Iнтелектуал найвищої проби

У середовищі загальноукраїнської громади вже звичними стали нарікання: мовляв, рівень «інтелектуальної планки» в суспільстві повільно, проте невблаганно знижується, бракує професіоналів своєї справи, а особливо — людей, які вміють нестандартно, критично й глибоко мислити. Неможливо заперечувати наявність такої проблеми. Тим більше необхідно слухати, читати й бодай пробувати (це важко!) наслідувати спосіб думання справжніх інтелектуалів.

Таким був Анатолій Вадимович Свідзинський. Постать блискуча, без зайвого пафосу — багато в чому унікальна, доктор фізико-математичних наук, професор, учень великого фізика сучасності Миколи Миколайовича Боголюбова (залишив про нього прецікаві спогади), громадський діяч, педагог, мислитель, автор  фундаментальної праці «Синергетична концепція культури» (2009 рік), досі не поцінованої належним чином, небіж великого українського поета Володимира Свідзинського, живцем спаленого восени 1941-го  чекістськими  карателями, публіцист, який входив до «золотого грона» авторів «Дня» — це все про Анатолія Вадимовича.

23 січня цього року він назавжди залишив нас, не доживши трохи більше місяця до свого 90-річчя — але написане, сказане, заповідане ним залишилось. І, поза сумнівом, залишиться дуже надовго у свідомості мислячої частини суспільства.

Справою свого життя Анатолій Вадимович вважав фундаментальну, узагальнюючу 500-сторінкову монографію «Синергетична концепція культури». Його, фізика за основною професією, завжди глибоко хвилювали драматичні проблеми сучасної української культури в контексті всесвітньої глобалізації, її, культури, майбутнє, а, отже, за глибоким переконанням автора, — і наше власне майбутнє. Органічний синтез фізичних, соціогуманітарних (передовсім філософських), прогностичних концепцій, глибина універсальних знань визначного українського вченого — все це робить цей твір (важко точно визначити його жанр), безперечно, значним явищем у пізнанні Україною самої себе.

Але у невеличкому дописі про це на належному рівні не напишеш. Тому просто запропонуємо читачам, які ще не мали можливості прочитати статті, інтерв’ю, нариси й оповідання Анатолія Свідзинського, оприлюднені в газеті  «День», невеличкі уривки з його роздумів, висловлювань, спогадів. Отже :

«Мій життєвий принцип: любити життя, але не боятися смерті. А найкращі ліки від більшості хвороб — активна творча праця»;

«Я довгий час нічого не визнавав, окрім фізики і математики. І займався тільки цим. Але коли пощастило розв’язати надзвичайно складну задачу, я виснажився — і рік не займався наукою, набирався гуманітарних знань, дуже багато читав. Власне, основні, фундаментальні речі я в той час і прочитав. Минув рік, і знову повернувся до фізики. Але на тільки до неї»;

«У стані пари молекули рухаються хаотично. Але під час конденсації ці частки не просто осідають на склі. Кожна з них займає призначене тільки їй місце, створюючи візерунок. Звідки молекула знає, що вона має осісти саме тут, а не там? Здатність до впорядкування — це ефект самоорганізації — процес підвищення порядку в системі. Все, що є на світі, створено за допомогою самоорганізації»;

«Цікава річ — «Сцилла і Харибда» на шляхах культури. У світі панують протилежні тенденції. Наприклад, в освіті треба балансувати між свободою та необхідністю виховання. Відповідно, є такі поняття, як «насильницьке виховання» та «втеча від виховання». Це — вузький шлях між Сциллою і Харибдою».

А ще — обов’язково радимо читачам ознайомитись з блискучою автобіографічною новелою пана Анатолія (в  двох частинах) «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе, радісне дитинство» та «Всенародне горе»  (див. №35, №36 «День» 2006 рік). Це — твір чудового письменника! Ось лише один невеличкий уривок. Діалог автора зі студентом-одногрупником, правовірним марксистом, водночас порядною людиною Сімою Сасом: «Ми підняли келихи (після смерті тирана — автор переконав приятеля, що це — не «злочин». — І.С.) і я проголосив: «Щоб і не встав!» — Сіма аж поперхнувся     — «Це ти про товариша Сталіна? Як ти можеш?!» — «А скільки людей він знищив?» — «По-перше, не він особисто, а по-друге...» — «Чекай, чекай, ми ще з «по-перше» не розібралися. Ніхто і не каже, що особисто. Це ж неможливо!» — «Чому? — «Як ти думаєш, скільки людей було знищено?» — «Не знаю» — «І ніхто точно не знає. Але приймемо, що 30 мільйонів. Так ділити легше» — «На що ділити?» — «Теж на 30. Стільки років він правив. А тоді виходить 1 мільйон на рік, майже три тисячі на день. Без вихідних. Ніхто сам-один цього не зробить. Отже, треба мати помічників убивць. А це вже ще більший злочин. Це означає — створити цілу армію катів. Бачиш, ти хотів його захистити. Мовляв, не сам убивав, а насправді...»

* * *

Головний редактор «Дня» Лариса Івшина назвала Анатолія Свідзинського «кристалом вцілілої української аристократії». Це справді так. Він — без пафосу, спокійно, ненав’язливо — вчив українців критично мислити, мати совість і думати про вічне. Відносно достойних людей пам’ять має бути вдячною та дієвою.