Імітація духовної напруги

Подейкують, щоправда, що обачливі й загартовані в номенклатурній дипломатії відповідальні особи Комітету, аби скандал не повторився, відфільтрували до списку номінантів тих, хто не заперечував фігурувати в ньому. Власне, приймати чи ні Шевченківську премію — річ, дійсно, добровільна. Хоча трохи прикро, що, напевно, в минулорічній критиці інституту Шевченківської премії її розпорядники побачили лише виверження жовчі окремих осіб і не почули, як на наш погляд, деяких слушних думок, зокрема й про те, що на тлі жалюгідного становища, власне, паралічу культури роздавання доволі скомпрометованих у «совєтські» часи премій виглядає трохи блюзнірськи.

Список нинішніх претендентів загалом підтверджує, що робити добру міну при поганій грі, тобто імітувати розквіт національної культури при її занепаді, Комітетові стає дедалі важче. Серед претендентів, як, власне, й лауреатів, чимало справді талановитих митців, але ж наскільки кволими в порівнянні з їхніми минулими досягненнями здаються нинішні. І навряд чи лише високою вимогливістю Комітету можна пояснити безальтернативність вибору в номінаціях «літературо- і мистецтвознавство», «музика» і «кінематографія» (навіть за відсутності конкурсу Комітет не наважився відзначити премією кінотрилогію Олександра Муратова за творами Михайла Хвильового). Свою ж внутрішню спорідненість зі старою системою кон’юнктурного розподілу лауреатств Шевченківський комітет мало не підкреслив премією в галузі літератури, удостоївши нею вчорашнього оспівувача комсомольської героїки, а нині — патріота Дмитра Креміня.

Власне, річ, не в іменах, а принципах. Наше суспільство, як показує щоденний досвід, досі не готове відмовитися від тоталітарних схем і кліше. Державна премія імені Т. Шевченка — лише окремий вияв загальної тенденції. Вияв, утім, промовистий. Бо пишнотою відзначення часом справді гідних артистів, музикантів, художників, як нинішнього року — композитора Ганни Гаврилець, художника Володимира Патика, соліста Валерія Буймістра, режисера Миколи Мерзлікіна, опішнянських майстрів кераміки, молодого скульптора Богдана Мазура — маскує летаргію духу й стверджує як неспростовність комуністичну за сутністю політику державного нагляду за культурою. При фактичній байдужості до неї.