«I всі народи — як розкрита рана»

Нещодавно «День» (№ 216 від 26 листопада 2013 р.) уже подав матеріал Надії ТИСЯЧНОЇ «Про ідеалістичний вогонь самопожертви і любові до ближнього», в якому розповідалося про вручення в Римі 26 листопада в базиліці Сан Бартоломео над Тібром у присутності глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава (Шевчука) відзнаки Блаженного Священномученика Омеляна Ковча, греко-католицького священика, котрий врятував життя понад 600 євреям, а в концтаборі Майданек на території нинішнього Любліна став єдиним священнослужителем для приречених людей різних релігій. Батько шести дітей, маючи змогу врятуватись, добровільно прийняв мученицький кінець разом з іншими жертвами.

Цього року лауреатами стали письменниця Ліна Костенко; громадська діячка Зеня Кушпета (Канада) — піаністка, котра залишила викладання в Королівській консерваторії музики в Торонто заради благодійної діяльності в Україні; історик, професор ізраїльського університету Бен-Гуріона Шимон Редліх, котрий, зокрема, працює над визнанням митрополита Андрея Шептицького Праведником Світу, а також історик, професор Римського університету «Рома Тре» Андреа Ріккарді, засновник християнської громади святого Егідія, який допомагає знедоленим у понад 70 країнах світу, міністр міжнародної співпраці в уряді Маріо Монті.

Нижче наводимо виступ Оксани ПАХЛЬОВСЬКОЇ, яка представляла Ліну Костенко на врученні відзнаки в Римі.

Вітаю високошановних Блаженнійшого Святослава та інших представників Церкви, вітаю вельмишановне товариство!

Насамперед маю передати вам усім, зокрема засновникам премії Блаженного Священномученика Омеляна Ковча та організаційному комітету, щонайсердечніші вітання від моєї Мами, Ліни Костенко, та глибоку від неї вдячність за честь отримати таку високу і шляхетну відзнаку.

На превеликий жаль, низка непередбачуваних обставин, пов’язаних з роботою, перешкодила Мамі приїхати особисто цього разу до Рима. Тому разом із вибаченням дозвольте мені сказати кілька слів — у ключі наших спільних із Мамою роздумів про символічне ім’я Омеляна Ковча та його значення для нашого часу.

Пам’ятаю в Майданеку фото молодої красивої єврейки. На її плечі була дитяча ручка, а частини фото з дитям не було: відрізане фото, розкраяне життя, розтанулі в часі колись солодкі обійми дитини... Кого з них утішив в останню хвилину український священик — замучену єврейську жінку чи її приречене дитя? Може, там, у Майданеку, лежить — тепер уже під вітриною — і лялька тієї дитини серед розтоптаних дитячих іграшок...

Протиставити відлагодженій машині смерті — розуміння Божої природи життя. В оточенні патологічного садизму — стати втіленням милосердя. Протистояти глобальній катастрофі історії через моральний опір нічим не захищеної особистості, озброєної лише силою духу.

Камю ще тільки працював над романом «Чума», а Омелян Ковч уже знав, що світ ділиться лише на чуму та її жертв. Стати на бік жертв, важачи власним життям, — це найбільший подвиг людини.

Маю сказати, що від самого дитинства я дихала в родині цим почуттям солідарності та співпереживання з іншими народами. Коли наприкінці сорокових сталінська система відновила репресії проти єврейських інтелектуалів, моя Мама, тоді вісімнадцятирічна дівчина, ставала на їхній захист. Коли переслідували поляків і татар, коли нищили балтійські і кавказькі народи, коли радянські війська входили у Прагу, Василь Стус, Іван Дзюба, Ліна Костенко та інші шістдесятники ставали на захист цих народів, платячи за це власним життям, як Стус, чи репресіями й заборонами. Це етос шістдесятництва, який сьогодні віднаходить синтез з етосом греко-католицької церкви, відкритої Європі та світу. Повертається і завжди повертатиметься це одвічно актуальне питання: у ті темні часи етос шістдесятництва був рятівним для переслідуваних народів, а сьогодні він також рятівний для нас, для честі української культури як культури європейської. Про це у Ліни Костенко:

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Там, на Голгофі, це було уперше.

Умер од смерті, може — від образ,

і за життям не пожалів, умерши.

А потім розп’яли на полотні,

у мармурі, у гіпсі і в граніті.

А потім розп’яли його в мені,

і розп’яли на цілім білім світі.

І тіло з’їли, кров’ю запили.

Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?

І продавали образ з-під поли,

і не дають умерти чоловіку.

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі Земля Обітована?

Казарми в Гефсиманському саду,

І всі народи — як розкрита рана...

Ось тому сьогодні — напередодні катастрофічного для України Вільнюського саміта, — з нар Майданека, а не із владних палаців на київських пагорбах долинає до нас голос європейської України. Голос українського священика, який простер свої благословляючі долоні над стражданням євреїв і поляків, українців та естонців, росіян і латишів. Голос священика, для котрого доля кожної людини і кожного народу, над яким чиниться насилля, стала його долею. Омелян Ковч не розрізняв людей за релігійними чи національно-етнічними ознаками. Бог був один, страждання було одне, порятунок шукався спільний.

Це є, власне, та моральна глибина української ідентичності, з якої постає громадянське суспільство в Україні. Це є вияв вищої людської гідності в антилюдських умовах. Нехай нам світиться строге і добре обличчя космацького священика — нагадуванням і пересторогою. Він повертав приреченим відібране в них життя — у найвищому моральному його вимірі. Ми живемо в інші часи. Тож невже сьогодні українське суспільство не віднайде в собі ресурсу цієї гідності й не поведе плечем, аби струсити із себе отруйний пил ще однієї тоталітарної системи, яка нині забиває легені країни?! Невже ж не будемо здатні повернути собі вкрадене майбутнє? Невже змиримось із тим, що в України відібрано Європу, а в Європи відібрано Україну? Невже дозволимо собі зійти зі «шляху честі»?!

Ще раз — сердечна подяка засновникам цієї відзнаки, зокрема кардиналові Любомиру Гузару й усім, хто має до неї стосунок, від Ліни Костенко та від мене за цю особливу нагоду вклонитися пам’яті великого українця. Разом із ним, услід за гаслом Польського повстання 1830 року, українці мають благословенне право сказати і євреям, і полякам, і італійцям, і кожному народові, який прагне гідного життя: за Вашу і нашу свободу! За Ваших і наших мертвих! За Вашу і нашу непроминальну пам’ять!

А самі ми — завдяки Омелянові Ковчу — ще раз маємо змогу усвідомити: найкоротша дорога до осягнення Божої сутності й присутності — це дорога людського сумління.