Iнклюзивне навчання... за 40 років?

За статистикою в Україні майже 900 тисяч дітей мають особливі потреби. Серед них — майже 170 тисяч дітей з інвалідністю. Питання рівного доступу до освіти для них декларувалося часто, але досі не закріплене законодавчо. Координатор робочої групи з розробки законопроекту «Про освіту» при профільному комітеті Верховної Ради Володимир Ковтунець зазначає, що у новому законі рівні права для усіх верств населення врахують, але їх не вдасться реалізувати, поки саме суспільство не буде до цього готовим: «Зараз ми працюємо над тим, щоб змінити законодавство в частині інклюзивної освіти, — розповідає Володимир Ковтунець. — Та річ у тім, що наше суспільство не готове ставитися до осіб з особливими потребами, як до рівних собі. Набагато простіше запропонувати цим людям подачки у вигляді позаконкурсного вступу, ніж докласти зусилля до того, щоб вони могли отримати якісну освіту. Дослідження, яке ми робили у минулі роки, показало, що громадські об’єднання осіб з інвалідністю виступають проти пільг у вигляді позаконкурсного вступу. Натомість вони прагнуть мати таку освіту, що зробить їх конкурентними. Що цікаво, позаконкурсний вступ підтримує понад 60% українців. Цифри говорять самі за себе».

Думку про неготовність українського суспільства інтегрувати дітей з особливими потребами висловлює і фахівець зі спеціальної освіти, доктор філософських наук Канзаського університету Лайл Кауфман. На думку доктора Кауфмана, Україна наразі перебуває на тому етапі адаптації людей з особливими потребами, на якому США перебувало 40 років тому.

«Освітня система в Україні зараз є помітно сегрегованою, — стверджує Лайл Кауфман. — США також мали труднощі з доступом до освіти усіх верств. До 1970 року більшість дітей з особливими потребами навчалися у кращому разі у спеціальних школах, а у гіршому — їм взагалі не дозволяли здобувати освіту. Наприклад, горезвісна школа Вілбрук. Її позиціонували як освітній заклад, але насправді ніякого навчання у цій школі не відбувалося. Дітей з інвалідністю утримували там у нелюдських умовах. Ніхто не намагався допомогти їм у реабілітації, не було програм раннього втручання. Ці діти так і не змогли підготуватися до життя у суспільстві та не здобули жодних навичок».

Змінити ситуацію вдалося лише після того, як з’явився запит суспільства. Поки більшість населення не зверне увагу на проблему, вона існуватиме лише у межах певної групи.

«У нас ситуація почала змінюватися, коли один із журналістів зняв матеріал про школу Вілбрук, — каже доктор Кауфман. — Тоді суспільство побачило проблему. Люди розізлилися і самі почали вимагати нормального ставлення до дітей з інвалідністю. Почалися масові протести за рівні права. Важливим моментом було і те, що батьки дітей з особливими потребами стали наполягати на рівних можливостях доступу до освіти. І згодом влада пішла на суттєві поступки. Суспільство має розуміти: важливо, щоб діти з інвалідністю не просто йшли до якоїсь школи, а навчалися саме разом з іншими дітьми. Це зробить їх повноцінними членами суспільства, а не створюватиме окрему громаду, з якої вони вже не зможуть вийти».

За словами експерта, більшість населення в Україні не розуміє, що таке рівний доступ до освіти. У нашому законодавстві фігурує поняття «інклюзивні класи», яке є парадоксальним. Адже, інклюзивність вже не передбачає розрізнень.

Поки ми не перестанемо ділити дітей на «звичайних» та «особливих», суспільство не перейде через власний бар’єр інклюзивності. А знадобиться на це 40 років чи менше — залежить лише від нас.