому минулому «тупикового соціалізму»). Хоч і признається, що «національна дружина двічі зупинялася в кроці від фіналу світового і європейського чемпіонатів».

Які ж є резерви для покращення результатів, знання маси народу і футболістів? «Поділяю хід думок знаменитого бразильського тренера Вінсенте Феоли про африканців: непримхливість життя і бажань цих природжених атлетів дозволять їм покірливо і до кінця подолати незручності шляху до вершин професійного футболу...» І тепер конкретна пропозиція по ефективному зіставленню міста і села: «Зернами майбутнього благополуччя нашого футболу засіяні не двори і сквери Києва, Донецька, Дніпропетровська, а пустирі і вигони наших малих міст і сіл... Там люди ще ходять пішки (ну не на Мерседесах же), укладаються спати із заходом сонця і вживають натуральні молочні продукти, а не псевдонімецькі йогурти».

Головне ж полягає в простій ідеї — підйомі всієї України з її економікою за допомогою футболу! Знов-таки, враховуючи зарубіжний досвід. «У 45-му році Німеччина лежала в руїнах. А через 10 років це вже була економічно розвинена країна. Своєрідним камертоном послужили футбольні успіхи на міжнародній арені. Вигравши в 1954 р. чемпіонат світу, німецька збірна підняла на висоту дев’ятого валу патріотичні настрої в країні. У перемозі своїх футболістів німці побачили торжество якостей, які допомогли їм здійснити економічне чудо... Ми можемо взяти за орієнтир таке ставлення до футболу...» (Всі чудові цитати взяті з виступу при обранні Президентом Федерації футболу. «Команда», 22 серпня, 2000 р.).

Отже, економічне чудо за допомогою футболу у нас станеться вже скоро — в 2002 році. Після виграшу нашою командою чемпіонату світу. Ці риси непідробного оптимізму повинні бути відображені і на монументі в яскравому лозунгу: «Настала вирішальна година! Потрібно зміцнити впевненість народу в своїх силах».

Але як це зробити, якщо народ вже десятки років виявляє свою крайню невпевненість навіть при відвідуванні футбольних матчів.

Бо без глядачів або при напівпорожніх трибунах немає справжнього футболу. Особливо у внутрішньому чемпіонаті, що є фундаментом всього. Справжній футбол здійснюється тільки у вируючій чаші стадіону, де дихають земля (поле) і доля (дух футболу).

Зараз до підніжжя монумента футбольного Гуллівера над стадіоном приходять або можуть прийти лише залишки чудового племені болільників, нині перейменованих у фанів або профанів, або купки хлоп’ят, що викрикують несмішні частівки, навіть не дивлячись на поле, де все частіше нудніша гра. Здрібніли уболівальники — стали майже ліліпутами біля Гуллівера. Ви прийдете на стадіон, тільки якщо «Манчестер Юнайтед» або «Баварія»? А може, взагалі не з’явитеся і залишитеся грітися біля телевізора. Вам від футболу тільки титули потрібні, великі кубки?! Адже грає ваша команда — а ви де?

Після війни те саме «Динамо» К. пленталося десь унизу таблиці і навіть могло вилетіти в клас «Б». Але уболівальники прийшли на вирішальну гру, пацани «канали» через огорожу, фронтовики прийшли з палицями, хлопці — з дівчатами. І ми залишилися. З нашими. З улюбленою командою. Яку треба любити і на яку треба ходити на стадіон. Спекотно чи холодно, в сніг чи зливу.

Цікавий футбол може бути тільки на заповненому стадіоні. Гравці це відчувають і знають. І показують гру, а не роботу, як зараз все частіше буває.

Нинішні діти і юнаки, про що ви будете розповідати своїм дітям, наочно не бачачи чудес футболу і легендарних футболістів, га?! Я тут трохи поєхидствував і перебільшив наших футбольних Гулліверів. Тільки через любов і повагу до них. Все одно пам’ятники і монументи їм забезпечила історія. Ще одним більше...

Думаю, дехто звинуватить мене в очорненні і навіть непатріотизмі. То я вам так скажу: хто вважає себе справжнім патріотом і уболівальником — нехай ходить на стадіон. І все. А я ходжу — простим уболівальником. Навіть не вимагаючи економічного чуда, але все ж чекаючи футбольного.

ПІСЛЯМОВА

І ось здійснилося. Велика прес-конференція (більше, ніж через рік) з самим. Зібралися представники нашого могутнього загону футбольної журналістики, багато з яких (навіть окремі видання) за роки навіть слова не промовили не тільки критичного, але і окремого недоліку не зазначили. Застигли в очікуванні «його слова» футбольні аналітики, статистики і репортери, представники раніше небувалої у нас за аналізом і обсягом інформації найсерйознішої газети «Команда», інші...

І ось — отримайте, добродії хороші, від первинного «гумору» — «Не дочекаєтеся!» — до сатирико-іронічного: «У мене склалося враження, що журналісти краще розбираються у футболі, аніж тренери...»

Знову — недостатньо розуміють. Виконуючи свій обов’язок і маючи свою думку, нехай і несмiливу. Не можна? Краще усміхнемося: не журналісти ж тренуються і грають на полі, не вони виграють і програють. Всього лише пишуть, люблячи футбол і дещо розуміючи у ньому.

А якщо раптом я, або хто-небудь інший, намалює «в чорних фарбах» футбольну картинку? Адже Сам в кінці сезону вже його закінчує не в найсвітліших рисах. «... Нема гравців... Команда разбалансована... У гравців зникла мотивація... Не живуть футболом... Немає глядачів...» Немає гри, — додамо і ми. Команда перестала творити і розвиватися. Ніхто не став грати краще, а численні новачки вже не спалахують зірками, як раніше.

Чому? Що робити? Ось про це і хотіли почути журналісти, що попали в халепу. Не дочекаєтеся! Тому що існує недостатнє розуміння!.. А почуття гумору? Воно ще жевріє. Хоч би для того, щоб побажати футбольному Гулліверу здоров’я та успіхів. Бо ніхто і ніколи не зможе применшити його вагу, рiст і значущiсть у нашому футболі. Трохи більше розуміння (взаємного) — і все буде в порядку! Фізкульт-привіт. І хай живе улюблена команда!

Помирімося заради неї.