І «радянська суперцивілізація», і «ліберальна демократія» виявилися банкрутами
Свого часу великий мудрець Америки Ральф Уолдо Емерсон написав есе «Цивілізація». Чільний мотив його роздумів такий: «Про рівень цивілізації треба судити не за цензом, не за розмірами міст, навіть не за врожаями, а за тим, яку людину вирощує суспільство». Розмашисто набирало темпу XIX сторіччя, демонструючи могутність науково-технічного прогресу... І цей «прогрес» перетворив наступне, ХХ століття на «століття сатани», як влучно назвала його газета «Нью- Йорк таймс» (26 січня 1995 р.). А вже після другої світової війни скромний, але вельми мудрий українець Євген Ляхович у своїй книзі «Форма і зміст українських визвольних змагань» знову дав могутній імпульс для роздумів. Зважимо: здається ми вже добігаємо останнього акту започаткованої кілька віків тому драми, в якій поставлено на перше місце тіло, а не духа; знання, а не мудрість; погляд, а не істину; аналіз, а не синтез; форму, а не зміст. І нині бачимо наслідки: ми набули вигоди, а втратили почуття щастя, накопичили майно і почуваємося бідними; обвішалися бомбами і трясемося з переляку; всупереч нашим досконалим інструментам — заблудили; всупереч величезному знанню — здуріли.
І «радянська суперцивілізація», або комунізм, і «ліберальна демократія», або капіталізм — виявилися банкрутами. За великим рахунком. Бо якщо брати часткові фрагменти розвитку обидвох варіантів матеріалістичного нігілізму — і ситого й більш-менш демократичного, і голодного та наскрізь кримінального — то знайдемо тисячу і один аргумент на їхню користь. Але в цілості вони з двох протилежних сторін прискорили процес повного обездуховлення модерних суспільств, розіп’явши Слово — Бога. Уперше в своїй історії людина переживає невпевненість щодо своєї ідентичності, блукає без усвідомлення мети, занурившись у стан моральної невагомості. Спотворене співвідношення між метою та засобом призвело до того, що людина стала тільки засобом, функцією — притому в обидвох системах матеріалізму: ліберальній і тоталітарній.
Так, більшовизм і нацизм — монстри. Про це написано сотні тисяч статей і тисячі книг. Нацизм спровадив зі світу 25 мільйонів невинних людей, комунізм — сто мільйонів. Перший засуджений у Нюрнберзі. Другий чекає на суд народів. Поява у Франції «Чорної книги комунізму» багато нам каже. Забувати голодомор в Україні (близько десяти мільйонів жертв), винищення української інтелігенції, виселення із Західної України півтора мільйони людей до Сибіру, «переінакшення» людської суті, що витворило забріханого, переляканого, безвідповідального «гомо совєтікус», катастрофічна руйнація довкілля та багато іншого — означає селективний підхід до історії.
Так ось: хто породив цих монстрів? Ліберальна демократія! Ясна річ, не первісна, класична, а пізніша, та, яка зреклася віри і традиції. Ще Едмунд Берк (саме той, якому належить афоризм: «Демократія — найпаскудніша річ на світі») довів, що основою громадянського суспільства і джерелом усього доброго є релігія. Воістину, без Бога людський та суспільний розвиток може бути спрямований лише проти людини. Сенс історії — моральний прогрес, тому будь-які реформи, крім моральної — малоефективні, навіть даремні. А традиція — це спадок кожної нації, невигубний вічний дух, який промовляє від покоління до покоління: справжнім призначенням людини є моральне життя, а не життя як таке.
Ліберальна демократія перемогла в двох світових війнах, а чи став світ кращим. Далебі, ні — став гіршим. Вульгарний релятивізм знищив культуру свободи, нажива як панівна ідеологія задіяла найниціші інстинкти «гомо сапієнс», ненависть як норма життя, політизація криміналу та криміналізація політики провокує пристосовництво загалу до беззаконня. У диявольській машині «успіху і ефективності» будь-якою ціною людські істоти стали безсилими і безликими коліщатками. За умов повної розгнузданості й жахливої несправедливості у розподілі матеріальних та культурних благ неодмінно з’являються Леніни, Троцкі, Кагановичі, Гітлери, Геббельси, Сталіни, Пол-Поти, Аді Аміни, тобто монстри.
Некоректно послуговуватися аргументом «просперування капіталізму». Чи є нормальним те, що дві третини людства ледве животіє? Чи не «передові країни» на 85 відсотків спричинили забруднення планети? Хіба в ім’я «прав людини» п’ять країн постійних членів Ради Безпеки ООН майже на 90 відсотків забезпечують зброєю інші країни? Хто витрачає щороку на рекламу, переважно безглузду, 900 мільярдів доларів? Де мільйонами вмирають з голоду діти? Висновок? Якщо не брати цілості, увесь діапазон людського існування у тій чи іншій країні, світової спільноти в цілому, тенденції до катастрофічної диспропорцизації розвитку регіонів планети, ми заженемо хворобу всередину. Всеохопні катаклізми ХХ століття виявили злу систему речей, що виражається безприкладними економічними, соціальними, політичними й культурними струсами.
Обдерта з усіляких вір, що допомагали їй жити, людина стала безпорадною. Пошарпаний, пробитий порожнечами, заповнений катастрофічним свавіллям час навіть в умовах вільнішого життя у розбурханому посткомуністичному суспільстві лякає нас. День у день ми дізнаємося про вулканічні вибухи озлоблення або ж летаргію, психологічне сум’яття. Чому? Ми пустили до свого національного храму гендлярів, та ще й дозволили їм відправляти службу. Економічний деспотизм зведений у ранг найвищого закону. Нам нав’язали так званий бразилійський варіант розвитку — модель суспільства 20:80. Двадцять відсотків населення працює, заробляє й споживає, насолоджується життям, а вісімдесят відсотків населення перетворюються на «соціальну проблему». Після аморалізму комунізму вражає аморалізм капіталізму. Гітлером і Сталіним нашої епохи став долар, пришвидшується кока- кокаколаколонізація світу.
Вихід один — вернутися на «круги своя», тобто до свого, одвічного, сокровенного. Бо в основі нашого національного сприйняття світу, призначення людини знаходяться не звіяні жодними вітрами історії, органічні, ті, що від Бога, «вартості святая правда» (Тарас Шевченко), справедливість, соціальна солідарність, плекання сім’ї, гармонія з природою, усвідомлення софійності світу. Національна ідея від правіку до крайвіку виражатиметься формулою: згадувати себе, бути собою, вірити у себе. Під сучасну пору першим має стати запитання: не «скільки?», а «для кого?». Але це тема ширших міркувань і дискусії, яка, сподіваюсь триватиме на сторінках «Дня».
