Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Iнновації за залишковим принципом

У розвинених країнах між бюджетною і комерційною наукою є конкуренція, а в Україні науковці досі не можуть налагодити діалог «на рівних» ні з бізнесом, ні з державою
20 грудня, 12:34

Нещодавно працівники Національної академії наук України влаштували пікет біля будівлі Верховної Ради. Вимагали збільшити у проекті державного бюджету на 2013 рік видатки на наукову сферу: за загальним фондом було заплановано всього близько 2,570 мільярда гривень, що на 29 мільйонів менше, ніж необхідно на саму лише оплату праці. Профспілка працівників НАН вимагала, щоб на академію наступного року витрачали хоча б 3,2 мільярда гривень, — стільки передбачено для Генпрокуратури і СБУ. Вимоги науковців частково врахували: витрати на НАН становитимуть 3,15 мільярда гривень. Щоправда, це все одно менше від необхідного мінімуму.

Як наголошує голова профспілки Анатолій Широков, згідно із законодавством, науково-технічну діяльність мають фінансувати на 1,7% від щорічного ВВП країни. Нині ж цей показник значно нижчий — 0,3%, що, за його словами, є «рівнем животіння науки в Україні». Тим часом кількість працівників НАНУ зменшилася удвічі: якщо 1991 року було близько 89 тисяч співробітників, то тепер — менше 42 тисяч. У цілому ж у наукових організаціях України працювало 494 тисячі осіб, а сьогодні залишилося близько 150 тисяч.

Не можна сказати, що влада не розуміє значення науки для розвитку країни. Успіх залежить не так від об’єму виробленої продукції, як від її доданої вартості, а цю величину можуть збільшити лише знання. Тому про перехід України на інноваційний шлях розвитку, утвердження її як високотехнологічної держави йдеться роками. І без науковців тут ніяк не обійтися. Та щороку Україна переживає проблему дірки в бюджеті, і щоразу науку фінансують за залишковим принципом.

Тож не дивно, що влада прагне перекласти частину проблем із розвитку науки на бізнес. Це видно і з заяв різних чиновників. Наприклад, цього року голова Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України Володимир Семиноженко зауважував, що «підтримка наукової діяльності на сучасному етапі передбачає як збільшення державного фінансування науково-технічної сфери, так і залучення додаткових коштів із приватного сектору економіки». А тодішній міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник наголосив на необхідності збільшувати частку приватного фінансування освіти і науки, оскільки саме ці фактори стимулюють зростання економіки держави.

БІЗНЕС — НАУКОВЦІ: ДІАЛОГ ВІДСУТНІЙ?

Власне кажучи, повністю профінансувати всі наукові проекти не здатні, напевно, навіть найрозвиненіші держави (у кращому разі — співвідношення 50/50). Тим більше що перспективні дослідження ще необхідно дібрати серед великої кількості інших. Саме для цього у світі існують «посівні» компанії: там вислуховують найнеймовірніші ідеї, щоб зрозуміти, чи є хоча б якийсь сенс це фінансувати. А вже вище перебувають так звані бізнес-ангели, до яких потрапляють більш-менш допрацьовані проекти. На найвищому ж рівні — «венчурні компанії», які фінансують великі наукові розробки і виводять компанію на фондовий ринок, щоб заробити.

Проте українські науковці скаржаться на те, що достукатися до вітчизняних бізнес-структур дуже важко. Особливо якщо недостатньо коштів для того, щоб довести ефективність винаходу. Великі компанії купують інновації в західних компаній, які можуть надати гарантії й апробацію ідей. Щоправда, спеціалісти зазначають: куплені сучасні технології застарівають, а нові через жорстку конкуренцію на ринку використовують передусім самі компанії-розробники.

До того ж бізнес часто не задовольняє повільність науковців, їхнє невміння працювати в ринкових умовах. Так, учасники ринку розповідають історію, як бізнесмен Дмитро Фірташ пропонував профільному НДІ фінансування конкретних проектів, які йому необхідні. Проте науковці хотіли, щоб він постійно їх фінансував, а в перспективі вони зможуть йому видати багатообіцяючі результати. Бізнесмена ж така схема не влаштовувала: зрозуміло, що його цікавили конкретні результати й отримання прибутку.

«ДОСТУКАТИСЯ» ДО ДЕРЖСТРУКТУР

Далеко не завжди науковці можуть «достукатися» і до державних структур. І через це державне фінансування науки не завжди сприяє впровадженню результатів досліджень у життя. Скажімо, українські фахівці давно вже розробили Єдину державну систему моніторингу виробництва, постачання, транспортування, споживання та оплати за паливно-енергетичні ресурси та житлово-комунальні послуги. Вона унеможливлює отримання від споживача коштів за неспожиту продукцію. Але просування проекту відбувалося повільно. 8 лютого цього року на засіданні уряду прем’єр-міністр України Микола Азаров зазначив, що країні необхідний повний енергоаудит, який потребує відповідного законодавчого забезпечення. «Виявляється, такий закон уже ухвалено в Росії. Причому в основу покладено концепцію, розроблену в Академії наук України», — сказав він. І зізнався, що йому «стало ніяково від того, що ми не вміємо користуватися власним потенціалом, зокрема інтелектуальним».

Самі чиновники також відзначали відсутність координації взаємодії науки з виробництвом, орієнтування науково-технічної діяльності на потреби економіки. Натомість у розвинених країнах між бюджетною й комерційною наукою є конкуренція, і тому перспективні наукові розробки впроваджують якомога швидше.

У той же час наука — непередбачувана. Як зауважує Володимир Семиноженко, часто буває так, що «дослідник або цілий інститут роками б’ється над розв’язанням якоїсь проблеми, але так і не дістає очікуваних результатів. Але ще частіше буває так, що, «копаючи» в одному напрямку, науковець несподівано для себе робить «побічне» відкриття, яке, однак, перевертає наукові уявлення всього людства, а іноді й назавжди змінює його життя». Тож держава все ж таки «терплячіша», ніж бізнес-структури, які прагнуть отримати прибутки якнайшвидше. Крім того, бізнес зацікавлений у фінансуванні прикладної науки, але він не фінансуватиме фундаментальну науку, це має робити держава.

ДО РЕЧІ

У середині вересня Верховна Рада України прийняла за основу проект закону про внесення змін до Закону «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій». Законопроект №10686 пропонує визначити правові, економічні, організаційні та фінансові основи державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій. Він спрямований на забезпечення ефективного використання науково-технічного та інтелектуального потенціалу України, технологічності виготовлення продукції, охорону майнових прав на вітчизняні технології та їх складові на території держав, де планується або здійснюється їх використання, розширення міжнародної науково-технічної співпраці в цій сфері.

Так, згідно зі змінам до закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (стаття 11, частина 2), майнові права на технологію, створену за бюджетні кошти, переходять органам державної влади. Таку новацію оцінили не всі. «Нововведення негативно позначиться передусім на вчених та винахідниках, які працюють у державних НДІ, що існують здебільшого за рахунок бюджетного фінансування. Можу передбачити, що тепер у них більше немає стимулу, щоб винаходити. Підсумки праці належать державі. Авторові виплачують винагороду відповідно до економічної цінності технології. Знову ж таки, можу передбачити, що вона буде в багато разів меншою, ніж за неї готовий запропонувати приватний інвестор», — прокоментував нововведення директор Інвестиційного центру інтелектуальної власності (ІЦІнВ), кандидат економічних наук Василь КОТЛЯРЕНКО.

Шлях, яким пішла Україна у розв’язанні спорів про право власності, має аналогії в міжнародній юриспруденції. Водночас держави з розвинутою ринковою економікою демонструють інше ставлення до майнових прав авторів винаходу. У США наукові розробки можуть фінансуватися з федерального бюджету, але права на винаходи належатимуть організації, в якій вони створені. Держава лише претендує на невиключну, безплатну ліцензію на використання технології. У Німеччині донедавна діяла система «професорського привілею». Права на винахід належали не державі чи інститутові, а конкретній особі, винахідникові. Зрозуміло, що в цих країнах рівень життя докторів наук набагато вищий, ніж в Україні.

«У вітчизняному законодавстві, із внесенням останніх поправок, стає не зрозуміло — кому все ж таки належать майнові права на винахід. Згідно з цивільним кодексом, вони належать організації чи фізичній особі. Закон закріплює права за державою. Така невизначеність стримує науково-технічний розвиток і обмежує можливість заробітку вчених. Чиновники не мають ні можливості, ні ресурсів, ні достатнього рівня знань, аби комерціалізувати винаходи. У США ще в 1980-х роках відійшли від такої практики, що стимулювало зростання кількості інновацій. В Україні триває зворотний процес», — резюмував доктор технічних наук, професор, директор Інституту інтелектуальної власності Національного університету «Одеська юридична академія» Павло ЦИБУЛЬОВ.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати